КОЛОНІЗАЦІЯ (Пащенко Олександр)

Гра майже скінчилася. Купи понівечених трупів монстрів, зруйновані міста та села. Кривава хвиля повстання, що прокотилася через усю планету, повністю знищивши інопланетну колонію. Щось негаразд було з цією версією. У попередніх він успішно проводив колонізацію, а цього разу якийсь кардинальний і майже нелогічний поворот призвів до того, що аборигени повернули собі владу, вже знаючи, де його шукати. Михайла загнали у куток, а якийсь тубілець з екрану спрямував на нього пістолет.
До приходу гостя (коли вже він прийде?) Михайлові треба було дещо обміркувати, тому він натиснув на паузу, відхилився на спинку стільця, заплющив очі, і зненацька, на хвилинку задрімав.
Сон став, немовби відображенням гри. Він біг порожніми темними вулицями. Маленькі волохаті створіння гналися за ним, накульгуючи усі, як один, повискуючи і відчуваючи запах крові. Він звернув у провулок і раптом, наступивши на щось слизьке, покотився бруківкою. Зойк під час падіння і виказав його. Кігті на коротких волохатих руках дерти йому обличчя, Михайло закричав.
Телефон і дзвінок над дверима пролунали зненацька і майже одночасно. Михайло прокинувся, міркуючи собі: "Либонь пробудив усіх сусідів". Як був, у халаті й домашніх капцях, вийшов у вітальню і там однією рукою почав відмикати двері, а іншою взяв слухавку:
- Алло?
На годиннику світилися зелені цифри 23:23, знищуючи надію на те, що, можливо, хтось просто
помилився дверима. У слухавці десь майже на межі чутності Астор Піяцолла тихо вигравав на акордеоні "Лібертанго". У темряві вітальні різнокольорові вогники дзвінка немов залишки відлуння мелодії, блукали по стінах.
- Не відчиняй, - голос у слухавці був дуже схожий на його власний.
- Пізно
Його правиця вже встигла відімкнути замок, і двері прочинилися самі собою.
- Цей там?
- Дякую, – незнайомець із напівтемряви сходів (знову сусіда забув поміняти лампочку) безцеремонно відпихнув Михайла убік й увійшов до вітальні. Навіть не привітавшись, він власноруч замкнув двері і почав роззуватися.
- Тут, - Михайло спокійно спостерігав його появу.
- Добре, - відповіли на тому кінці дроту і вимкнули телефон.
Михайло зі свого боку поклав слухавку і повернувся з вітальні до кімнати. Чоловік, одягнутий у синій робочий комбінезон і грубу картату сорочку, вже сидів на його місці у кріслі під увімкнутим торшером і курив цигарку.
- Маю до тебе пропозицію, - сказав гість.
Освітлений, він виявився геть схожий на Михайла... ба навіть гірше: можна було спокійно уявити дзеркало замість крісла, якби не комбінезон і не спрямований на Михайла чорний гострокутний предмет невизначеної форми, котрий незнайомець тримав у лівій руці.
- Пригощайся, почувайся, немов у себе вдома, - Михайло підсунув стільця по-ближче і сів навпроти незнайомця. – Між іншим, ти знаєш, що це шкідливо?
- Курити?
- Заходити до чужих людей у хату без запрошення.
- Хіба ж я чужий? Ти подивись на мене. Ми ж як брати. І тобі доведеться, як брату, звісно ж, погодитися на усі мої умови без обговорення. Михайло подивився на дивну штукенцію в його руках і посміхнувся.
- Може, мені треба боятися цього корча, якого ти тримаєш?
- Ця штука, - "брат" поглядом вказав на зброю, - може залишити від тебе купку пилу.
- Така страшна... дивись, бо вкусить!
- Невдовзі нажартуєшся.
- То від якої пропозиції я не зможу відмовитися?
- Ти повинен піти зі мною.
- Навіщо?
- Я маю завдання прибрати тебе.
- Прибрати? Це як?
- Знищити, вбити, телепортувати, поміняти на себе.
- І який з цього зиск?
- Тобі, можливо, залишиться твоє жалюгідне життя.
- Що станеться, коли я піду з тобою?
- Як пощастить. Кому шахти трапляються, кому – м'ясо.
- Яке м'ясо?
- Свіже! Може, ти навіть до мене на стіл потрапиш. Але спочатку тебе треба здати і підготувати.
- Шахти краще?
- Не зовсім. Темно, холодно, каміння. Їжі мало. Хіба, що своїх їж. Та ви ж не людожери.
- А ви?
- Не зовсім. Ми їмо всіх, окрім своїх.
- А чим ваші відрізняються від усіх інших?
Чоловік у кріслі кілька раз затягнувся димом, струсив попіл просто на підлогу і відповів:
- У наших розуміння цього вважається ознакою гарного смаку.
- Ваші – це які?
- Такі, як я. От сусід твій, наприклад. Важко було його поміняти.
- На вашого?
- Ага. Кинувся з сокирою. Довелося з'їсти одразу.
- Навіщо це все?
- Колонізація.
- Звідки?
- Згори.
- Ви, мабуть, інопланетна раса.
- Ні. Ми земляни, а ви – інопланетна раса. Ми вас колонізуємо. Все просто.
- Навіщо?
- Тісно у нас. Несприятливі життєві умови, екологія і таке інше. До того всього ви навряд чи доживете. Михайло з полегшенням зітхнув:
- У нас також було тісно.
- Де? – відображення викинуло вже згаслу цигарку і здивовано поглянуло на нього.
- Не має значення. Але ж ми прийшли на кілька тисячоліть раніше.
- Куди?
- Сюди. Це була найдовша і найважча колонізація, з якою ми будь-коли зустрічалися. Вони довго опиралися, а потім одного дня просто кудись зникли. Пам'ять про це залишилася в наших казках або от в іграх, наприклад, - Михайло вказав "брату" на екран.
- Навіть не намагайся відволікти мою увагу.
- І не думаю.
- То Землю вже колонізовано?
- І ви колонізуєте колонію. Між іншим, мене попередили про тебе.
Незнайомець у кріслі схаменувся, зробив декілька марних спроб вистрілити в Михайла або кинутися на нього. Усі ці намагання виглядали немов спроби паралізованої людини опанувати своє тіло.
- А гарні ми вміємо робити крісла? – Михайло із задоволенням у голосі спостерігав, як крісло почало переробляти “братика” на м'ясо. Знову задзвонив телефон. Михайло вийшов у вітальню і притиснув слухавку до вуха.
- То як ви там? – знову його власний голос.
- Потихеньку.
- Хто кого? – точно його голос.
- А вам яке діло?
- Мені, особисто, все одно.
- Навіщо ж попереджали?
- Граюся. Волів би, щоб ви всі здохли.
- Ти, власне, хто такий?
- Репрезентую автохтонне населення, колонізоване вами, яке воліє повернути собі планету. До речі, як тобі наша нова гра?

Не бажаючи продовжувати розмову, Михайло поклав слухавку, повернувся до кімнати й знову підсунувся до комп'ютера. Абориген зник з екрана, а натомість там блимав червоний напис: “Не вимикай!!!”
- Ще чого... – остаточно розлючений Михайло натиснув на кнопку.

І комп'ютер вибухнув йому в обличчя.

автор ПАЩЕНКО ОЛЕКСАНДР (м.Полтава). Також твори цього автора можна прочитати тут:
http://gak.com.ua/creatives/1/835
http://gak.com.ua/creatives/1/836
http://gak.com.ua/creatives/1/3409
http://gak.com.ua/creatives/1/5698