ДИТИНА ПАНТАГРЮЕЛЯ (Мальгін Сергій Романович)

      Вниз! Вниз! - хрипко заволав бородань. Підлога тремтіла. Кинувшись до ліфта, Гіл натиснув кнопку "-10". Ліфт рушив. Зненацька стінка кабіни вигнулася всередину, тріснула, поповз задушливий сморід горілої ізоляції, а ззовні заливався високий, пронизливо несамовитий аварійний сигнал...
      Чоловік совався в ліжку, намагаючись щось зробити, аби хоч якось відреагувати. З чола струменів піт. Кошмар не вщухав...
Нелюдським зусиллям Гіл видрав шматок обшивки. Утворена діра була замала, проте вибирати не доводилося. Гіл втиснув в отвір руку, голову, плечі... і застряг. Рвані краї діри зачепилися за щось в одязі. Підлогу ще раз струсонуло і ліфт загойдався, перетворюючи діру на гільйотину. Гіл несамовито заволав, втягуючи живіт в останньому зусиллі...
      Він смикнувся і ривком вскочив у ліжку. Аварійний сигнал не вщухав. Пам’ять настирливо вкидала до свідомості шматки сну. ...Гіл? - скрушно прошепотів чоловік і струсонув головою, немов відганяючи муху.
      Він прокинувся самотужки, задовго до будильника. Щось було не так. Намагаючись не розбудити дружину, підійшов до вікна і смикнув в бік фіранку. Палали лабораторії. Над головним корпусом кружляли транспортні гелікоптери. Раз у раз вони неспішно присаджувалися, аби тут же злетіти, набивши своє нутро по вінця. Отже, втеча...
      Він подивився на дружину. Вона завжди лякалася саме цього. Найжахливішого, що може статися з вагітною жінкою тут, в безпосередній близькості від "брудних" досліджень наших військових. Народження потвори. Ну що ж, потвора їй забезпечена, додав своє цинічний внутрішній голосок. Серце несамовито бухало, намагаючись позбутися лабетів необхідності. Необхідності жити.
      За регламентом вимагалося терміново зв'язатися з диспетчерським пунктом. Ще потрібно було негайно одягти спецкостюм... До речі, про спецкостюм - дозиметр, приліплений до холодильника на кухні, показував 121. Здається, спецкостюм одягати вже запізно...
Випивши стакан соку, він вирішив все ж дотримуватися регламенту. Не заради порядку - клав він на цей порядок. Лишень тільки тому, що він не міг розбудити дружину.
Злякався, Пантагрюель - проказав він собі. - Ось вона, зла правда. Грошей він побільше хотів, та бонусів від держави... Ось вони, бонуси від держави...
Щелепи позводило від готової зірватися істерики. Він махнув рукою і кинувся геть, до регламенту, до малозмістовної суєти. Бігом.

***


- А?!? - ошелешено вскочивши, Френк кинувся до спецкостюму. Регламент вимагав носіння спецкостюму за будь-якої тривоги, що супроводжувалася звуковим сповіщенням. Мозок повільно приходив до тями, гойдаючись, немов маятник, від кошмару примарного до кошмару реального. Натягнувши спецкостюм, Френк подивився на дозиметр, вшитий в правий рукав. Червоні цифри виразно світилися в передранкових сутінках. Сто двадцять, от дідько... Перед тим, як нестися сходами вниз, Френк кинув погляд у вікно. Палали лабораторії.
В навушниках тріщало. Френк спіймав клаптик квапливої розповіді: - Я був в резервній камері... матеріал не контролюємо само активувався... Дідько забирай! Всі системи контролю - під три чорти, т-детонація пішла на реактор. Я закричав, немов різаний...
...Військові - на шостий, сьомий канали! - увірвався голос диспетчера.
- .. відключення - нуль уваги. Я врубив загальну червону і драпака. Тільки вилетів з комплексу - і зайнялося все синім полум’ям. Народ в основній камері напевно навіть нічого не встиг вдіяти?
- Та ні, тривогу таки здійняли. Після цього, сам розумієш...
Аварійний диспетчер автоматично кивнув Френку і загорлав у мікрофон: - Тихо всім!
- Консерваторам - за штатнім розкладом. Корпус п’ять. Хутчіше. - і, вже забувши про нього, вигукнув до когось: - Е ні, лярво, ти у мене таки повезеш документацію! Хлопець з автоматом за тобою вже повинен підійти... Чого ти сидиш, пристрелить же! Вези, падла!...
      Так. Виходить, я тут надовго... - Френк знав, що він скоріше за все не вийде за територію ніколи, але намагався не думати про це. П’ятий корпус виріс з димного туману сірою тушею. До під’їзду припаркувалася вантажівка, за кермом якої Френк впізнав бороданя Пантагрюеля (чи коротше - Панду) з служби життєзабезпечення.

***
      Він дотепер не знав, що сказати дружині... і не сказав нічого. Навіть будити не став. Тільки залишив на столі дурнувату, патетичну записку: "Чекай і вір. Я повернусь". По смерть на кульгавій козі не під’їдеш - а ось на великоваговій вантажівці, як виявилося, цілком можливо. Назустріч кілька раз промайнули автобуси, набиті людьми під зав’язку, скриплячі просілими ресорами.
      Диспетчер був зайнятий. Він лише подивися на Пантагрюеля впівока і одразу доправив до консерваторів. В під’їзді п’ятого корпусу він стрів Френка і зрадів йому, як рідному. Вони завантажували все підряд - прилади, документи, комп'ютери, розмовляти було ніколи, але Френк все одно сказав пару слів про погоду, а він розповів про... (Пантагрюель, тільки не психуй, гаразд?)
- Я прокинувся, а він горить. Все в диму. Адже пізно щось робити, чи не так? Френк? - гарячково випльовував слова Пантагрюель.
Френк похмуро кивнув. Пантагрюель продовжив:
- А сонечко моє ще спить. Вона у мене соня, ніколи раніше десяти не просинається. Я на дозиметр дивлюся - а там за сотню. Я ж читав контракт, я знаю процедуру... Ніхто нікуди не втік, їх всіх за воротами зустріли. Там такий мілкий шрифт на пів сторінки, в середині... там як раз про це. Пам’ятаєш?
Френк вантажив коробки.
- Френк, ти ж пам’ятаєш той дрібний шрифт? - відчайдушно скрикнув Пантагрюель, готовий розплакатися.
- Та пам’ятаю я, пам’ятаю. Сам підписував додаткові пункти, інакше б в консерваторах не опинився. - буркнув Френк, ховаючи обличчя за черговим ящиком.
- Я її не став будити. Я так не можу, Френк. Ось ти би зміг? Розбудити вагітну дружину і відправити її автобусом в пекло? Ти би зміг? - допитувався Пантагрюель, віддуваючись під вагою чергової коробки.
- Не знаю, Панда, не знаю. Я - людина самотня, слава тобі, господи... - хрипів у відповідь Френк, кантуючи в кузові офісний сейф.
На сьому ранку остаточно розвиднілося. Пантагрюель видохся і замовк, проте чомусь прорвало на розмови Френка.
- Я тут сон бачив, як раз сьогодні. Про тебе. - хихотнув він, взявшись за ніжки шафи з документами.
- Не тягни - розповідай вже. - захекано відгукнувся Пантагрюель, нахиляючи шафу на себе.
- Слава богу, перший поверх. - сказав Френк, піднімаючи шафу з свого боку. - Так от, сниться мені, що я - не я, а якийсь чолов’яга на ім’я Гіл. І немов все нормально йде до якогось моменту, а потім зненацька лайно потрапляє у вентилятор. Всі бігають, щось верещать, а навколо дим з полум’ям. І тут ти мені назустріч потрапляєш і кричиш - "Вниз треба спускатися! Вниз! Вниз!"
І так ти переконливо мені це втулюєш, що я, натурально, беру і починаю спускатися вниз. І застряг у ліфті. Відірвав шматок обшивки і лізу. А дірка вузька. Як перехопило мене поперек живота, світу білого не зобачив... тут і прокинувся."
Пантагрюель хмикнув. - Вниз тебе звав? Ну прямо ангел смерті.
- Ага. - відізвався Френк. Ніжки шафи, зроблені з сталевих кутів, різали руки.
О восьмій ранку реактор вже не горів, проте добряче димів. Френк і Пантагрюель відправили п’ять вантажівок. Було ще що вантажити, але автівок більше не було. Тепер у них залишився тільки один обов’язок - почесний обов’язок консерваторів: сторожити зону і вбивати всіх, кого треба...
      Френк невесело подумав - який сенс у спецкостюмі, якщо сто двадцять проймає його наскрізь... Хоча ні, зараз вже дев’яносто, а отже, ще поживемо деякий час, якщо не мутуємо...
Пантагрюель, натупцювавшись, нарешті видавив з себе: - Ну, я піду поки. Мені дружину треба побачити... Я в гаражах джип візьму і туди-сюди. Я швидко.
Гаражі були у вітряній зірці реактора і дозиметр знову підскочив до ста двадцяти. Френк байдуже ковзнув очима на циферблат і нічого не сказав.
Пантагрюель сів за кермо і вивів назовні джип з важким кулеметом на турелі. Френк вибрав машинку полегше, проте також з кулеметом, а окрім того, із зручним джойстиком керування праворуч від керма. Джип Пантагрюеля з ревінням зник за поворотом, залишаючи куряву пилюки.

***

- Пилюка, пилючечка. - подумав Френк і якось раптово ослабнув. Його вже починало потроху нудити, а перед очима раз за разом метляли чорні цятки. Але регламент вимагав свого... - Альфа, я Фокстрот-Шість, вийшов на чергування. Браво-П’ять поїхав до дружини. Повторюю, Браво-П’ять поїхав до дружини.
Динамік відкашлявся. Френк впізнав все того ж диспетчера.
- Фокстрот-Шість, це Альфа. Браво-П’ять поїхав до дружини, прийнято. Забезпечте підстраховку. Зброя є, прийом?
Френк задумався про пістолет, що залишився в квартирі, в сейфі.
- Альфа, це Фокстрот-Шість. В наявності автомобільна турель у зв’язці з смарт-прицілом. Прийом.
- Шостий, ти недоумок. - стомлено зітхнув невидимий диспетчер. - Хто ж пістолет вдома забуває... Чи ти його посіяв? Прийом.
- Вдома. - стисло відповів Френк. Запала мовчанка. Вся штовханина і метушня ранішніх годин кудись зникла, зачаїлася у темному кутку, лишень зрідка потріскуючи статикою у вухах.
- Фокстрот-Шість, їдьте за Браво-П’ять і забезпечте підстраховку. Нас залишилося всього біля дюжини, а тому підкріплення забезпечити не можу. Прийом.
- Альфа, це Фокстрот-Шість. Вас зрозумів. Кінець зв’язку.

***

      Пантагрюель влетів до середини і тиша зустріла його. Він загальмував, немов влетів в стіну. Повільно і сторожко, наверх...
- Може бути, вона ще спить? - бурмотів він з божевільною надією. - Спи, мила, спи...
Нагорі його зустріла порожня спальня.
- Еліс? - покликав він. - Еліс?! - збігши сходами, він увірвався до кухні, вітальні, вибіг на задній двір... - Еліс?!
Мечучися по дому, він нарешті торкнувся дверей ванної:
- Еліс!! - вибиті двері мотнулися вліво, відкривши очам віддзеркалену у червоній воді жовту лампу і рожевіюче жіноче тіло - обличчям донизу.
Після, здавалося, нескінченного мовчання він помітив: чорне волосся, що струменіло у воді, немов водорості, ритмічно колихалося... раз... раз... немов у такт рухів серця.
- ...Еліс... - пробурмотів він і зрозумів, обірвавши себе на видиху: це вже не Еліс.

***

        Френку мало-помалу ставало все гірше. Нудило вже на постійно. І, перетворившись на дивну реальність, краї нещодавньої невидимої діри різали тіло. В намаганні сфокусуватися, він почав вголос повторювати:
- Якщо вийде гад - його розстріляти. Якщо людина, то все гаразд.
Він повторив цю фразу раз з десять, потім вирішив "змінити платівку". Чогось не вистачало в голові, а утворена пустка боляче віддавалася луною після кожного вимовленого слова.
- Особистий номер Фокстрот-Шість, консерватор і герой. Рік народження тридцять шість, його ім’я...
      На цьому слові Френк дістався краю пустки. Він схопився за голову і болісно застогнав, балансуючи на краю. Остання опора щезала з невмолимістю маятника з оповідання По. Дико скрикнувши, Френк звалився вниз, відчайдушно розмахуючи руками і ногами. Випадково він задів вмикач сигналу і у відповідь йому жалібно гаркнув джип.
     З гуркотом Пантагрюель пронісся в гараж і виволік звідти пару сталевих листів і зварювальний апарат. Хрипко примовляючи: - Ні, з Пантагрюелем такі штуки не пройдуть... - він заварював ванну наглухо. Ритмічно стукало в скронях і Пантагрюель чомусь впевнено знав, що це стугонить серце потвори. Наглухо заваривши саркофаг, він вимкнув зварювальний апарат і, бурмочучи:
- ...Пантагрюель такого не пробачить... - посунув геть.
Білою емаллю пробігла неакуратна мережа тріщин, а приварені листи сталі почали повільно вигинатися зсередини. Потім зварний шов луснув і в дірці між сталлю і ванною показалася сіра блискуча маса.
      Гіл нарешті оговтався. Ліфт зник незрозуміло куди, але забої від нещодавньої діри все ще неприємно віддавалися болем за найменшого руху. Нудило. Гіл перегнувся через борт джипу і звільнив шлунок. Закінчивши це неприємне заняття, він утерся і машинально подивився на годинник. Була пів на одинадцяту. Він розслабив руку, зручніше перехопив джойстик смарт-приціла, потім ковтнув, заспокоюючи нутро, і меланхолічно заспівав:

Герда, Герда - де твій Кай?
Герда, Герда - де твій Кай?
Він пішов через дорогу,
Пропускає потроху.
Його серце розчиниться - так і знай...

      Товстий чолов’яга, хитаючись, вийшов на ганок, подивився навколо незрячим поглядом, і раптом, вигукуючи щось, побіг геть, у напрямку чорного диму. Гіл позіхнув, але не став його переслідувати, а замість цього націлив кулемет на дім і ще раз подивився на дозиметр: вже краще, сто п’ять. Болісно хотілося скинути шолом і запалити цигарку.

Герда, вийди на сосну.
Герда, вийди на сосну
Там коханий Кай ревнує
І зелений вітер дує
І всесвіт готується до сну...