ЗМІСТ:

-1000 ВІДОБРАЖЕНЬ МЕНЕ (Глазнєв Андрій Анатолійович) -ІНШЕ ЖИТТЯ (Бардонов Олександр Іванович) -БАРТЕР (Муляр Юрій) -БОГ (Муляр Юрій) -БРАТЕ ВСТАВАЙ (Муляр Юрій) -ВЕЛИКИЙ І МОГУТНІЙ (Варський Олександр Миколайович) -ВИПАДОК У ПРИДОРОЖНЬОМУ КАФЕ (Рискін Олександр) -ВОСКРЕСІННЯ (Філіппов Олексій) -ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ (Пасіка Христина) -ДИТИНА ПАНТАГРЮЄЛЯ (Мальгін Сергій Романович) -ДРЕВНЯ КРОВ - РІМЕЙК (Ткач Сергій feat. Муляр Юрій) -ДЯКУЮ СУСІДЕ (Тішанська Марина Антонівна ) -ЗОНА (Філіппов Олексій) -КІНЦЕВА ЗУПИНКА (Цуркан Валерій) -КОЛО РОЗБИТОГО КОРИТА (Д'яков Сергій Олександрович) -КОЛОНІЗАЦІЯ (Пащенко Олександр) -КРІЗЬ ДОЩ (Павлюк Олег) -КРАЩІ З КРАЩИХ (Муляр Юрій) -НА ЗАХИСТ ФЕНТЕЗІ (Репета Віталій) -НАВПІЛ (Муляр Юрій) -ОСТАННІЙ ЗЛЮКО (Лисенко Сергій Сергійович) -ПІДКОРЮВАЧ ПЛАНЕТ (Ратман Макс) -ПАСТИР (Павлюк Олег) -ПРИШЕСТЯ (Поляков Ігор) -РАГУ З КРОЛИКА (Карпов Леонід Євгенович) -РОБІНЗОН КЛЮЄВ (Варакін Олександр) -РОЗУМНЕ ЗАЛІЗО ВЕН ДІПА (Муляр Юрій) -СКРИНЯ (Пащенко Олександр) -ТАК ВЖЕ СТАЛОСЯ (Муляр Юрій) -ТАМ НА ПІВДЕННОМУ СХОДІ (Гелпрін Майк) -ХВОРА ЧАЙКА (Рудич Павло Килинович) -ЧАРАНА (Щерба Наталя)

КІНЦЕВА ЗУПИНКА (Цуркан Валерій)

