ЗМІСТ:

-1000 ВІДОБРАЖЕНЬ МЕНЕ (Глазнєв Андрій Анатолійович) -ІНШЕ ЖИТТЯ (Бардонов Олександр Іванович) -БАРТЕР (Муляр Юрій) -БОГ (Муляр Юрій) -БРАТЕ ВСТАВАЙ (Муляр Юрій) -ВЕЛИКИЙ І МОГУТНІЙ (Варський Олександр Миколайович) -ВИПАДОК У ПРИДОРОЖНЬОМУ КАФЕ (Рискін Олександр) -ВОСКРЕСІННЯ (Філіппов Олексій) -ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ (Пасіка Христина) -ДИТИНА ПАНТАГРЮЄЛЯ (Мальгін Сергій Романович) -ДРЕВНЯ КРОВ - РІМЕЙК (Ткач Сергій feat. Муляр Юрій) -ДЯКУЮ СУСІДЕ (Тішанська Марина Антонівна ) -ЗОНА (Філіппов Олексій) -КІНЦЕВА ЗУПИНКА (Цуркан Валерій) -КОЛО РОЗБИТОГО КОРИТА (Д'яков Сергій Олександрович) -КОЛОНІЗАЦІЯ (Пащенко Олександр) -КРІЗЬ ДОЩ (Павлюк Олег) -КРАЩІ З КРАЩИХ (Муляр Юрій) -НА ЗАХИСТ ФЕНТЕЗІ (Репета Віталій) -НАВПІЛ (Муляр Юрій) -ОСТАННІЙ ЗЛЮКО (Лисенко Сергій Сергійович) -ПІДКОРЮВАЧ ПЛАНЕТ (Ратман Макс) -ПАСТИР (Павлюк Олег) -ПРИШЕСТЯ (Поляков Ігор) -РАГУ З КРОЛИКА (Карпов Леонід Євгенович) -РОБІНЗОН КЛЮЄВ (Варакін Олександр) -РОЗУМНЕ ЗАЛІЗО ВЕН ДІПА (Муляр Юрій) -СКРИНЯ (Пащенко Олександр) -ТАК ВЖЕ СТАЛОСЯ (Муляр Юрій) -ТАМ НА ПІВДЕННОМУ СХОДІ (Гелпрін Майк) -ХВОРА ЧАЙКА (Рудич Павло Килинович) -ЧАРАНА (Щерба Наталя)

ПРИШЕСТЯ (Поляков Ігор)

Він увійшов у село з заходу. На світанку, мружачи очі назустріч яскравому сонячному диску.
Підставляючи обличчя вітерцю, пориви якого плутали пісочного кольору довге волосся. На ньому була висяча торбою пістрява сорочка і рвані джинси. Порожня полотняна сумка висіла на плечі. Він йшов сільською дорогою, не помічаючи дрібних камінців, на які ступали його босі ноги.
Микола, розмінявший п'ятий десяток чолов'яга, господар першого на його шляху будинку, страждав на важке похмілля. Прокинувшись рано вранці від нестерпного бажання відлити, він вийшов на ганок свого дому, і, приспустивши труси, дивився на струмок, що спадав на любовно посаджені дружиною квіти. Він ненавидів сонце, яке посилювало головний біль. Ненавидів ці кляті квіти і цей світ, у якому вчора закінчився самогон. І він ненавидів людину, яка стояла біля хвіртки. Заправивши господарство в труси, Микола хрипко гукнув:
- Ти що, козел, стоїш, дивишся? Зараз собаку з ланцюга спущу.
Людина не злякалася. Прочинивши хвіртку, вона увійшла і попрямувала до Миколи.
- Шарик, фас! - гаркнув Микола.
З буди вискочила худюща дворняга і, виляючи хвостом, підбігла до незнайомця.
- Тобі чого треба? - загрозливо промовив Микола, піднявши сокиру.
Людина, підійшовши достатньо близько, подивилася в очі Миколі і щось сказала.
- Га? - перепитав Микола. - що ти сказав?
- Я кажу, жити добре, - спокійно повторила людина, потім повернулася і пішла геть.
- Добре, кажеш, - замислено повторив Микола, і раптом зрозумів, що й насправді добре. Припинила боліти голова, кудись подівся трем у ногах, і зникло відчуття, що ось - ось знудить. Він подивився на обісцяні квіти і посміхнувся їхній ранішній красі.
- Агов, Варю, що у нас є жерти? - вигукнув він, второпавши, що хоче їсти. Продовжуючи посміхатись, поклав на місце сокиру і увійшов у дім.
Через три хати на ослінчику сидів дід. Чудове у нього було місце - з видом на достатньо широкий став, вздовж якого тягнулося село, і на дальній ліс, з-над який кожного ранку підіймалося сонце. Підсліпувато мружачись, він дивився на простуючу сільською вулицею людину.
- Не наш, - подумав він з надією, - і, здається, здалеку.
- Добридень, добра людино, - першим привітався старий, якому було цікаво поспілкуватися з новою людиною, нехай навіть той і виглядав голодранцем.
Кивнувши у відповідь, людина сіла поруч і сказала:
- Я дивлюсь, людей у селі мало залишилося. Більша частина домів кинута.
- Так, - мотнув головою дід, - п'ятнадцять чоловік на селі зосталося. Молоді немає, дітей народжувати нікому.
І, пожувавши губами, задав мучивше його питання:
- А у тебе, добра людина, часом закурити немає?
Людина зняла з плеча сумку, і, засунувши у неї руку, простягнула діду пачку "Прими". Ледь не задихнувшись від такого дарунка долі, старий першим ділом підніс пачку до носа і вдихнув запах тютюну.
- Ох, синку, вшанував! - пробурмотів він, відкриваючи пачку і судомним рухом дістаючи першу цигарку.
Зробивши дві затяжки, дід помітно повеселішав і почав розповідати:
- Раніше у нас міцний колгосп був, народу багато було. Потім колгосп розвалився, робота зникла, і народ почав розбігатися. Молодь у місто подалася. Спочатку клуб закрили, потім фельдшер поїхав у місто. А рік назад і магазин припинив працювати. Зовсім погано стало, коли дроти хтось зрізав - тепер ні радіо, ні телефону, ні телевізора немає. Живемо відрізаними від усього світу. У Макарових, - дід мотнув рукою далі сільською вулицею, - раз на півроку син приїжджав, так я у нього курево замовляв. А тепер і він не приїжджає. Сиджу ось тепер і страждаю, - з щасливою посмішкою закінчив свою коротку сповідь старий.
Людина терпляче слухала та кивала у потрібних місцях.
- А, ти, синку, здалеку?
- Так, здалеку, - кивнула людина.
- Що ж тебе до нас привело? - поставив наступне запитання невгамовний дід.
- Йду до людей з благою вістю, - ледь урочисто відповів незнайомець, і, помовчавши, додав, - розповідаю про те, що жити добре.
Дід, поперхнувшись димом, закашлявся.
- І тобі, діду, жити добре.
Людина підвелася і покрокувала далі. Дід, так і не второпав, що хотів сказати його співрозмовник, припіднявся з ослону, аби спитати, що той мав на увазі.
І відчув силу у своїх ногах. Останні десять років він витрачав майже півгодини, щоб дістатися від дому до ослінчика. Наразі, немов молодий, він кинувся в будинок розповісти бабці про незнайомця і про свої ноги.
Глафіра, сімдесятирічна вдовиця, насилу пересуваючи ноги, несла коромисло з двома відрами води. Останнім часом стало важко носити воду, але ніхто за неї цього не зробить. Як же вона наразі проклинала той день, коли не настояла на тому, аби покійний чоловік викопав криницю на їхньому дворі. Зараз би не довелося йти через чотири хати до сусідської криниці по воду.
Побачивши людину, яка йшла назустріч, вона зрозуміла, що хоче перепочити.
- Здрастуйте, - привітався незнайомець, і ця чемність одразу привернула Глафіру до нього. Плавно опустивши відра на землю, вона розправила плечі і привіталася у відповідь.
- Добре тут у вас, - проказала людина.
- Так, добре, - погодилася Глафіра, і, огледівши незнайомця, спитала:
- А Ви хто будете?
- Людина, - відповів той, і, повернувши голову, подивився в бік ставка.
- Там, за ставом на пагорбку руїна церкви, - промовив він, не питаючи і не стверджуючи.
Глафіра, мимоволі повернувши голову, теж подивилася на пагорбок.
- Так, давно її зруйнували, до війни ще.
- А чого ж не відновили? - спитала людина.
Глафіра знизала плечима. Вона і справді ніколи не задумувалася про це.
- І добре, - кивнула головою людина, - церква - це від лукавого. Ні до чого зводити чертоги в ім'я Господа. Шлях до Бога не через церкву, зведену людьми, а через храм, побудований людиною у своєму серці.
І, знову з посмішкою, додав:
- Добре у вас тут, душевно.
