ЗМІСТ:

-1000 ВІДОБРАЖЕНЬ МЕНЕ (Глазнєв Андрій Анатолійович) -ІНШЕ ЖИТТЯ (Бардонов Олександр Іванович) -БАРТЕР (Муляр Юрій) -БОГ (Муляр Юрій) -БРАТЕ ВСТАВАЙ (Муляр Юрій) -ВЕЛИКИЙ І МОГУТНІЙ (Варський Олександр Миколайович) -ВИПАДОК У ПРИДОРОЖНЬОМУ КАФЕ (Рискін Олександр) -ВОСКРЕСІННЯ (Філіппов Олексій) -ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ (Пасіка Христина) -ДИТИНА ПАНТАГРЮЄЛЯ (Мальгін Сергій Романович) -ДРЕВНЯ КРОВ - РІМЕЙК (Ткач Сергій feat. Муляр Юрій) -ДЯКУЮ СУСІДЕ (Тішанська Марина Антонівна ) -ЗОНА (Філіппов Олексій) -КІНЦЕВА ЗУПИНКА (Цуркан Валерій) -КОЛО РОЗБИТОГО КОРИТА (Д'яков Сергій Олександрович) -КОЛОНІЗАЦІЯ (Пащенко Олександр) -КРІЗЬ ДОЩ (Павлюк Олег) -КРАЩІ З КРАЩИХ (Муляр Юрій) -НА ЗАХИСТ ФЕНТЕЗІ (Репета Віталій) -НАВПІЛ (Муляр Юрій) -ОСТАННІЙ ЗЛЮКО (Лисенко Сергій Сергійович) -ПІДКОРЮВАЧ ПЛАНЕТ (Ратман Макс) -ПАСТИР (Павлюк Олег) -ПРИШЕСТЯ (Поляков Ігор) -РАГУ З КРОЛИКА (Карпов Леонід Євгенович) -РОБІНЗОН КЛЮЄВ (Варакін Олександр) -РОЗУМНЕ ЗАЛІЗО ВЕН ДІПА (Муляр Юрій) -СКРИНЯ (Пащенко Олександр) -ТАК ВЖЕ СТАЛОСЯ (Муляр Юрій) -ТАМ НА ПІВДЕННОМУ СХОДІ (Гелпрін Майк) -ХВОРА ЧАЙКА (Рудич Павло Килинович) -ЧАРАНА (Щерба Наталя)

КОЛО РОЗБИТОГО КОРИТА (Д’яков Сергій Олександрович)


  - Чого ти хочеш більше за все на світі?
  - Миру в усьому світі, - тихо промовив Гоша, зосереджено перебираючи заголені дроти маленькими пальчиками.
  - Брешеш, гадюччя мале, - просичав старий, єдине око якого зло зиркнуло із скуйовдженої копиці сивого волосся. Набитий залізними зубами рот губився в засмальцьованій бороді. Слова вилітали з брязкотом, з металевим присмаком іржи та смерті. - Мамку з татком ти повернути хочеш! Ось що! А мене, розвалюху, тут кинути!
  Гоша зіщулився під важким поглядом. Очі його заблищали від сліз, але він, як і до того, продовжуючи сидіти, скручуючи між собою дроти на біонічній нозі діда. З-під колінної чашечки стирчав гострий осколок шрапнелі, що намертво спаявся з металокерамікою. Пучки пальців тверді, як ніготь - зовсім не дитячі руки звикли до важкої праці. Дід був старий і постійно ламався.
  - А ми прийдемо, і ти попросиш! Тіло попросиш! І жити тоді будемо. Ех-кхе, заж-живемо тоді з тобою, голуба, приспівуючи. Будемо їсти від пуза і байдики бити цілісінький день, - вимовив дід, тріплячи хлопчика по голові, немов яку псюху.
  - Хто ж працювати буде? - серйозно спитав Гоша, перекручуючи останній дріт.
  Дід запустив п'ятірню у завошивлену бороду.
  - То зараз не головне... – зі знанням справи сказав він. Каре око і друге, страшне, більмом затягнуте, витріщилися на хлопчика. - ти не ухиляйся, не лінуйся, а то дідусь тобі махом всипле, бач, розторохтівся, паразит!
  Похмуро кивнувши, Гоша обмотав дроти ізострічкою і клацнув тумблером живлення. Крихітна коробочка загула, проводка раз-другий цвікнула і дід, задоволено всміхаючись, зігнув ногу. Потім розігнув. Присів. Підвівся.
  - Ех, ека-макарека! Як нова! Ніжка-ніженька моя, - ласкаво проспівав він, прогулюючись кімнатою. Бите скло і сміття хрумтіли під залізними кігтями. "Мамині вафлі" - подумав Гоша, пригадуючи дешеві напівфабрикати, без смаку, але такі ж хрусткі, як і це скло. - Ну, чого розсівся. Давай хапай торбу, бо вже треба йти.
  Біля входу у напівзасипаний піском бетонний котеджик лежала полишена поспіхом торба. Кілька пакетів з сухим пайком і дві фляги повні води - здобич Гоші, яку він кинув одразу після того, як почув плаксивий крик діда, у якого відмовив протез. Перекинувши торбу через плече, він вийшов під промені призахідного сонця, що розфарбувало пустку-пустелю в марсіанські кольори.
  - Марсі, марсі, марсіаніки, - прошепотів Гоша, підставляючи обличчя доброму вечірньому сонечку. Легкий промінь ласкаво попестив його по щоці. Вечорами сонечко добріє, а дниною - сердиться, й дурний розуміє такі речі. Вечір – добрий час, дорожня пора. Тато так завжди казав.
  - Чого це ти там шепочеш? - підозрілий дід вже стояв поруч, поклавши на вузьке дитяче плече свою погризену старістю руку-клешню. Роздуті суглоби, сині вузли і трубки жил - все, що залишилося від діда-людини, було схоже на багаторазово перекручені і перемотані ізострічкою дроти. Дід-робот - виглядав ще гірше. Іноді Гоша думав, лежачи днем, з головою накрившись торбою і прислухаючись до старечого нерівного дихання. І дуже часто думки кружляли навколо дивної загадки. Хто був попервах: дід-людина чи дід-робот? Або це хтось умілий, дужий та розумний спаяв двох різних стариганів разом? Морлок його розбере...
  Вони йшли через насипи кам'яних стін, нагромадження розбитих  бетонних плит і піщані дюни, по верхам яких вешталося тоскне відлуння нічної бурі. Сонце сховається і одразу підніметься вітер, а коли на небі проступить  червоняста сітка Кліматика... тоді, відповідно, пора починати шукати місце для нічлігу.
  - А ось, бачиш той горбок попереду? - дід випростав руку тремтячою струною. Примруживши око, він прикинув відстань, щось пробурмотів, облизнув губи. - Скільки до нього, знаєш?
  Перевіряє. Гоша теж примружився, невміло відмірюючи відстань до сірого громаддя. Скільки?
  - П'ять... чотири переходи, - невпевнено проказав він.
  Тверда, немов шматок пластика, долонь без замаху пройшлася вухом. Голову обпекло, все попливло перед очима, але Гоша не видав ані звука, навіть не поворухнувся.
  - Телепень, п'ять, п'ять! Скільки тебе вчити, шмаркач? П'ять переходів до Біодому, - просичав дід. - А що ж тебе... як же я на тебе надію покладу, сам в домовину голову суну, а ти мене візьми і ошукай! Згниєш тут без мене. Нічого не вмієш! Нічого не розумієш!
  - Діда... - жалібно видихнув хлопчик. Йому було боляче, але він терпів, а попереду п'ять переходів і п'ять раз, вони будуть шукати прихисток і старий зовсім не розуміє,що час майже вичерпано. Гоша рахував дні! І днів тих у них всього шість. Потім рахунок обнулять. Даремно батьки загинули, все даремно... і мама даремно... і тато зовсім просто так...
  Сіпнувши діда за край подертого плаща, Гоша пішов вперед, повільно вибираючи, куди поставити ногу, аби не втрапити в капкан з покрученої арматури. Якщо він зламає ногу, дід його кине.
  Розпухле червоне сонце добродушно повзло до лінії небокраю. Пустеля-пустка наливалася кров'ю, стиглою ягодою переливалась, а над нею танцювали пекельні полотнища нечувано яскравого заходу сонця. В минулому такого "чудного", а для Гоші - рідного, милого оку багрянцю. Вітер поступово міцнішав, ще не входячи в силу, а всього лиш розминаючись, змітаючи мілкий пил з свого майданчика для нічних забавок.

  ...дві фігури неспішно йдуть окрайцем бетонного пагорба. Мудра молодість і необачна старість. Мертве майбутнє, що веде за собою збожеволіле минуле. Сковані ланцюгом само-збереження, близькі, чутливі души, які втратили сенс. Ті, хто втратили світ...

  КЛІМАТИК - МАЙБУТНЄ НАШОГО СВІТУ.
  ...кліматик... ...вірна... смерть... ...землі...

  - Це ти рюмсаєш?
  - Ні, діда.
  - Але я ж чую!
  - Спи, діда, просто вітер.
  - Немає вітру! Бачиш! В бункерах немає вітру! (тихий сміх).
  - Так, діда. Це я плакав.
  - Я так і знав! Однак в бункерах немає вітру!
  - Вірно, діда. Спи, будь ласка.
  - Спи... в бункерах немає сну... там тільки ВОНИ...
  - Я знаю, діда. Спи, будь ласка, спи...
  - І не плач то був, а залізяка рипіла...
  - Спи, спи, діда... (шепіт, невагомий наспів). Іржа залізо з'їсть, війна ворогам всім набридне .. Марсі, марсі, марсіаніки...

  Перекинувши порожню торбу через високе ребро пілона, Гоша спритно видерся наверх, верткою ящіркою чіпляючись за кожну тріщинку. Дід кректав внизу, заздрісно косячись на хлопчака. По інший бік височів сірий купол Біодому. Закіптюжений зсередини і відполірований зовні вітром до нестерпного блиску. В ясний день - випалить хисткий холодець людських очей. Ввечері - спокусливо притягує м'яким рубіном, дорогоцінною підробкою, що народжена...
  - Ну, чого там? – вигукнув дід. Кігті скреготали об камінь, коли він нетерпляче переминався з ноги на ногу. Такий довгий шлях – є привід для хвилювань.
  Гоша звісився на інший бік, опинившись в химерному світі тіней. Стіна зсередини через щось волога. На язику залишається смак піску і масляниста гіркота мазуту. Вечірній бриз гойдає розчахнуті двері, вибиті ж шибки, з налиплою пилюкою на них, не знають сонячного світла - тут завжди тінь. Швом, промащеним чорною вологою субстанцією, зміїться вузенька стрічка плісняви. Хлопчик торкається її кінчиком пальця. М'яка... Дід щось кричить. "Пліснява - це маленькі грибки". Палець ковзає жолобком, зішкрібаючи тоненький наліт органіки. Різкий, неприємний і незвичний смак. Гоша морщиться. Пайки значно смачніше.
  - Ось я тебе зараз!.. - вигукнув дід, зруйнувавши кришталеве марево, хиткий світ, в якому на секунду раптом опинився Гоша. Звісившись назад, зачепившись за край стіни носками, він витягує руки, міцно стискаючи торбину. Дід важкий. Він ривками вгнізджував сталеві кігті в стіну, і хлопчику вже почало здаватися, що його хребет ось-ось трісне і розірветься, але дід вже вчепився за край і милосердно відпустив торбу. Підштовхнувши малого, він допоміг йому знову осідлати ребро стіни і сам сів поруч. Внизу невеликий насип з мілкого щебеню.
  -Ти все запам'ятав? - суворо спитав старий, перед тим, як зіскочити. Він спокійний, вперше за весь час спокійний і холодний. В карому оці застигла суворість, у більмі - байдужість, але і в ньому теж є щось особливе. Якась своя власна правда...
  - Так, діда. Я все запам'ятав.
  Дід стрибнув. Важко ухнув, і щебінь розлетівся навсібіч точнісінько шрапнель з міни-"стрибунця". Гоша раптом весело посміхнувся - "стрибунець" смішний, коли його розряджаєш, жбурляючи в нього маленькими камінцями. Йому стало якось гарно на душі. Нестерпно приємно, немов би він ось-ось... Що? Йому стане легше, він упевнений. Але що "немов би"?
  Хлопець наздогнав діда, нечутно крокуючого мармуровими плитами Біодому. В дальньому куті миготів термінал. Чарівні веселки кидали на незваних гостей сплески синього та зеленого, а в їхніх схрещених променях обертався чарівніший з усіх світів - Земля, вкрита інфернальною сіткою Кліматика. Гоша застиг зачарований видовищем, але дід продовжував йти, весь сповнений величі і гордості за себе - дійшов! І все тепер буде! Він з благоговінням схилився над електронною дивовижею терміналу, мозоляста долонь лягла на пластину-індикатор.
  - Система "Біодом" вітає Вас... Сен... Сен... Семен Володимирович Ігнат’єв, - кришталевим дзвіночком мелодійний голосок пробіг вздовж залу. Гоша нашорошився. Хто це?
  - Ваше замовлення... Комплекс... Оплата... Два біооб’єкта... Перероблені... Зняти з рахунку... один біооб’єкт, - дід щось проказував терміналу незрозумілою мовою. Він клацав клавішами. Хлопчик знав, що йому належить робити. Дід все пояснив.
  З стіни виїхав довгий ящик, вистелений білим. Дід підморгнув Гоші:
  - Ну, шибенику, не забудь, як я тебе вчив! І все у нас буде!
  - Так, діда! - Гоша посміхнувся і помахав йому ручкою. Ящик сховався в стіні.
  - Об'єкт вирушив на переробку... МЦ буде вилучений за три хвилини... Розрахунковий час замовлення - чотири хвилини... Загибель МЦ настане за шість хвилин... Будь ласка, будьте уважними...
  Тепер головне нічого не забути. Все як казав діда. Коли минуть ці чотири хвилини - діда не стане. Хлопчик рішуче підійшов до терміналу і поклав руку на пластину. Він встигне. Гоша посміхнувся. В голову чомусь лізли “стрибунці” і його дурнуваті забавки з ними.
  Він, “стрибунець”, підскакує догори і плюється в різні боки... Тільки встигай ховатися! Але як весело! Так і стукотять металеві оси об каміння: клац-клац. І лише одного разу він не встиг, випадково потрапивши руками в рій шрапнелі.
  - Три хвилини... - нагадує про себе дзвіночок.
  Гоша поклав руку на індикатор. Зараз назвуть його повне ім'я. Час йде. Він не розуміюче розглядає вертку кульку в сітці Кліматика. Нарешті голос-дзвіночок наголошує:
  - Упізнаний киберімплант серійний номер 345-67... Невдала спроба ідентифікації користувача... Спробуйте ще раз... - Гоша відняв свою захололу руку від індикатора і спробував ще раз, а потім ще і ще... доки не минув відведений час і рахунок у біобанку не заблокували, а тіло діда не доправили на переробку.
  Термінал вимкнувся, але хлопчик нікуди не йшов. Він стояв, розглядаючи свої ідеально гладенькі пальці, і напружено міркував. Щось тут не так. Гіркота образи стискала горло...
  ... так і стукотять металеві оси... і іноді жалять...

Немає коментарів: