Розвантажуся, по парі пива з Веном в його прохолодному будинку і далі, до такого ж відлюдька, як Вен. Мене ніхто, крім двох роботів, що очікували наказу на розвантаження ракетоплана, не зустрічав на посадковому майданчику. Так іноді Вен міг дозволити собі повестися і я вже давно не ображався на нього за це.
Територія поселення була чисто прибрана, механізми старанно працювали над її благоустроєм. Що мені завжди подобалося в Вені, так це те, як він вмів так запрягти свої залізяки, що було чому позаздрити. Все-таки фізик – програматор, хоч би яким він і не був анархістом для інших, Вен відмінно знав свою справу і зник з людських очей у всеозброєнні технічного прогресу. Все в його поселенні було автоматизовано і працювало ефективніше ніж, коли б я прилетів до кого не-будь ще. Ні, в усіх поселенців теж було повно роботів і автоматів, але ніде вони не працювали так злагоджено і, навіть, якщо можна так казати, цілеспрямовано.
Погано, а може бути і не погано, що Вен більше нікого не взяв собі у товариші навіть з тварин. Треба ж було так любити свої залізяки, щоб з успіхом влаштовувати їх куди тільки вказувала його буйна фантазія.
Анархіст Вен залишався нехлюєм і в повсякденному житті органічно не сприймав порядку і якби не роботи - прибиральники, то давно би вже перетворився на ходяче, вічно діряве, відро для сміття. Я сам споконвічний холостяк і ніколи не був прикладом для любителів чистоти, але Вен міг би бути чемпіоном з устрою безладу. Прибиральники завжди, а головне, майже невідомо звідки з’являлись у відповідь на кинуте сміття, що так і сипалося з Вена або мене.
Давши вказівки роботам, я пішов до будинку. Автоматичні двері заздалегідь розчахнулися, пропускаючи мене вперед. Вена не було в кімнаті і я вирішив не гаючи часу, хоч трішки, розслабити заклякле у тісному просторі ракетоплана тіло на розкішній, просторій, автоматичній кушетці. Огрядний робот-холодильник звично підкотився до мене, ввічливо пропонуючи охолоджене пиво, а прохолода, створена кондиціонерами, сприяла відпочинку. Прочинені переді мною навстіж двері безшумно зачинились, і в кімнаті стало ще прохолодніше. Порожня пивна банка так само, як і в попередні відвідини Вена, звично улетіла в куток кімнати, а лушпайки креветок вільно сипалася крізь пальці на підлогу. Я розірвав нову пачку цигарок, прикурив від спеціально налагодженої запальнички і смачно затягнувся.
В усе, що тільки можна і не можна, Вен владнав мікропроцесори, і тепер вся ця електроніка настирливо пропонувала використати її з єдиною метою створити якомога більший комфорт для людини. Вен був у захваті від усього цього, а мене незбагненно лякало щось смутне у цьому єднанні людини і робототехніки, але Вен жодного разу навіть не дослухав мене до кінця.
Вкотре мене відвідала уїдлива думка - осісти на одній з планет і полишити випробовувати власну долю на міцність, розігруючи з себе космічного ковбоя, який приборкує ракетоплан, що постійно розвалюється під впливом часу. Не знаю скільки б я так мріяв, якби цигарка не обпекла мені пальці і не довелося її з розпачу пожбурити якнайдалі.
Весь кайф наразі минувся і незрозуміло звідки виникле роздратування шукало свого виходу. Підводячись, я різко відштовхнув крісло-робота і взяв з холодильника ще одну банку пива. Спорожніла банка знову полетіла на підлогу і чергова цигарка осипалася попелом в очікуванні Вена. Випивши ще і ще, я подумки послав Вена далеко-далеко і став збиратися на ракетоплан, тим більше, що роботи – докери вже давно повинні були доповісти про закінчення розвантаження.
Наступного разу нехай Вен скільки завгодно зустрічає мене на своїх Висілках, а я навіть не вийду з ракетоплана. Не гірше за мене знає, що іншу живу людину ні йому, ні мені не зустріти найближчих півроку, а взяв і не зустрів мене особисто.
Автоматичні двері не відчинилися, і мені довелося штовхонути їх. Я гупав в них все сильніше і сильніше, але герметичні, як у сейфі, двері і не збиралися відчинятися. Я доволі упрів і тепер відчував, що і кондиціонери також припинили працювати, і температура зрівнялася всередині і зовні оселі Вена.
Саме час накотити ще по парі пива і обміркувати своє безглузде і в чомусь смішне становище. Пивна банка на мить застигла в руці, встигши обдати мене бридкою теплою піною і звично полетіла у куток. Я підійшов до холодильника, але відчинити його не вдалося, як це не вдалося зробити з жодною з дверей і жодним з вікон у приміщенні.
Що за чортівня ? Я стояв у заваленій сміттям кімнаті, спітнілий від спеки і незвичності свого становища. Тепер я ясно розумів: що щось тут не так. По - перше: де, нарешті, Вен, а по-друге: чому я повинен сидіти серед сміття, якщо є прибиральники - роботи?
Я кинувся до вікна і став кликати по допомогу, аби невдовзі зрозуміти, що кричу в порожнечу. Ніхто не збирався звертати на мене увагу. На моє ще більше здивування захисні жалюзі миттєво опустилися на те місце, де до цього була моя голова, а скло куленепробивних вікон перестало взагалі пропускати світло. Незвична тиша неприємно приголомшила мене, хотілося мерщій вирватися з кімнати у звичну обстановку ракетоплана з його, нехай, не зовсім приємними шумами і звуками старих механізмів.
Паніка непомітно, але впевнено брала свідомість у довготривалу облогу. Я знав, що проломити стіну будинку, захищеного від будь-якого нападу, неможливо без сторонньої допомоги. Тепер я почав потроху усвідомлювати, що вся ця чортова електроніка Вена або вийшла з - під контролю свого творця, або діє за його ж вказівкою, або ж діє за чиїмось задумом, але однозначно діє проти мене.
Скільки часу протримаюся без їжі і води, я не знав, звати по допомогу нікого, а автоматично поданий сигнал з ракетоплана у випадку довгої моєї відсутності буде прийнятий не скоро, а коли прийде та допомога – взагалі нікому не відомо. Реальність того, що сталося, виявилася значно гіршою, ніж я міг собі уявити раніше. Тепер мені здавалося, що за кожним моїм рухом уважно і незримо споглядає холоднокровне дещо. Не знаю, що йому спало на думку, але, мабуть, воно вирішило не знищувати мене одразу, а подивитися, що я буду робити задля свого порятунку.
Спочатку це дещо планомірно відсікало мене від звичних життєвих зручностей, а тепер взялося за самі умови життя. Електрорушник і подача води теж більше не працювали. Я нервово витягнув чергову цигарку, але електронна запальничка відмовилася її прикурити. Незапалена цигарка звично полетіла у куток. Кушетка відмовилася набувати форму мого тіла і боляче давила спину.
Я виявився цілком обеззброєним - не було ні бластера, ні будь-якого іншого предмета, яким можна було хоч якось намагатися захистити себе у випадку явної небезпеки. В нервовому очікуванні я загубив відлік часу, але нічого не мінялося. Голод і спрага точили шлунок, мозок закипав від безвиході. Я раз за разом нишпорив по кімнаті у пошуках хоч якої - не будь зачіпки врятуватися.
Вкрай знесилений, я втомлено звалився у, ставше таким незграбним, роботизоване крісло. Не знаю коли і навіщо, скоріше за все, аби чимось зайняти себе, я став вмикати - вимикати мікропроцесор запальнички. Ще донедавна страйкуючий устрій на мій подив чомусь дав ледь помітний пучечок вогню. Я повторював знову і знову – запальничка працювала, але дуже слабо. У відповідь на піднесену цигарку запальничка переставала працювати. Довелося все повторити без цигарки і я зрозумів, що запальничка більше не збирається співпрацювати з цигаркою.
Абсурд і алогічність ситуації підштовхнули мене до парадоксального, на перший погляд, висновку. І я негайно вирішив його перевірити. Позбиравши всі кинуті недопалки у попільничку, я спробував її увімкнути. Якщо я правий, то запальничка повинна запрацювати. Я не міг поки що це пояснити, але запальничка дійсно запрацювала і пучок вогню був тепер більшим і потужнішим. У відповідь на піднесену цигарку запальничка знову переставала працювати.
Незграбно скоцюрбившись на підлозі, я збирав весь попіл, що встиг осипатися з запалених цигарок. Це було безглуздо і, напевно, з сторони смішно, і я був готовий облаяти себе найгіршими словами, якщо моє припущення раптом не справдиться. Брудні від попелу і поту руки обережно дістали з пачки останню цигарку і піднесли до запальнички. Якщо запальничка не запрацює, то більшого дурня у Всесвіті, ніж я, взагалі не існує. Але запальничка видала відмінний пучок вогню і я пересохлими губами обережно втягнув в себе такий приємний запах жевріючого тютюну. Акуратно струшуючи попіл у попільничку, я так само акуратно загасив недопалок в ній.
Непомітно для себе я виявив, що кондиціонер знову гонить по кімнаті прохолоду, а світло знову просякає крізь вікна. Засунувши руки під датчик води в умивальнику, я відчув пружний струмінь води. Електрорушник справно висушив мої руки. Горло перехопило від спраги, але робот-холодильник і не збирався пропонувати мені пиво. Тоді я позбирав і порозпихував порожні банки по кишеням і витер носовичком підлогу від залишків пролитого пива і лушпиння креветок. Тепер я був впевнений, що дію правильно і прохолодне пиво буде тому нагородою. Але робот – холодильник не зрушив з місця. Обслуговувати себе довелося самому.
Подумки молячись, щоб вхідні двері відчинились, я уважно огледівся навколо у пошуках, можливо, допущенних мною раніше помилок. Двері м'яко відчинилися і я вийшов у двір.
Працюючи в єдиній мережі, тисячі мікропроцесорів, можливо, колись випадково склалися у таку комбінацію, що дозволила якоїсь миті вийти з-під контролю Вена і тепер існувати самостійно. Чи відчув це Вен, опинившись у моєму теперішньому положенні, сказати важко.
Замість того, аби звично прибирати за людиною сміття, одуріле від розуміння власної значущості електронне кодло спочатку вирішило примусити Вена, свого творця, і кожного з його гостей, віднині не смітити. Замаскована непокора зі сторони здавалася не більше, ніж благим наміром, який в подальшому став елементом самосвідомості електронного мозку.
Цікаво, чим керувалось це електронне кодло, але тепер воно критично оцінювало будь-яку дію людини, щоб поступати відповідно до власної логіки. Не даремно мене так лякала манія Вена роботизувати все навколо себе, замінивши роботами всі людські функції. Він завжди був і залишився анархістом і ще один апарат контролю, та ще і створений ним особисто, міг викликати для Вена не передбачувані наслідки. Я тоді ще не знав, що відгадка була за кілька кроків від мене.
Наближившись до ракетоплана, стало ясно, що і тут все відбувається відповідно до чітко продуманого плану. З корабля було вивантажено лише обладнання, призначення якого було неважко вгадати – все, що не мало стосунку до електроніки, було залишено в ракетоплані. Відповідь напрошувалася сама собою і вперше холодок жаху пробігся моєю спиною.
Намагаючись не думати про Вена, я зробив над собою неймовірне зусилля і постарався звично подякувати роботам-вантажникам за роботу і простягнув їм миттєво спітнілу і скрижанілу руку. Раніше роботи, потискуючи її, рипучими голосами бажали щасливої дороги. Цього разу “залізо” не виказало жодних емоцій, залишаючись нерухомим і безпристрасно спостерігаючи за мною.
Обливаючись холодним потом, я повільно повернувся до роботів спиною і, безперестанно очікуючи удару, на ватних ногах пройшов потрібні кілька кроків вперед, поки безсило не ввалився у ракетоплан.
Старт пройшов без ускладнень. Жодної секунди не вагаючись, я деактивував єдиного робота на кораблі, і перейшов з автоматичного режиму керування ракетопланом у ручний.
Піднявши ракетоплан на безпечну висоту, я наніс точковий ядерний удар по Висілкам, допоки непідконтрольне людям “залізо” Вена не встигло додуматися, як першим завдати удар по всім нам. Тепер я міг спокійно звільнити кишені від наслідків своєї ганьби.
Немає коментарів:
Дописати коментар