- А звуть тебе як, людино? - спитала Глафіра, навіть не намагаючись зрозуміти сенс його слів.
- Ісус, - сказала людина і пішла до ставка.
- З ким це ти, Глафіро, розмовляла? - спиталася підійшовша подруга Маланя.
- Не знаю, волоцюга якийсь, балакає дивно, і назвав себе Ісусом, - відповіла Глафіра.
Вони були одного року, народилися у післявоєнній Радянській країні, пройшли всі етапи радянського виховання від жовтенят до членів партії, передовиків комуністичної праці в колгоспі "Зоря". Все життя вони вірили в те, що бачать очима і можуть помацати руками, а слова для них були лише словами. Чоловік спустився до води і пішов нею через став.
Дві жінки, на обличчях котрих відбивалися абсолютно різні емоції, - від байдужості до переляку, від недовіри до здивування, від страху до розуміння, від зневіри до віри, - дивилися, як людина спокійно йде водною гладдю, як розходяться кола по воді в тих місцях, де ступає його нога. За ті хвилини, що людина йшла по воді, світ зупинився для них, раптом перевернувся догори дригом, незворотно змінився, і, приголомшені, вони мовчки дивилися на те, що було неможливим їхньому розумінню.
Права рука Глафіри зробила те, що завжди зберігалося у глибинах її пам'яті, - розгонисто перехрестилася. А язик сказав те, що ще півгодини назад здавалося суцільною дурістю:
- Дякую, Господи, що явив нам милість свою.
За дві години всі мешканці села прийшли до залишків церкви. Там, на пагорбі спокійно сиділа людина. Очі його були заплющеними, руки складеними на колінах. Дотримуючись тиші, люди зупинилися неподалік, - маленька юрба, що складалася з тих, хто вже повірив, і хто недовірливо дивився на чоловіка, який спокійно сидів на траві.
Людина відкрила очі і, глянувши на них, сказала:
- Підходьте ближче, браття і сестри, сідайте поряд зі мною.
Він дивився на те, як вони метушливо розсаджуються навколо нього, дивився на діда, який періодично підносив до носа цигарку і вдихав пахощі тютюну з щасливим виразом на обличчі, дивився на Миколу, самого молодого серед них, дивився на тих, з ким вже розмовляв, і на тих, хто бачив його вперше. І цей погляд гасив емоції, що переповнювали людей. Глафіра, котру кидало то в жар, то в холод, і котра метушливо перебирала в руках хустку, раптом заспокоїлася і умиротворено склала руки на колінах. Микола, вже будучи напідпитку, раптово протверезів і стояв з серйозним обличчям. Бабця Марія, сама недовірлива з усіх, вже встигла неодноразово висловитися з приводу "різних там пройдисвітів, які вештаються світом і обманюють чесних "людей", одразу втратила свій войовничий запал і замирено опустилася на траву.
В посталій тиші людина почала говорити:
- Блаженні ті, хто не знає дороги до церкви, бо не зіпсовані їхні души солодкомовними церковниками.
- Блаженні ті, чиї думки не зайняті порожніми молитвами і недоречними проханнями до Бога, бо відволікають вони від пізнання істини.
- Блаженні ті, чиє серце порожнє, бо є у них можливість звести там свій храм віри.
Людина не підвищувала голос, не намагалася виділити окремі слова, іноді промовляла окремими реченнями з невеликими перервами, а часом і без перерв. Він говорив, і люди сприймали кожне його слово, як давно очікуване одкровення, хто з виразом здивування і розуміння на обличчі, хто з радістю і щастям, а хто і з слізьми на очах. І навіть сільський дурник Іван, не розуміючи жодного слова, зачаровано слухав його голос з відкритим ротом, з якого стікала тоненька цівка слини.
- Чи є істина у цьому світі, чи все сказане і написане - суть слова брехливі, які, почувши одного разу, люди передають один одному з покоління в покоління. Чи є рай, на який чекає праведник, і пекло для грішника. І що є гріх і праведне життя.
- Все це лише слова, сказані мною. Слова, що перекрутили мої ж учні, слова, в яких за багато років зникли навіть зерна істини.
- Молитви, що кожний придумав для себе, і, повторюючи їх безкінечно, думає, що став ближче до Господа.
- Правила, що церковники нав'язали людям і які такі далекі від того, чому я навчав.
- Ритуали, сутність яких безкінечна суєта перед обличчям Господа нашого в марноті мирського безумства.
- Блаженні ті, хто не знають цього, хто як чистий аркуш перед Богом, - для них істина, як одкровення, а віра - непідробна.
Ісус зняв з плеча порожню полотняну сумку і вийняв з неї великий коровай чорного хліба.
- Преломимо хліб, браття та сестри, бо він є плоть від плоті Господа нашого, і даний він людям милістю Божою, - промовила людина, відламуючи собі шматок від короваю і простягаючи інше людям. Вкусивши від шматка, він поклав хліб на траву, і знову засунув руку до своєї сумки. Цього разу він витягнув металеву миску. Поставив її перед собою, підніс лівий зап'ясток над нею і швидким рухом великого пальця правої руки розсік шкіру. Люди широко відкритими очима дивилися, як тоненьким струменем стікає темна кров у миску, дослухаючись його слів.
- Причастіться кров'ю моєю, що теж частина Бога.
Людина простягнула миску услід за хлібом і мовчки споглядала, як кожний робив ковток його крові. І як тільки останній з них, дурник Іван, відпив з миски, він сказав:
- І пребуде з вами завжди віра в Господа нашого, храм якому зведений в серці вашому.
Людина підвелася і методично обійшла кожного, прикладаючи пальці до шиї. Переконавшись у тому, що люди мертві, він повернувся обличчям на захід, підняв голову до неба і відправив коротке повідомлення:
"Корпорація Сітронікс. Модель "Ісус". Серійний номер 0985.
Місцезнаходження: Уральський регіон. Село Васюки.
Об'єкти: П'ятнадцять людських осіб.
Дії: Завершення повної зачистки".
Після чого, не обертаючись на безжиттєві фігури, що сиділи та лежали на траві, закинув сумку на плече і пішов, залишаючи призахідне сонце за спиною.

Ще твори цього автора можна прочитати тут: http://zhurnal.lib.ru/p/poljakow_i_w/

Немає коментарів: