ЗМІСТ:

- ГРА В МАРІОНЕТКИ (Муляр Юрій) -1000 ВІДОБРАЖЕНЬ МЕНЕ (Глазнєв Андрій Анатолійович) -ІНШЕ ЖИТТЯ (Бардонов Олександр Іванович) -БАРТЕР (Муляр Юрій) -БОГ (Муляр Юрій) -БРАТЕ ВСТАВАЙ (Муляр Юрій) -ВЕЛИКИЙ І МОГУТНІЙ (Варський Олександр Миколайович) -ВИПАДОК У ПРИДОРОЖНЬОМУ КАФЕ (Рискін Олександр) -ВОСКРЕСІННЯ (Філіппов Олексій) -ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ (Пасіка Христина) -ДИТИНА ПАНТАГРЮЄЛЯ (Мальгін Сергій Романович) -ДРЕВНЯ КРОВ - РІМЕЙК (Ткач Сергій feat. Муляр Юрій) -ДЯКУЮ СУСІДЕ (Тішанська Марина Антонівна ) -ЗОНА (Філіппов Олексій) -КІНЦЕВА ЗУПИНКА (Цуркан Валерій) -КОЛО РОЗБИТОГО КОРИТА (Д'яков Сергій Олександрович) -КОЛОНІЗАЦІЯ (Пащенко Олександр) -КРІЗЬ ДОЩ (Павлюк Олег) -КРАЩІ З КРАЩИХ (Муляр Юрій) -НА ЗАХИСТ ФЕНТЕЗІ (Репета Віталій) -НАВПІЛ (Муляр Юрій) -ОСТАННІЙ ЗЛЮКО (Лисенко Сергій Сергійович) -ПІДКОРЮВАЧ ПЛАНЕТ (Ратман Макс) -ПАСТИР (Павлюк Олег) -ПРИШЕСТЯ (Поляков Ігор) -РАГУ З КРОЛИКА (Карпов Леонід Євгенович) -РОБІНЗОН КЛЮЄВ (Варакін Олександр) -РОЗУМНЕ ЗАЛІЗО ВЕН ДІПА (Муляр Юрій) -СКРИНЯ (Пащенко Олександр) -ТАК ВЖЕ СТАЛОСЯ (Муляр Юрій) -ТАМ НА ПІВДЕННОМУ СХОДІ (Гелпрін Майк) -ХВОРА ЧАЙКА (Рудич Павло Килинович) -ЧАРАНА (Щерба Наталя)

ВИПАДОК У ПРИДОРОЖНЬОМУ ЗАКЛАДІ (Рискін Олександр)

        Спочатку згас екран телевізора - того, що висів над барною стійкою. Відразу ж услід за цим кілька раз блимнули неоном всі лампи під стелею. Відвідувачі придорожньої кафешки з пихатою назвою "Рубін" стали озиратися навкруги, намагаючись зрозуміти, що ж відбувається. Літній, з конячим обличчям, Ілюша Чугунов випустив з рук стакан, що полірував до блиску білосніжною ганчіркою.

"Що за?.."
"Невже менти? Та ні, щось не схоже..."
"Землетрус? Ой, матінко..."

        Їх було шестеро того пізнього вечора - якщо рахувати з барменом. А якщо без нього - то п'ятеро. Літній кінокритик з своїм приятелем-журналістом. Студентка - третьокурсниця філфаку. Старший лейтенант у відпустці після поранення. Висока худорлява людина середніх років в зеленому, з відливом, піджаку. Саме він і подумав, що раптові світлові ефекти могли бути справою рук правоохоронців. Підхопившись, він хутко кинувся до дверей; єдине вікно закладу було завішено важкими оксамитовими портьєрами, і відслоняти їх у всіх на очах "зелений піджак" не бажав. Однак, розчахнувши двері, худорлявий відвідувач так і завмер на порозі. Кілька секунд він бачив те, чого не могли бачити інші. Його напружена поза привернула увагу всіх.
- Боже, що там? - тонко пропищала студентка, з чиїх філологічних мізків ще не зовсім вивітрилася думка про землетрус. Худорлявий позадкував від дверей.
        Поріг кафе переступило троє досить чудернацьких, на вигляд абсолютно однакових людей: брудно-сірий, до підлоги, одяг з каптуром і якась старовинна зброя в руках (один тільки кінокритик з ходу второпав, що це були алебарди). Лезами величезних сокир зміїлися блакитні іскри.
        За ті кілька миттєвостей, поки незнайомці мовчки стояли в дверях, відвідувачам вдалося розгледіти, що і обличчями вони лякаючи схожі: бліді, бородаті, з патлатим, чорним, немов вороняче крило, волоссям. Чудні люди не вимовили ані слова, не видали ані звука. І, між тим, кожний з присутніх в кафе їх почув.
        "У вас є час до світанку. Нам потрібен лише один з вас. Самі вирішуйте - хто. Якщо цей один не вийде добровільно, то вмруть всі". Двері кафе зачинилися за незнайомцями. Тишу порушила знову ж таки студентка.
- Я зрозуміла! - вигукнула вона. - це вони кіно знімають! І їм масовка потрібна!
- М-да? - засумнівався кінокритик. А "зелений піджак" не сумнівався. Він одразу попростував до столика старшого лейтенанта.
- Привіт, служивий.
- Здорово, якщо не жартуєш, - похмуро буркнув у відповідь офіцер, дожовуючи сосиску. - Ти також вважаєш, що це кіно?
- Чорта з два, - тихо промовив "зелений піджак".
- Тоді що ж?
- Ось і я думаю - що...
        Відійшовши до стійкі, "зелений піджак" взяв собі стакан і повернувся до столика офіцера.
- Дозволиш?
        Старший лейтенант кивнув, не припиняючи жувати, і його співрозмовник майже на третину наповнив свій стакан з його пляшки з етикеткою "Smirnoff".
- За спецназ!..
Видихнувши в бік, "зелений піджак" хильнув горілку в себе, не закусив - тільки крякнув.
- А знаєш, старлєй, я в житті ні дідька не боявся, окрім собак і зубних лікарів, та і то - тільки в дитинстві. А ці... мене налякали. Та і нечасто люди можуть так розмовляти, не розтуляючи рота. Адже ти теж чув, що вони сказали?
- Ну, чув, - офіцер плеснув собі горілки. - А ти де служив?
"Зелений піджак" відповісти не встиг - вийшовши на середину зали, журналіст зробив спробу звернутися до усіх одразу.
- Товариші, панове!.. Треба щось робити! Давайте, чи що, міліцію викличемо?
- Телефон не працює, - похмуро виголосив бармен Ілюша. - А мобильні? - насмілилася пискнути студентка.
- Також.
Студентка і журналіст одночасно прийнялися тицькати в клавіші своїх мобілок, і обидва впевнилися, що бармен каже правду.
- Ну не можна ж ось так сидіти! Борис Ілліч, хоч ти скажи!
Борисом Іллічем звали кінокритика. Він важко піднявся і посунув до вікна. Те, що він побачив за портьєрами, вочевидь не додало йому впевненості.
- Вони там, - повідомив він. - і їх багато...
Наступним у вікно вирішив визирнути старлєй.
- Перекрили периметр, ясно,- пробурмотів він. "Зелений піджак", нишком вивчавший присутніх, зупинив погляд на Ілюші. І, недовго думаючи, подався до нього. Обпершись на стійку, впірив свій погляд в каламутні, втомлені очі бармена.
- Ти щось знаєш.
Чугунов продовжував возитися з стаканами, безглуздо переставляючи їх з місця на місце.
- Не змушуй мене повторювати двічі.
       Бармен зітхнув і почав стишено: - Ну... Точно-то я нічого не знаю. Мені мій батько покійний розповідав, а йому - його батько. Дід мій, тобто... Справа в тому, що тут, на цьому місці, завжди було те ж, що і зараз. Називалося по-різному: спочатку корчма, потім - їдальня, потім ось - кафе-бар... А ці... приходять раз на тридцять або сорок років. Електроприлади, телефони - все виходить з ладу. Іноді освітлення ось... лишається горіти.
- І що? Вони завжди вимагають кого-не будь?
- Так. І завжди отримують. Спротив чинити марно - ні ніж, ні куля їх не беруть. І саме головне..., - Ілюша потупився і замовк.
- Ну, кажи, раз почав, - люто насунувся на нього "зелений піджак".
- Ніякої допомоги ззовні. На цей час... світ втрачає це місце з виду. Ніхто не бачить цих...потвор, окрім нас. Для всіх інших все залишається, як завжди. "Зелений піджак" забарабанив пальцями по стійці.
- М-да... Фантастика якась. Стівен Кінг, блін, та й годі. А ти, я дивлюся, не такий простий. Розмова у тебе інтелігентна надто.
- Так я ж не відразу за стійку встав. Батько мій тут їдальнею завідував. Послав мене вчитися в Москву, на інженера. Два курси протримався...
- Панове! - знову "вставився" журналіст. - Ми маємо намір що-небудь робити чи ні?
- Стули пельку! - втихомирив його старлєй.
- Та, ось ще що...,- зовсім вже пошепки продовжував Ілюша. - Приходять вони не випадково. Серед кандидатів... Завжди є один, який... Ну, ви зрозуміли.
Нічого не сказавши у відповідь, "зелений піджак" повернувся до столика офіцера.
- Які ідеї, старлєй?
        Той мовчав, вибиваючи дріб виделкою по порцеляні тарілки. Нарешті підняв очі догори.
- У тебе "ствол", я бачу...
- Так, "беретта". В джипі - ще один. Але до джипа-то ще дістатися треба, - відповів "зелений піджак", торкаючись пальцями прихованої від сторонніх очей плечової кобури.
- А я - пустий. Додому я їду. У відпустку. Що тобі той халдєй сказав?
- Кепські справи, і без нього ясно... Ці не відстануть. Або один - або всі...
Старлєй провів поглядом по розгублено мовчазним товаришам по нещастю.
- Я тут подумав... Можна ж..., -
74;ін понизив голос. - Одного з цих їм віддати.
        "Зелений піджак" перемінився обличчям; як видно, він чекав від старлєя не; цих слів.
Кінокритик сунув щось біле під язик і обтер носовичком вологе чоло. Журналіст ходив з кутка в куток. Ілюша ховався за своєю стійкою.
- Знаєш, - вимовив "зелений піджак", - я багато років вірив, що сила - саме головне в житті. Що той, хто сильніше - він і правий. Потім я цю свою думку змінив... А ти, як думаєш? Старлєй здивовано розглядав співрозмовника
- Не розумію - до чого ти це зараз видав? Ми всі в глибокій дупі, а ти з філософією якоюсь...
- Ніякої філософії, гола правда життя. Ті, що ззовні - праві вони чи ні?
- Та ... вони штопані, я б їх...
- Ось бачиш, - гірко всміхнувся "зелений піджак". - А вони однак - сильніше...
До їх столика підійшла студентка.
- Послухайте, я... А давайте, я вийду? Вони ж не сказали, що обов'язково вб'ють, чи не правда? Може, це все ж гра? "Останній герой" який-небудь?
        "Зелений піджак" підняв на неї погляд. Потім знову перевів його на старлєя.
- Ось бачиш..., - вдруге промовив він. Старлєй зіскочив з стільця.
- Та ні хріна я не бачу! Жити я хочу - ти розумієш - жити! Досить, навоювався!..
Підкріплюючи власні слова, він провів рукою по горлу. "Зелений піджак" теж встав.
- Ні, дівчинка, це не гра. За мною вони прийшли, про це й мови немає. Тишу, що настала услід за цією фразою, насмілився порушити журналіст.
- А... Чому ви так вважаєте? Замість "зеленого піджака" відповів старлєй. Навіть не відповів - вигукнув.
- Та кілер він, ось чому! Народу, мабуть, поклав чимало. І не за так, а за добрі "бабки"! Ну, чого мовчиш?! Спростовуй! Кричи, що я неправий!
"Зелений піджак" спростовувати нічого не став. Замість цього він мовчки оглядів присутніх, фокусуючи погляд на кожному, немов би запам'ятовуючи... А потім повільно рушив до дверей. Коли він вийшов, всі ті, хто залишилися всередині, поприлипали до скла...
        Але, напрочуд очікуванню, чужинці з алебардами не стали нападати на добровольця. Навпаки, вони навіть трохи розступилися, даючи йому дорогу. Він пройшов між двома шеренгами бородачів в капюшонах, і вони рушили слідом, поступово зникаючи в клубах сизого туману...

Ще з творами цього автора можна ознайомитися на: http://zhurnal.lib.ru/r/ryskin_aleksandr_wladimirowich/

Немає коментарів: