Мій ракетоплан – це величезний бак з пальним, двигун, мінімум електроніки плюс рятувальна капсула з мінімальним запасом їжі. Конкуренти - ті ще відчайдушні хлопці і їм також немає що втрачати, але й вони постаралися позбутися усього зайвого.
Мільярди людей скупчилися перед своїми екранами, і рідко хто з них не поставив на одного з нас в надії на перемогу. Щомиті польоту тисячі датчиків будуть фіксувати наш стан, щоб тут же будь-хто з телеглядачів міг реально відчути, що насправді відбувається з астронавтами.
Сьогодні ми - фаворити всіх каналів і всіх програм, а вже за якихось п'ять хвилин після старту половина з нас буде покійниками або без вісті згине у кращому випадку. Ще є час зупинитися, але йти до цього старту багато останніх років і за миті до нього припинити боротьбу - страшніше публічного забуття і принизливіше ганьби зневаги.
Відлік, старт, незважаючи на всі системи компенсації, перевантаження вагою в кілька тон тисне на кожну клітинку тіла. Дихання зникло разом з повітрям з легенів, щільно заплющені від нестерпного болю очі потонули в озерах сліз, неможливо поворушити жодною частиною тіла. Терпи, бо за втрату свідомості електроніка автоматично скидає швидкість і ти припиняєш перегони. Скаламучена свідомість ще відстежує, перед тем як остаточно згаснути, показання контрольних приладів, але вже не в змозі їх аналізувати.
Кораблі двох конкурентів праворуч мене розлетілися на шматки в метеоритному дощі. Навряд чи їм тепер допоможуть їхні рятувальні капсули. На цих швидкостях будь-яке влучення метеорита в корабель – це легка і швидка смерть в хмарі вибуху ракетного пального.
Ліворуч від мене “Чесний Джон” згорів сам – видно підвело обладнання. Легкої смерті тобі, друже. Ще довго мільярди глядачів будуть раз по раз крутити повтор кадрів, на яких ти смажишся за 6000 градусів або тебе розносить кривавими бризками вибух від зіткнення з метеоритом.
Моя свідомість не фіксує і те, що на долі мікросекунди раніше вимкнулася свідомість мого головного конкурента на “Срібній сурмі”. Зараз я шматок м'яса, який вимкнувся від перевантажень і якого розумна електроніка, поступово і обережно скидаючи швидкість, намагається врятувати.
Автоматичні голки встромлюються в тіло, аби стабілізувати роботу серця та інших систем організму, навіть якщо це тіло вже однією ногою на тому світі. Носом струменить кров, а шлунок вивертає на панель приладів, щоб змішатися там з сльозами, шмарклями і кров'ю, а мені наразі все однаково, адже я - непритомний. Залишусь живим чи ні, але електроніка все безпристрасно фіксує в режимі реального часу для, жадаючих своєї порції адреналіну, людей у моніторів.
Опритомнів я в рятувальній капсулі. Ковпак гермошолома наполовину вимазаний моїми ж внутрішніми викидами, через що я бачу тільки лівою половиною тепер не зовсім прозорої сфери. Все тіло ниє від дикого болю, однак серйозних пошкоджень немає.
Стеля рятувальної капсули розбита вщент, проте скафандр цілий, попри вилізлий в деяких місцях герметик. Панель приладів чорніє основними приладами, блимає щось другорядне. Радіомаяк не працює, орієнтація в просторі відсутня, проте капсулу кудись несе, але ось куди саме - невідомо.
Дві доби промайнули немов мить і вже не тішить омріяна перемога. На відео я побачив, як все відбувалося, впритул до моменту, коли моя “Каструля” вилетіла за межі будь - якої зони прийому відеосигналу. Пощастило Гаррі Тру на “Щасливій черепашці”. Він був третім у перегонах після мене, і його підібрали рятівники після зіткнення з метеоритом. Нехай каліка, зате живий.
Я теж живий, але остання касета з енергетичним замінником їжі закінчилася ще вчора, а надія на порятунок все менша і менша. За кілька діб система терморегуляції перейшла у режим жорсткої економії і холод всередині скафандра на додаток до голоду доїдають мої останні сили.
Загубивши відлік дням і ночам, одного разу я відчув, що капсула увійшла в зону сильного тяжіння невідомого небесного тіла. Стороннім спостерігачем я дивився, як ще до настання сутінок капсула вже чітко летіла в напрямку помаранчевого диска невідомої мені планети.
Увійшовши до щільних шарів атмосфери, автоматика вимкнула все зайве і сконцентрувалася на боротьбі з усе зростаючим тяжінням планети. Запасу пального вистачило на кілька хвилин безперервного маневрування, а потім тріскотіння малопотужного двигуна змінилося у вухах дзвінкою тишею.
Ще за кілька хвилин вільного падіння, коли температура всередині капсули стала нестерпною, я катапультувався. Величезний купол парашута повільно відносив мене від місця вибуху палаючої рятувальної капсули. Жорсткий контакт з поверхнею планети закрив хмарою пилу її залишки.
Приземлення пройшло нормально, якби не вітер, що відразу уволік у безвість відстебнутий парашут. Сил вистачило лиш на те, аби зняти захисну сферу з голови і знесилено впасти на ґрунт.
Море піску навкруги з примарними острівцями тубільної рослинності під нещадно палючим місцевим світилом. Лише більша гравітація і менший відсоток кисню в повітрі відрізняли цю планету від земного стандарту.
Прямі безжальні промені місцевого сонця змусили мене якомога скоріше звільнитися від важкого скафандру. Тільки з однієї з сторін виднілися невисокі і рідкі тамтешні рослини, до яких я і попрямував, аби сховатися від нестерпної спеки.
Ще за сто метрів довелося знову роздягтись. Залишившись у футболці, плавках і шкарпетках, я вперто крокував до рідкої рослинності неподалік. Спека остаточно виснажила мене за кілька кілометрів і я приліг серед перших рідких дерев. Тінь накрила мене і я не встиг нічого збагнути, як мені накинули мішок на голову і скрутили руки за спиною.
Вже за місяць я став прикованим до свого візка рикшою, оброслим та брудним рабом місцевого феодала. Менше, ніж за пів року я з гріхом навпіл засвоїв місцеву мову і майже забув рідну. Я вже нічим не відрізнявся зовні від аборигенів.
Коли за два роки на планету опустився корабель, мене, підбадьорюючи батогом, погнали принести пошану богам, які прилетіли з неба, пошану від господаря, який їхав на мені і рабом якого я став.
Екіпаж дослідницького судна “Аргус” складався з шести людей. Ще при посадці аналізатори визначили початковий рівень соціального розвитку мешканців планети. Троє астронавтів залишились в кораблі, а решта вийшла назовні, щоб спробувати встановити контакт з аборигенами.
При наближенні аборигенів сканер стеження несподівано серед них засік розпізнавальний мікрочип громадянина земної співдружності планет, про що негайно повідомив екіпаж. Сканер ніколи не помиляється у таких випадках, тому що це диво електроніки, яке обов'язково вживлюється кожному землянину при народженні, зараз невідомо чому знаходилося посеред моря коричневих розмальованих тіл.
Не звертаючи увагу на аборигенів, які впали додолу, відомі сканером, астронавти підійшли до одного з них. Брудна, змарніла та бородата істота в обірваній пов'язці на стегнах лежала в пилюці, прикована до візка рикші. Земляни спробували підняти його, але він знову впав на землю. Багато одягнутий, розцяцькований абориген з грізним риком, що є сили, замахнувся на раба батогом, але паралізатор чужинців змусив його зігнутися навпіл від раптового болю.
Старший з землян знову підняв упавшу істоту і, уважно вдивившись в її очі, спитав: - “Ти – хто?” Безкінечний жах і біль борсалися в глибині цих очей і вперше можна було з впевненістю сказати, що і сканер має право на помилку.
Раб упав на коліна і лише тоді землянин почув: - ”Володарю, я ест, я биль капітана Макс Груд із ракетоплан “Кастрюль”.
Землянин знеможено присів поруч з рабом, горло його душили сльози, і він не своїм голосом прошепотів: “Вставай, брате. Все найгірше відтепер позаду”.
Немає коментарів:
Дописати коментар