Чи довго він пробув у темряві і цілковитій тиші, Іван не знав, світ для нього перестав існувати. Він для світу, мабуть, теж. Ймовірно, пройшло кілька секунд, а може бути, ціле тисячоліття. Звідкись здалека почувся звук гонгу, придушений і довгий як зимова ніч. Попереду зайнялося якесь напрочуд лагідне світло. Здавалося, що воно зваблює Івана йти за собою, і від цього тихого, але нав'язливого заклику неможливо було відмовитися. Іван пішов назустріч долі, а може, поплив, або навіть полетів, він зовсім не відчував свого тіла.
Він наближався до плями світла і простягнув до нього руки. Світло стало яскравим, це відчувалося навіть скрізь зіщулені повіки. Десь поряд чулися голоси, але слів було не розібрати і скрізь всі ці звуки пробивалося щось знайоме. Іван не відразу второпав, що це був монотонний перестук коліс, немов десь поряд проходив потяг.
Він над силу розліпив повіки. Світло било прямісінько в очі. але це були не лампи операційної, як йому спочатку примарилося. Перестук коліс, що від початку здався йому маячнею, мав місце бути насправді. І лежав Іван не на столі під ножем хірурга, а на м'якому сидінні вагона. Потяг, ледь погойдуючись, їхав в темному тунелі метро.
- Ласкаво просимо! - промовив чоловік, одягнутий у все біле, допомагаючи йому підвестися.
Іван сів, взявшись за поручень, і прислухався до свого тіла - нічого не боліло. Він не міг зрозуміти, що це було – перепив чи що? Та ще й гастрит у нього, адже не п'є він.
- Куди "ласкаво просимо"? – спитав він.
- До метро!
Вгледівшись, Іван помітив, що в вагоні, окрім них, знаходиться ще з п'ятнадцять людей. Серед них була маленька дитина років п'яти, кілька молодих жінок і чоловіків, старенький дідусь і солдат. Одягнуті всі були не за модою, зараз так не одягаються. Солдат сидів у дверей в старій заношеній гімнастерці і зажурено дивився у темряву вікна. Іван в армії не служив, але знав (а хто цього не знає), що гімнастерки вже років з тридцять, як перестали шити.
Розгледівши ще раз це дивацьке товариство, Іван подумав, що він потрапив на зйомки фільму про післявоєнні часи, але де ж тоді камери, де режисер? Ні, на кіно це не схоже, це, скоріше за все... Ні, цього не може бути! Мені це наснилося! Іван ущипнув себе за вухо, непомітно, щоб ніхто не побачив, але він не прокинувся. Більш того, він зовсім не відчував болі.
- О, так у нас новенький! Цікаво, ви до нам надовго? Чи, як завжди, - покатаєтесь і збіжите?
Іван безпорадно знизав плечима, не розуміючи про що йде мова. Він підсів ближче до солдата і, штовхнувши його ліктем, спитав
- Пробачте, що тут взагалі діється?
- Катаємося в метро, - похмуро відповів солдат. - І, боюся, що ще довго нам кататися. Ви ще нічого не второпали?
Іван раптом виразно пригадав, як він не втримався на пероні і упав під колеса потяга, що прибував на станцію. І після всього цього він усвідомив, що знаходиться в вагоні метро. В грудях повіяло холодом від жахливої думки.
- Ми всі мертві? – підупалим голосом спитав він.
- Якби то так! - сумно вимовив солдат. - але й не живі, це вже точно!
Іван зрозумів, що той не помиляється. Він прислухався до серця. Воно стояло.
- Це як зрозуміти, не мертві, але і не живі? - спитав він.
- Завжди є шанс повернутися, - сказав солдат. - але не кожний вміє ним скористатися. Декотрі, коли їм надається ця можливість, відмовляються повертатися.
- А ви?
- Мені подібного щастя не випадало. Якби пощастило, пішов би.
- А невже можна звідси піти? - з надією спитав Іван.
- Уходили, - відповів солдат. - Але куди уходили, цього ніхто сказати не зможе. Поверталися вони в своє життя, або продовжували вештатися по невідомим стежкам-путівцям, нам невідомо. Може, вони, нарешті, спокійно умирали і попадали в Рай. Ніхто з нас цього ніколи не дізнається.
- Може бути, варто пошукати вихід?
- І куди це ви вирішили вийти? - встряв в розмову чоловік в білому. - Вагон не зупиняється, станції він пролітає на повному ходу. А якщо і пригальмує, то вийти з нього неможливо. Станції, до речі, безлюдні, нічого живого. Тільки якось я бачив кішку, яка дрімала на лавці. Теж, видно, як і ми, бідолаха.
- Отже, виходу немає? - приречено спитав Іван
- Він повинен бути, але поки я його не бачу, - відповів солдат. Іван підвівся, підійшов до дверей і спробував їх розсунути.
- Марно це, - сказав солдат. - Ви прочините двері, а поза нею - кам'яна стіна. Вийти можна тільки на станції, та й то виходять тільки ті, кого покличуть. Перед іншими виростає стіна.
- І багато хто уходить? - спитав Іван.
- Ті, хто чує заклик, - солдат піднявся і встав поряд з Іваном. - вони зрідка сюди попадають, але надовго не затримуються. Почувши заклик, вони встають і виходять. Вагон зупиняється на станції, і вийти можуть тільки вони. але куди вони йдуть - одному Богу відомо. Я не раз намагався проскочить слідом, але мене завжди відкидало назад. Так ми і катаємося. Коли вагон починає зупинятися, кожний з нас думає - може бути, цього разу покличуть саме його? Хтось вже звик, декотрі, подібні на мене, намагаються знайти інші виходи.
- А чи варто?
- Аякже! Я і скло намагався розбивати, і двері висаджував гранатою. Їх вибухом рознесло, а за секунду вони стоять на тому ж місці, і ні подряпинки на них, як новенькі. Не встигнеш вилізти у розбите вікно, бач - а в ньому вже скло. Одна надія, що покличуть. Одне тільки запитання - хто покличе і куди? Може, посадять в інший вагон і повезуть у зворотній бік. Так ми і товчемося тут - ані живі, ані мертві.
- А що інші кажуть з цього приводу?
- Все теж саме. Комусь тут навіть сподобалося. Особисто я тільки і чекаю, коли випаде нагода втекти звідси.
Дитина зненацька заплакала і її почали заспокоювати. Одна з жінок простягнула їй цукерку. Вона відштовхнула її руку і, перестаючи плакати, сказала раптом зовсім не по-дитячі:
- Набридло все! Навіть померти по-людські не можна!
Потішивши здивований погляд Івана, солдат з усмішкою пояснив:
- Він давно вже не дитина. Тридцять років в метро їздить, а його все одно за дитину сприймають. І ніхто зрозуміти не може, що його вже нудить від солодких півників і шоколадок. Тим більш, що всі ці цукерки, вони однак не справжні. Так, умовність одна. Вагон раптом різко смикнувся і почав уповільнювати швидкість.
- Ще хтось заклик почув, - сказав солдат. - Піду, попитаю щастя!
Він підвівся, оправив гімнастерку, і озирнувся. Визначивши, кому цього разу посміхнулася фортуна, він підійшов до радісно усміхненого чоловіка і зупинився у нього за спиною. Іван подумав, а чи не піти вслід за ним, але вирішив просто поспостерігати.
Вагон вже котився з швидкістю черепахи, перестук коліс перейшов на інший ритм. Невидимі барабанщики немов би втомилися і захотіли трохи перепочити. Потяг ліниво виїхав з тунелю, і за вікнами видалася гарно вбрана і яскраво освітлена станція. Рух за вікном припинився, всі пасажири завмерли в напруженні. Секунду по тому з ледь чутним шурхотом відчинилися двері, біля яких стояв солдат, і усміхнений чоловік вийшов з вагона. Солдат кинувся за ним, але варто йому було вибігти назовні, як невідома сила заштовхнула його назад. Пролетівши до протилежних дверей, він з хрустом вдарився в них і сповз на підлогу. Двері зачинилися, вагон рушив далі. Іван побачив у вікно, як чоловік, який щойно вийшов на перон, неквапливо брів до виходу.
- Одне і теж! – промовила жінка, яка сиділа неподалік Івана. - На кожній зупинці цей солдат намагається вискочити. І хоч знає, що не випустять, а все одно лізе. Вже скільки років тут, а все лізе буром на ці двері, тільки гулі набиває. Іван хотів допомогти солдату, і почав його піднімати.
- Залиш його, нехай полежить, - промовила дитина. - Іноді мені здається, що для цього він і ломиться в двері на кожній станції, аби хоч трохи забутися. Напевно, так йому краще.
Вагон вже бухкотів колесами у гучній тиші темного тунелю. Солдат прийшов до тями і піднявся на ноги. Він обтрусив штани, підібрав впалу на підлогу пілотку і, оправивши гімнастерку, сів на своє місце.
- Ну, як там? – із злою втіхою спитав його сусід.
Солдат промовчав. Насупившись, він притулився до скла скронею і дивився у вікно. В дзеркалі скла відбивався салон вагону, але, якщо вдивитися уважніше, то можна було помітити пролітаючий повз ферми та змією звивистий по стіні тунелю, товстий силовий кабель.
- Марно все це! - тихо сказав солдат і заплющив очі. - Ми тут назавжди! Ніколи більше не буду лізти в ці кляті двері! Буду спокійно сидіти і чекати, коли надійде моя черга!
- А якщо не дочекаєшся? - спитав його Іван.
- Прикро, навіть удавитися неможливо! Ми і так вже мертві!
Потяг знову смикнувся і стишив хід. Солдат вскочив і почав шукати очима того, хто цього разу почув заклик. Але, пригадавши свою обіцянку, сів на місце. Спокійно йому, однак, не сиділося, він поривчасто піднявся, але зусиллям волі усадовив себе назад. Коли вагон в'їхав на станцію, солдат не знаходив собі місця. Потяг повз вздовж платформи, а він розривався між бажанням спробувати ще хоч раз та обіцянкою ніколи більше цього не робити.
Потяг зупинився, але двері не відчинилися.
- Схоже, що це кінцева станція! - сказав Іван після п'ятихвилинного затишшя.
З тамбура вийшов чолов'яга у формі залізничника, з величезною шкіряною сумкою, схожий на кондуктора.
- Показуємо квиточки, квиточки показуємо! - голосно говорив він.
Дурня якась - подумалось Івану. - Які квитки в метро?
Він побачив, що люди почали діставати з кишень зім'яті папірці і показувати їх кондуктору.
- Чому двері не відкриваєте? - спитав солдат.
- А куди вам поспішати? Ви своє вже відспішили! Зараз, зараз, квитки перевіримо і відкриємо. Все, досить, накаталися, приїхали ви.
Чолов'яга підійшов до Івана і простягнув руку.
- Ваш квиток.
Іван на всяк випадок перевірив кишені, але ніяких квитків в них не було.
- Ох, молодь-молодь, як же вам не соромно! – величезні вусища кондуктора докоряючи погойдувалися. - Люди життя прожили, з квитками їздять, а ви ...ох! Заєць, одним словом!
Він дістав з сумки купу якихось бланків і став щось швидко писати на одному з них.
- Ось, штраф вам виписав. І щоб більше такого не було.
Він склав папірчик вдвоє і сунув Івану у нагрудну кишеню. Від доторку його руки раптом сильно довбонуло струмом. В очах потемнішало, після чого в груди шарахнуло ще одним розрядом. Як з діжки почувся чийсь голос.
- Електрошок! Ще давай. Ще! Пішло! Поїхало!

В грудях щось клацнуло, ребра захрумтіли, Серце стукнуло раз, другий. Зупинилося. Знову стукнуло. Яскраве світло засліпило очі.

Твори Цуркана Валерія також можна почитати на:
http://zhurnal.lib.ru/c/curkan_w_a/

Немає коментарів: