ЗМІСТ:

-1000 ВІДОБРАЖЕНЬ МЕНЕ (Глазнєв Андрій Анатолійович) -ІНШЕ ЖИТТЯ (Бардонов Олександр Іванович) -БАРТЕР (Муляр Юрій) -БОГ (Муляр Юрій) -БРАТЕ ВСТАВАЙ (Муляр Юрій) -ВЕЛИКИЙ І МОГУТНІЙ (Варський Олександр Миколайович) -ВИПАДОК У ПРИДОРОЖНЬОМУ КАФЕ (Рискін Олександр) -ВОСКРЕСІННЯ (Філіппов Олексій) -ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ (Пасіка Христина) -ДИТИНА ПАНТАГРЮЄЛЯ (Мальгін Сергій Романович) -ДРЕВНЯ КРОВ - РІМЕЙК (Ткач Сергій feat. Муляр Юрій) -ДЯКУЮ СУСІДЕ (Тішанська Марина Антонівна ) -ЗОНА (Філіппов Олексій) -КІНЦЕВА ЗУПИНКА (Цуркан Валерій) -КОЛО РОЗБИТОГО КОРИТА (Д'яков Сергій Олександрович) -КОЛОНІЗАЦІЯ (Пащенко Олександр) -КРІЗЬ ДОЩ (Павлюк Олег) -КРАЩІ З КРАЩИХ (Муляр Юрій) -НА ЗАХИСТ ФЕНТЕЗІ (Репета Віталій) -НАВПІЛ (Муляр Юрій) -ОСТАННІЙ ЗЛЮКО (Лисенко Сергій Сергійович) -ПІДКОРЮВАЧ ПЛАНЕТ (Ратман Макс) -ПАСТИР (Павлюк Олег) -ПРИШЕСТЯ (Поляков Ігор) -РАГУ З КРОЛИКА (Карпов Леонід Євгенович) -РОБІНЗОН КЛЮЄВ (Варакін Олександр) -РОЗУМНЕ ЗАЛІЗО ВЕН ДІПА (Муляр Юрій) -СКРИНЯ (Пащенко Олександр) -ТАК ВЖЕ СТАЛОСЯ (Муляр Юрій) -ТАМ НА ПІВДЕННОМУ СХОДІ (Гелпрін Майк) -ХВОРА ЧАЙКА (Рудич Павло Килинович) -ЧАРАНА (Щерба Наталя)

КОЛОНІЗАЦІЯ (Пащенко Олександр)

Гра майже скінчилася. Купи понівечених трупів монстрів, зруйновані міста та села. Кривава хвиля повстання, що прокотилася через усю планету, повністю знищивши інопланетну колонію. Щось негаразд було з цією версією. У попередніх він успішно проводив колонізацію, а цього разу якийсь кардинальний і майже нелогічний поворот призвів до того, що аборигени повернули собі владу, вже знаючи, де його шукати. Михайла загнали у куток, а якийсь тубілець з екрану спрямував на нього пістолет.
До приходу гостя (коли вже він прийде?) Михайлові треба було дещо обміркувати, тому він натиснув на паузу, відхилився на спинку стільця, заплющив очі, і зненацька, на хвилинку задрімав.
Сон став, немовби відображенням гри. Він біг порожніми темними вулицями. Маленькі волохаті створіння гналися за ним, накульгуючи усі, як один, повискуючи і відчуваючи запах крові. Він звернув у провулок і раптом, наступивши на щось слизьке, покотився бруківкою. Зойк під час падіння і виказав його. Кігті на коротких волохатих руках дерти йому обличчя, Михайло закричав.
Телефон і дзвінок над дверима пролунали зненацька і майже одночасно. Михайло прокинувся, міркуючи собі: "Либонь пробудив усіх сусідів". Як був, у халаті й домашніх капцях, вийшов у вітальню і там однією рукою почав відмикати двері, а іншою взяв слухавку:
- Алло?
На годиннику світилися зелені цифри 23:23, знищуючи надію на те, що, можливо, хтось просто
помилився дверима. У слухавці десь майже на межі чутності Астор Піяцолла тихо вигравав на акордеоні "Лібертанго". У темряві вітальні різнокольорові вогники дзвінка немов залишки відлуння мелодії, блукали по стінах.
- Не відчиняй, - голос у слухавці був дуже схожий на його власний.
- Пізно
Його правиця вже встигла відімкнути замок, і двері прочинилися самі собою.
- Цей там?
- Дякую, – незнайомець із напівтемряви сходів (знову сусіда забув поміняти лампочку) безцеремонно відпихнув Михайла убік й увійшов до вітальні. Навіть не привітавшись, він власноруч замкнув двері і почав роззуватися.
- Тут, - Михайло спокійно спостерігав його появу.
- Добре, - відповіли на тому кінці дроту і вимкнули телефон.
Михайло зі свого боку поклав слухавку і повернувся з вітальні до кімнати. Чоловік, одягнутий у синій робочий комбінезон і грубу картату сорочку, вже сидів на його місці у кріслі під увімкнутим торшером і курив цигарку.
- Маю до тебе пропозицію, - сказав гість.
Освітлений, він виявився геть схожий на Михайла... ба навіть гірше: можна було спокійно уявити дзеркало замість крісла, якби не комбінезон і не спрямований на Михайла чорний гострокутний предмет невизначеної форми, котрий незнайомець тримав у лівій руці.
- Пригощайся, почувайся, немов у себе вдома, - Михайло підсунув стільця по-ближче і сів навпроти незнайомця. – Між іншим, ти знаєш, що це шкідливо?
- Курити?
- Заходити до чужих людей у хату без запрошення.
- Хіба ж я чужий? Ти подивись на мене. Ми ж як брати. І тобі доведеться, як брату, звісно ж, погодитися на усі мої умови без обговорення. Михайло подивився на дивну штукенцію в його руках і посміхнувся.
- Може, мені треба боятися цього корча, якого ти тримаєш?
- Ця штука, - "брат" поглядом вказав на зброю, - може залишити від тебе купку пилу.
- Така страшна... дивись, бо вкусить!
- Невдовзі нажартуєшся.
- То від якої пропозиції я не зможу відмовитися?
- Ти повинен піти зі мною.
- Навіщо?
- Я маю завдання прибрати тебе.
- Прибрати? Це як?
- Знищити, вбити, телепортувати, поміняти на себе.
- І який з цього зиск?
- Тобі, можливо, залишиться твоє жалюгідне життя.
- Що станеться, коли я піду з тобою?
- Як пощастить. Кому шахти трапляються, кому – м'ясо.
- Яке м'ясо?
- Свіже! Може, ти навіть до мене на стіл потрапиш. Але спочатку тебе треба здати і підготувати.
- Шахти краще?
- Не зовсім. Темно, холодно, каміння. Їжі мало. Хіба, що своїх їж. Та ви ж не людожери.
- А ви?
- Не зовсім. Ми їмо всіх, окрім своїх.
- А чим ваші відрізняються від усіх інших?
Чоловік у кріслі кілька раз затягнувся димом, струсив попіл просто на підлогу і відповів:
- У наших розуміння цього вважається ознакою гарного смаку.
- Ваші – це які?
- Такі, як я. От сусід твій, наприклад. Важко було його поміняти.
- На вашого?
- Ага. Кинувся з сокирою. Довелося з'їсти одразу.
- Навіщо це все?
- Колонізація.
- Звідки?
- Згори.
- Ви, мабуть, інопланетна раса.
- Ні. Ми земляни, а ви – інопланетна раса. Ми вас колонізуємо. Все просто.
- Навіщо?
- Тісно у нас. Несприятливі життєві умови, екологія і таке інше. До того всього ви навряд чи доживете. Михайло з полегшенням зітхнув:
- У нас також було тісно.
- Де? – відображення викинуло вже згаслу цигарку і здивовано поглянуло на нього.
- Не має значення. Але ж ми прийшли на кілька тисячоліть раніше.
- Куди?
- Сюди. Це була найдовша і найважча колонізація, з якою ми будь-коли зустрічалися. Вони довго опиралися, а потім одного дня просто кудись зникли. Пам'ять про це залишилася в наших казках або от в іграх, наприклад, - Михайло вказав "брату" на екран.
- Навіть не намагайся відволікти мою увагу.
- І не думаю.
- То Землю вже колонізовано?
- І ви колонізуєте колонію. Між іншим, мене попередили про тебе.
Незнайомець у кріслі схаменувся, зробив декілька марних спроб вистрілити в Михайла або кинутися на нього. Усі ці намагання виглядали немов спроби паралізованої людини опанувати своє тіло.
- А гарні ми вміємо робити крісла? – Михайло із задоволенням у голосі спостерігав, як крісло почало переробляти “братика” на м'ясо. Знову задзвонив телефон. Михайло вийшов у вітальню і притиснув слухавку до вуха.
- То як ви там? – знову його власний голос.
- Потихеньку.
- Хто кого? – точно його голос.
- А вам яке діло?
- Мені, особисто, все одно.
- Навіщо ж попереджали?
- Граюся. Волів би, щоб ви всі здохли.
- Ти, власне, хто такий?
- Репрезентую автохтонне населення, колонізоване вами, яке воліє повернути собі планету. До речі, як тобі наша нова гра?

Не бажаючи продовжувати розмову, Михайло поклав слухавку, повернувся до кімнати й знову підсунувся до комп'ютера. Абориген зник з екрана, а натомість там блимав червоний напис: “Не вимикай!!!”
- Ще чого... – остаточно розлючений Михайло натиснув на кнопку.

І комп'ютер вибухнув йому в обличчя.

автор ПАЩЕНКО ОЛЕКСАНДР (м.Полтава). Також твори цього автора можна прочитати тут:
http://gak.com.ua/creatives/1/835
http://gak.com.ua/creatives/1/836
http://gak.com.ua/creatives/1/3409
http://gak.com.ua/creatives/1/5698

Немає коментарів: