ЗМІСТ:

- ГРА В МАРІОНЕТКИ (Муляр Юрій) -1000 ВІДОБРАЖЕНЬ МЕНЕ (Глазнєв Андрій Анатолійович) -ІНШЕ ЖИТТЯ (Бардонов Олександр Іванович) -БАРТЕР (Муляр Юрій) -БОГ (Муляр Юрій) -БРАТЕ ВСТАВАЙ (Муляр Юрій) -ВЕЛИКИЙ І МОГУТНІЙ (Варський Олександр Миколайович) -ВИПАДОК У ПРИДОРОЖНЬОМУ КАФЕ (Рискін Олександр) -ВОСКРЕСІННЯ (Філіппов Олексій) -ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ (Пасіка Христина) -ДИТИНА ПАНТАГРЮЄЛЯ (Мальгін Сергій Романович) -ДРЕВНЯ КРОВ - РІМЕЙК (Ткач Сергій feat. Муляр Юрій) -ДЯКУЮ СУСІДЕ (Тішанська Марина Антонівна ) -ЗОНА (Філіппов Олексій) -КІНЦЕВА ЗУПИНКА (Цуркан Валерій) -КОЛО РОЗБИТОГО КОРИТА (Д'яков Сергій Олександрович) -КОЛОНІЗАЦІЯ (Пащенко Олександр) -КРІЗЬ ДОЩ (Павлюк Олег) -КРАЩІ З КРАЩИХ (Муляр Юрій) -НА ЗАХИСТ ФЕНТЕЗІ (Репета Віталій) -НАВПІЛ (Муляр Юрій) -ОСТАННІЙ ЗЛЮКО (Лисенко Сергій Сергійович) -ПІДКОРЮВАЧ ПЛАНЕТ (Ратман Макс) -ПАСТИР (Павлюк Олег) -ПРИШЕСТЯ (Поляков Ігор) -РАГУ З КРОЛИКА (Карпов Леонід Євгенович) -РОБІНЗОН КЛЮЄВ (Варакін Олександр) -РОЗУМНЕ ЗАЛІЗО ВЕН ДІПА (Муляр Юрій) -СКРИНЯ (Пащенко Олександр) -ТАК ВЖЕ СТАЛОСЯ (Муляр Юрій) -ТАМ НА ПІВДЕННОМУ СХОДІ (Гелпрін Майк) -ХВОРА ЧАЙКА (Рудич Павло Килинович) -ЧАРАНА (Щерба Наталя)

ДРЕВНЯ КРОВ - РІМЕЙК (Ткач Сергій feat. Муляр Юрій)

Оригінальний твір "Древня кров" та інші твори цього автора можна знайти тут - http://zhurnal.lib.ru/t/tkach_s_w/

За обопільною згодою я дещо доопрацював цей твір і ось що з того вийшло. (Ю.Муляр)

Холодний подих льодовика. Морозний ясний день, блакитне небо під високим білим сонцем. Повітря прозоре і майже нерухоме. Промені сонця відбиваються від гостроконечних вершин гір. Навкруги тягнулися неозорі маси снігу та льоду.
Молодий варвар Сиріус верхи на білому широкогрудому коні обережно рухався краєм льодовика. Юнак був міцно збитий, високий, з темним волоссям та світлим обличчям і очима кольору північної криги. З ніг до голови одягнутий в теплі одежі горян, що надійно оберігав його від лютої негоди високогір'я.
Три дня тому він залишив тихе в мирний час і бурхливе подіями в час воєнний, гірське поселення Анну, недарма загубилося у цьому неймовірно розлогому гірському краю, і сам на сам вирушив в цю далеку мандрівку. В Анну Сиріус прожив майже рік. Під його вмілим керівництвом горяни отримали низку перемог і повергли в жах своїх ворогів. Він по праву заслужив славу і повагу їхнього товариства. Горяни почали почитати Сиріуса за бога, що зійшов на землю. Тільки ось не всі. В поселенні зоставалась хоч і менш чисельна, проте впливова сила військових ватажків, хто з обуренням сприйняв прихід до влади чужоземця. Вони зробили все можливе, аби варвар пішов назавжди. Вимушений тікати, він попрямував в бік багатих південних земель.
Тепер Сиріус уважно шукав прохід через льодовик. Глибокі тріщини і провалля загрожували смертю безпечному мандрівнику. Смерть блудила льодовиком в пошуках здобичі. Спішившись, він вхопив тварину за вузду і обережно потягнув слідом за собою. Пригадав, як глибокими ночами біля ватри горці часто розповідали йому про необережних вершників, що знайшли смерть в крижаних безоднях. Смерть не вибирає! Прийшовши в цей дикий світ, Сиріус засвоїв цей закон так само твердо, як і те, що його всемогутній Арек - безжалісний бог.
Кожний необережний крок міг статися останнім. Проте, подолавши небезпечну ділянку, варвар знову опинився в сідлі. Так поступав він не раз, пересуваючись небезпечним льодовиком. Досвід попередніх років привчив Сиріуса бути обережним. Праворуч звивалась малопомітна гірська стежина. Сиріус тільки зараз побачив її. він сміливо пустив коня галопом. Його не засмучувала небезпечна близькість глибокого провалля, краєм якої пролягала звірина стежка. тепер він не побоювався зненацька опинитися на дні крижаної пастки: там, де льодовиком змогли безпечно пройти отари гірських кіз, пройде і вершник.
Час наразі був цінніше самого благородного металу. Сиріус віддав би всі багатства Каралла і Орфії, будь вони у нього, лиш би всемогутній Арек зусиллям думки переніс його подалі до теплого півдня. Варвар вірив, що для всесильного Арека зробити це, не стане чимось особливим. Але, по-перше, у Сиріуса не було грошей, за виключенням кількох дрібних срібних монет. А, по-друге, похмурий бог, який мешкав на небесах, навряд спокуситься на незліченні багатства південних міст. Тому лишалося виключно одне – берегти коня і просуватися до заповітної мети самотужки. Далеко попереду між двома білосніжними вершинами був добре видимий перевал. До нього і прагнув Сиріус. Чи були інші шляхи? Були, але Сиріус вибрав шлях через перевал. Він давно вирахував, що мандрівка цією крижаною країною може продовжитися не менше двох тижнів. Він був готовий до цього. але шлях через перевал був коротше на п'ять днів.
Стіна темних хмар, курилася на заході, не віщувала нічого доброго. Сиріус, проживши в горах два місяця, встиг випробувати на собі підступність і непередбачуваність гірського клімату. Проте тепер юнак не особливо турбувався з приводу негоди: в цих краях, як він встиг придивитися, не було нестатку в просторих крижаних печерах, достатньо просторих, аби в них міг сховатися від негоди вершник з конем. Вони зустрічалися доволі часто і загадково дивилися на юнака темними очицями - входами, зманюючи до себе. Два тижні тому ті з них, що ближче до Анну, Сиріус встиг ретельно дослідити. Сиріус не довго мучився в здогадках про походження цих дивовижних печер, а у горян не розпитував.
Зненацька варвар стривожився: щось, майже наскрізь прозоре, рухалось льодовиком праворуч. Від подиву юнак відкрив рот і витріщився на істоту, дивніше якої в житті ще не бачив. Невідоме створіння було величезним. Почасти так здавалося від того, що всі вісім членистих ніг тварини були незвичайно довгими. Ними воно спритно чіплялося за найменші тріщини в суцільній масі льоду, в той час, як його кругле тіло, оповите в густе хутро, вільно метлялося з боку в бік над прірвою. Під кожною ногою зміїлося, немов жило своїм власним життям, коротке товсте щупальце. Більше за все це створіння нагадувало Сиріусу величезного за розміром павука. Про снігових павуків юнак чув ще в Ашероні, але ось перестрів його вперше.
Раптово павук - напівпривид кинувся вперед: нижні кінцівки розпрямилися і підкинули тіло в повітря. Сиріус не встиг отямитися, як побачив, що павук повис над ним, вчепившись двома кінцівками за крижаний виступ і спрямувавши інші на варвара. Змієподібні щупальця оскаженіло метушилися. Сиріус вивільнив меч. Вдарив, проте схибив. Павук стрибнув. Наляканий кінь подався назад, але вагу снігового звіра витримав. Щупальця швидко оплели вершника, скувавши його рухи. Так сніговий павук полював завжди. Десятки горян щорічно відправилися йому в пащеку разом з кіньми. Неймовірними зусиллями відірвавши кілька щупалець і таки звільнивши правицю, Сиріус різко вдарив клинком. Відрубані щупальця, звиваючись, впали на сніг. Павук голосно свиснув - йому було боляче. Потвора намагалася якомога скоріше позбутися варвара, але тепер Сиріус накинувся, немов яструб.
Звір і людина являли собою один великий клубок з щупалець і рук, якими вони намагалися здолати один одного. Сиріус рубав, колов і різав. Слизькі щупальця повзали по одежі, відшукуючи, аби присмоктатися, живу плоть. Від цих моторошних торкань варвара захищала міцна одежа горян. Там же, де липкі щупальця присмоктувалися до шкіри коня, з'являлися кровоточиві рани. З тупою монотонністю варвар відсікав щупальця і кінцівки звіра, доки меч не зламався. Тоді в хід пішли кулаки. Останнє щупальце уп'ялося в круп коня. Сиріус відірвав його, але бідна зранена тварина вже не мала сил встояти на ногах і скинула вершника в замет. Тіло обізвалося гострою біллю, але Сиріус давно призвичаївся до неї. Він швидко піднявся і зло ударив ногою в сніг: кінь був мертвий.
Вірний; товариш, що дістався юнаку з надто великими труднощами, загинув! Сиріус був наразі більше, ніж просто злий. Він не зумів своєчасно зупинитися і залишився один. Один! Без коня і без зброї. Гарпії на Льодовику. Ворожі клани поселення Анну. Тепер ось цей сніговий павук. Сиріус почав подумки вважати, що його супроводжує злий рок. Лаючи себе дурнем, який так нічому і не навчиться - навіть на власних помилках, - він гострим уламком меча вирізав кілька шматків м'яса з кінської туші і поклав їх до сумки. Потім з розпачу викинув уламок меча: віднині він буде захищати життя голими руками і магією, як робив це, між тим, не раз. З півночі подув різкий холодний вітер з снігом. Сиріус швидко зібрався і посунув вперед. Його, схоже, не дуже займала власна доля. Хуртовина невмолимо наближалася.
Коли над світом розверзнулося справжнє снігове пекло, варвар похмуро грівся теплом скупого магічного вогню в маленькій печері. Не зважаючи на захисне заклинання, що робило безпечним простір навкруги, за всю ніч він так і не стулив очей.

***
Вранці він зустрів людину. Сиріус побачив його, тільки-но залишивши печеру. Примруживши очі від сліпучого сонця, що вкрило нестерпним сяйвом снігову поверхню, він уважно стежив за наближенням незнайомця.
Зросту той був вище середнього, міцної бійцівської тіло будови. Рухався легко і швидко. Одягнутий у все чорне. У нього були карі очі, темне волосся і правильні риси обличчя. Бойова сокира і круглий щит складали все його озброєння. Незнайомець підійшов і зупинився за кілька кроків, не тримаючи рук на зброї.
- Хто ти? - роздратовано спитав Сиріус, розглядаючи незнайомця.
- Моє ім'я - Джанар, вельмишановний володарю. Голос незнайомця трохи тремтів від хвилювання.
- Шість днів я чекав на Вас, мій володар. Тут, на перевалі. І ось я бачу Вас. Я дякую своїм богам.
Варвар недовірливо споглядав в його бік. Неясна сила линула від цієї людини. Він ясно відчував темну магію.
- Ти чаклун? - грізно спитав варвар.
- Так, володарю. В цих горах багато чаклунів і магів, але моя сила не йде ні в яке порівняння з могутністю моєї володарки. Я вдячний...
- Достатньо!.. - роздратовано перебив його Сиріус. його очі спалахнули гнівом. він всі зрозумів. Жалюгідне створіння, яке стояло перед ним, тепер викликало у ньому огиду, неабияк дратуючи його. Ще нещодавно ця людина була чаклуном з півдня. Про це розповідати його темні очі і наявна чаклунська сила. Вона не давала Сиріусу почувати себе впевнено.
- Ти казав, що довго чекав на мене. Як таке може бути? Однак навіть 103; не знав, що піду саме цією дорогою! Джанар подивився в бік.
- Ніхто не знає думок моєї володарки. Проте нещодавно вона сказала мені, аби я, взявши коней, вирушив на перевал і чекав на Вас тут. Вона запевнила, що це буде молодий варвар, який прагне дістатися півдня. Вона наказала мені привести вас в замок. Сиріус насупив брови. Останні слова йому не сподобалися.
- Ніхто не сміє вказувати мені, що робити і куди йти – вищирився варвар. - У мене свій шлях... Жодна людина, яка хоч трохи має розуму в голові, не повірить в твою історію!
Джанар насмілився зазирнути Сиріусу в очі.
- Велика небезпека витає над замком моєї володарки. Їй конче потрібна Ваша допомога. Вона вірить, що Ви не відмовите їй. До того ж я можу вказати коротшу дорогу до Каралла і Орфії. Але зроблю це тільки у тому випадку, якщо Ви поговорите з хазяйкою білого замка.
Сиріус задумався. Певне тут було щось не так. Він побоювався підступної пастки, але хто вона така - хазяйка білого замка? Зненацька для себе він прийняв рішення.
-Я - Сиріус, - неохоче повідомив про себе варвар. - ти казав, що привів коней. Я хоч оглянути їх. Джанар весь так і засяяв, заметушився.
- Так, мій володарю Сиріус. Вони тут, недалеко. Під захисним заклинанням. - він смикнув плечима і посміхнувся. - Так, на всяк випадок. В горах багато снігових вовків…
"І не тільки" - подумав Сиріус з люттю, пригадавши вчорашню снігову потвору. І раптом - незнайомець трохи присів, піднявши обидві руки у блакитне небо. Сиріус знав, що так чинять чаклуни, коли готуються скористатися заклинанням. - Тільки ось без всіх цих чаклунських вибриків! - гримнув варвар. Він весь подався вперед, очі перетворилися на вузькі щілини. - Інакше я навчу тебе, як зв'язуватися зі мною...
- Ні, я нічого такого не намагався зробити - Джанар весь зіщулився від несподіванки. Він щільно зціпив зуби і на щоках спухли жовна. Чаклун наспіх намагався пояснити: - але магія потрібна, щоб відшукати дорогу до коней, бо заметіль знищила сліди. - Я попередив! - гаркнув Сиріус. Тінь огиди промайнула в його голосі. Він напружився, немов вільховий лук. Джанар зробив щось, і повітря засвітилося червоним сяянням, потім світло щезло, але магія нікуди не щезла - варвар відчував її присутність кожною клітиною свого тіла. Чаклун важко посунув вперед, але пройшовши не більше сотні кроків, у темної базальтової скелі, що стирчала з криги немов дивовижний ріг єдинорога, він різко зупинився. Сиріус промовисто подивився на нього. Джанар заговорив, відчужено дивлячись поперед себе: - Вчора я натрапив на вбитого ліверга, - його погляд прийняв зацікавлений вираз. - Невже ти сам зумів подолати ліверга?! Сиріус жорстко посміхнувся. Він вдивлявся в Джанара, немов очікуючи, чи не скаже той що-небудь ще. - На боку потвори я побачив тавро - продовжив чаклун. - Чудернацьке тавро. Гарпія, яка розриває лань на шматки. Чи не говорить це про те, що у ліверга був хазяїн?! - чаклун упритул подивився на Сиріуса. - мені ніколи ще не доводилося чути про ліверга, який підкорився людині. Він знову рушив вперед і на протязі години не вимовив жодного слова. Нарешті, по коліна в снігу, вони дісталися скелі, де горянин заховав коней. Захисна магія світилася і потріскувала навкруги. Коні стояли спокійно. Вочевидь, вони замолоду привчалися не лякатися чаклунських витівок. Горянин змахнув рукою і щось прошепотів невиразне. Запанувала криштальна тиша, не звична навіть в горах.
Джанар жестом запросив варвара вибрати собі тварину. Сиріус осідлав крапчасту кобилу. Простодушний горянин посміхнувся його вибору і легко опинився в сідлі. Сиріус зловтішно всміхнувся йому у відповідь. Що тепер йому заважає відібрати у чаклуна зброю і коней, а самому їхати далі? Деяка таємнича сила?.. Сиріус здолав в собі раптове бажання вбити чаклуна і рушив услід за горянином. Вони довго петляли і пробиралися лише одному Джанару знайомими стежками. В кількох місцях чаклун користався магією, аби відшукати знищені буревієм сліди. Потім виїхали на стару засніжену гірську дорогу. Горянин пустив коня клусом. Юнак не відставав. Всю дорогу вони проїхали мовчки. Сентиментальний і нешкідливий на вигляд горянин кілька раз намагався розпочати розмову, але постійно натикався на мовчання. Тільки якось Сиріус спитав його про те, як звуть хазяйку крижаного замку. Іте - була йому відповідь. Ближче до полудня Джанар порівнявся з Сиріусом. - Ось вона - Крижана Твердиня! Сиріус довго вдивлявся в далечінь, але ніякої фортеці не угледів. Він перевів очі на чаклуна, але промовчав.
Надвечір вони під'їхали до замку. Гігантські білосніжні стіни зненацька вималювалися на тлі вечірнього неба. Дві височенні башти похмуро дивилися на прибульців. Міццю і чаклунською силою віяло від товстих кам'яних стін замку. Сиріус мимоволі зіщулився. "Кого захищає така фортеця отут, на нездоланній верхівці гори?" - спитав він сам себе і не знайшов, що відповісти. Чималого розміру решітка неохоче поповзла догори. Вони проїхали ворота і опинилися посеред невеликого майдану. Чаклун назвав стражників по іменам. На сніг впали дві хиткі тіні. Сиріус, натягнувши повід, зупинив коня, і втомлено полишив сідло. Зараз, поблизу людського житла, він відчув, що донесхочу змерз і зголоднів. Стражники вороже розглядали варвара. Джанар віддав коней слугам і повів ашеронця внутрішніми переходами замку. Перед високими дверима Сиріус ще раз подивився догори. Білосніжні кам'яні стіни тягнулися до збожеволілого від негоди неба. Знову йшов сніг. Насувалася снігова буря. Джанар відкрив двері і пропустив вперед варвара.
Хвиля теплого повітря вдарила в обличчя. Промайнувши довгі, тьмяно освітлені коридори і анфілади кімнат, вони опинилися в залі. Сиріус ретельно озирнувся навкруги. Приміщення було великим і малолюдним. Багато запалених смолоскипів, що палали на стінах, давали достатньо світла. Кілька озброєних людей про щось жваво балакали між собою за дальнім столом, ще кілька з них грілося у комина. Джанар, стряхнувши з себе налиплі крижинки, рушив через залу до комина, де, розштовхавши кількох стражників, присів, витягнувши руки до вогню. На величезну фігуру Сиріуса спочатку ніхто не звертав уваги. Можливо, його прийняли за свого, проте згодом ним почали цікавитися відкрито. Хтось спитав чаклуна про Сиріуса, тоді той мовчки піднявся і підійшов до варвара. - Залишайтесь тут, володарю Сиріус. Я повідомлю хазяйку про Ваше прибуття. Він зник за боковими дверима, але перед тим підійшов до рудого довгов'язого юнака і щось прошепотів йому на вухо. Сиріус підійшов до столу біля стіни і став спостерігати за стражниками. Своїм звіриним слухом він чудово чув їх розмови. Він непогано знав цю мову: суміш рокійського із старою мовою горян. Декотрі з підійшовших, кинувши погляд на Сиріуса, питали про нього у інших. Їм переповідали, що незнайомець прийшов з чаклуном. Більше про Сиріуса ніхто нічого не знав. І все же одна людина знала більше, проте вона мовчала, зрідка кидаючи на варвара важкий погляд.
Рокієць був високим і сильним, як віл, з солом'яним волоссям і темними очима. З зброї на грубому шкіряному поясі висів короткий меч майстерної ренойської роботи. З'явився рудоволосий, мовчки поставив перед Сиріусом тарілку з м'ясом, келих з елем і так само мовчки залишив його наодинці. Варвар не торкався їжі, відчуваючи на собі не по доброму допитливі погляди.
-...варвар з Ашерона. Багатьох я вбив на стінах Хордрата. Жорстока була січ. Сиріус подивився в бік рокійця. Цього здорованя він помітив майже одразу, як увійшов. - Вони подолали нас чисельністю і вигнали з країни - продовжував між тим рокієць, кидаючи на Сиріуса раз за разом недвозначно зневажливі погляди.
- Ми довго - довго відходили, переслідувані величезним загоном, що день і ніч виснажував наші сили. В кінець розлючені, ми вдарили по ним... Ціною багатьох ми вирізали їх всіх. Врятуватися не вдалося нікому...
Стражники здивовано втупилися в капітана. Картини минулого швидко промайнули перед очима Сиріуса. Захват Хордрата. Він був там. Тих, не багатьох рокійців, яким вдалося втекти, взявся переслідувати насправді невеличкий загін ашеронців. Їх більше ніхто ніколи не бачив. Сиріус зло блиснув очима і стиснув кулаки. Він гнав від себе ці спогади, але вони вперто поверталися. Неможливо нічого забути з того, що тепер так наочно промайнуло перед його, на мить затуманеним, поглядом. Немов живий, перед очима стояв Гай, названий брат і кращий друг, командир того загону, чия доля до сьогодні була вкрита покровом таємниці. Дух сина загиблого бойового товариша батька, прийнятого за сина і вихованого в родині Сиріуса, тепер волав негайної помсти. Не розмірковуючи жодної секунди про можливі наслідки, Сиріус рушив в бік стражників.
- Там був мій друг! - проривів варвар. - він загинув, переслідуючи рокійських псів! В залі запанувала мертва тиша. Всі дивилися на варвара. Кров прилинула до очей Сиріуса. Він не знаходив більше слів. Жага помсти душила його. Немов Колісниця Джаггернаута, Сиріус ринувся на капітана. Удар прийшовся рокійцю в щелепу. Від несподіванки ошелешений гігант звалився додолу, проте блискавично оклигав і в свою чергу збив варвара з ніг, і вони покотилися по кам'яній підлозі. Нарешті обом вдалося підвестися на ноги. Капітан демонстративно вихопив меч. Сиріус насторожено завмер. Його обличчя залишалося цілком спокійним. Якщо Рок і хотів налякати варвара таким чином, то його надії не справдилися. Варвар не знав страху. Багатьох противників він переміг голіруч.
- Ти образив мене, молодий варвар. За це на тебе чекає швидка, але болісна смерть! - капітан вишкірився, витираючи кров з розбитої губи. Сиріус дивився прямо в очі Року. В повних відваги і рішучості блакитних очах палахкотіло дике неприборкане полум'я.
- З великим задоволенням я вирву твоє гниле серце і вознесу на вівтар Ареку! – вимовив він. Гігант зареготав. Лише зараз Сиріус помітив, що їх оточили стражники – чоловік з тридцять. Всі слідкували за двома атлетами і не потрібно було бути надто розумним, щоб зрозуміти, на чиєму вони боці. Пастка, розставлена таємничою володаркою Крижаної Твердині, спрацювала напрочуд вправно.
- Е, таки я дивлюся, ти без зброї! - розв'язно вигукнув капітан, звертаючись до всіх. Він зміряв натовп таким пронизливим поглядом, що декотрі відсахнулися, немов обпалені вогнем.
- Я допоможу тобі... - його погляд зупинився на товстому і голомозому стражнику, що посміхався за спинами товаришів. - Агов, Кіо. Дай-но свій меч! - тоном, не терплячим відмови, гаркнув капітан Рок. Товстий стражник підскочив, немов його вжалив великий розлючений джміль. Посмішка повільно сповзла з його пики. Він слухняно вийшов і невпевненою ходою задріботів до Рока.
- Тільки поверни, Рок, - голос його виявився незвично тонким і писклявим. Капітан потріпав товстуна по лисій маківці. - Що ти, Кіо, нема про що бентежитися. - його посмішка стала ще ширше. - Я швидко поверну твій коштовний меч. Обидва зареготали - натовп підтримав. Кіо надто обережно простягнув свого меча ашеронцю. Сиріус різко висмикнув меч з рук товстуна. Покрутив над головою. О, Арек! Варвар залишився незадоволеним поганим станом зброї.
Рок злегка посміхнувся. Навіть якщо меч голомозого не розлетиться від першого удару, з такою зброєю перемогти буде важко. Ні, Рок не лякався варвара, але тільки безголовий не скористується слушною нагодою. Сиріус вказав рукою на Рока.
- Я задушу тебе голими руками! - тон ашеронця був не менш розлюченим, ніж його вигляд.
Тінь посмішки ковзнула губами капітана. Його рука нервово стискала руків'я меча. Він обережними кроками почав наближатися до Сиріуса. І тут варвар побачив те, що менше за все очікував побачити на шиї у рокійця. Половинка амулета, інша частина якого була на його власних грудях і яку рокієць навряд чи зміг би побачити під обладунком. А побачивши, гірко би пожалів, що зголосився на бій проти молодого варвара. О, всемогутній Арек! Такий амулет міг довго живити сили його власника, але звідки міг знати Рок те, що було відомо з раннього дитинства Сиріусу.
Зненацька несамовито заволавши, Рок високо підняв меч і обрушив на варвара. Сиріус легко ухилився від цього могутнього удару і в свою чергу змахнув мечем, вклавши в удар всю свою силу. Але і його удар теж прийшовся в пустоту. Капітан миттєво опинився ліворуч і вже здійняв клинок для удару. Мечі зустрілися, висікаючи іскри і наповнюючи залу дзвоном. Сиріус різко відштовхнув Рока. Той не втримався на ногах від такого поштовху. Вигукнувши громовий клич предків, що віками розносився над полями битв, Сиріус подібно бойовій машині налетів на противника. Він наніс кілька нищівних ударів, але Рок відбив їх всіх і з величезними труднощами піднявшись на коліно, зробив блискавичний випад мечем, змусивши ашеронця відскочити. Оскаженівши від бою, Сиріус знову і знову відчайдушно кидався на рокійця. Рок відбивався, відступав, ухилявся і при найменшій нагоді атакував ашеронця. Краєм ока юнак помітив тінь, що кинулася на нього. Удар на випередження кулаком в захисній рукавичці не залишив жодного шансу нападнику. Людина здавлено скрикнула і відлетіла назад.
- Залиште його мені!!! - хрипко вигукнув Рок, намагаючись рубанути мечем зверху.
Сиріус блискавично уклонився, і, зробивши крок в бік, сам вдарив руків'ям меча в груди рокійцю. Рок захитався і впав на коліно. Сиріус миттєво опинився поряд і підняв меч для завершального удару, але рокієць знову напрочуд швидко оговтався. Він стрімко підхопився на ноги - ще скоріше, ніж упав. Від несподіванки варвар знітився, чим миттєво скористався капітан, оскаженіло контратакуючи юнака. Молодому варвару ще якось вдавалося відбивати удари клинка, тоді як важкі удари кулаками знаходили свою ціль. Один такий удар в підборіддя звалив Сиріуса на підлогу. Натовп вдоволено завив.
Тепер вже Рок під привітне гудіння натовпу підняв свій меч високо над головою, намагаючись останнім точним ударом покінчити з ненависним варваром. Амулет на шиї Рока спалахнув яскраво-червоним світлом. Здалося, Сиріус тільки на це і чекав. Глухо гаркнувши, він дотягнувся до зброї і спритно підхопився. Блиснувши, меч дзвінко промайнув у повітрі, розсікаючи плоть. Рок із стогоном повалився на підлогу. Сиріус одним рухом, непомітно для всіх, зірвав невистачаючу половинку амулета з шиї ворога, аби за мить навік поєднати обидві його частини в одне ціле.
Варвар напружено озирнувся. Ніхто не поворухнувся. Сиріус змахнув піт з обличчя. Він нахилився над тілом капітана - гігант був мертвий. Відкинувши подалі далеку від довершеності зброю Кіо, Сиріус негайно скористався мечем капітана стражі. Зброя покірно лягла в руку більш гідного.
- Хто хоче піти услід за ним? - Сиріус розсунув губи в кривій посмішці.
Тиша запанувала у залі. Люди здивовано втупилися у варвара. Неймовірність того, що відбулося, вразила всіх. Сиріус читав в їх очах повагу, страх і... глибоко приховану ненависть. Деякі стражники нерішуче рушили в його бік. Сиріус напружено застиг, готовий продати своє життя якомога дорожче. Воїни зупинилися. Але досвідченим поглядом варвар вихопив з натовпу трьох стражників, рішучість яких не віщувала закінчення випробувань.
Настав час пізнати всю силу і міць амулета, відчути те, що колись, довгий час тому вперше звідав батько Сиріуса, отримавши амулет в нагороду за надані послуги верховному жерцю Арека. Довгі роки амулет оберігав клан Сиріуса від ворогів, і так було би завжди, але навіть герої не безсмертні. Йдучи на зустріч з Ареком, батько Сиріуса розділив амулет на дві рівні половинки, справедливо вважаючи, що його рідний і названий сини не залишать свій рід напризволяще.
Вороги не терпляче чекали напасти і кожний з них вихопив з піхв два меча. І варвар мовчки напав на них першим. Мечі схрестились. Глядачі знову заклично заревли. Всі хотіли його смерті. Такого задоволення надати їм Сиріус не хотів аж ніяк. Тепер молодий варвар був вимушений рухатися значно швидше. Він відбивав всі їхні удари, але втома брала своє. Він розумів, що так продовжуватися довго не може, бо зараз він бився з кращими воїнами. Сиріус осипав їх частими ударами, але пробити захист, піддіти хоч когось з них не міг. Народжений на полі брані, він не відчував страху. І не тільки це рятувало його тепер. Він вперто не хотів відступати. Стражники по колу оточили його. Їхні мечі вже встигли покраяти його куртку. Кров текла з кількох легких ран. Сиріус бився, немов вовк-одинак. Стражникам Білої Твердині були відомі прийоми летючого бою, навчитися яких можна лише у воїнів кількох північних племен. Сиріус із злою заздрістю дивився, з якою легкістю противники вислизали з під його швидких і потужних ударів. Вони легко пролітали в повітрі над його головою, норовлячи нанести доленосний удар зверху. Тоді Сиріус кидався додолу, відкочувався в бік і, виставивши меч перед собою, швидко піднімався на ноги, готуючись відбити наступну атаку.

І раптом: - Зупиніться!!! Владне слово. Стражники миттю зупинилися. Варвар недовірливо подивився на них, але не насмілився повернутися спиною до ворогів. Самого досконалого бійця можна перемогти хитрістю. Сиріус здавна засвоїв це правило. Він напружено слухав, перетворившись на крижану статую.
- Добра тобі, дикий варвар, - почувся за спиною приємний жіночий голос. Сиріус різко розвернувся. Клинок в його руках холодно блищав гостро відточеною сталлю. Тим не менш молода жінка сміливо підійшла до нього. Поряд постав Джанар.
- Добру пастку ти мені влаштувала! - грізно прогарчав варвар. Його очі кидали блискавки і в той же час жадібно ковзали по прекрасній фігурці крижаної володарки. А вона і насправді була красивою. Особливо йому сподобалися золото-гаряче її волосся і очі-смарагди. Розкішні шати ховали від пожадливих очей її фігуру. Багато красунь світу заздрили би їй. Навіть божественна краса Єррії, дочки Калліра, блякнула перед неземною вродою крижаної чарівниці. Сиріусу зненацька стало не по собі від того, що молодість цієї жінки пропадає в одинокім замку, що загубився серед вічних льодовиків.
- Варвар з Ашерона - звернулася до нього молода володарка. Голос її був так само кришталево чистим, як повітря гір. Ні тіні люті в ньому не відчувалося. - Ти вбив капітана моєї стражі. За це я караю негайно, але зараз особливий випадок - ти мій гість, який відізвався на мій заклик. Я пробачаю тобі твою зухвалість. Сиріус раптом зрозумів, що по іншому і бути не могло.
- Якщо ти пробачила, я просто піду, зараз! - зло кинув син Півночі, блиснувши очима. - мені звично спати просто неба. Там, хоча б, я не буду чекати на удар у спину. Насправді тепер уходити він зовсім не бажав. Вона поклала свої руки на його могутні груди. Її дихання було на подив теплим.
- Тут я обіцяю тобі безпеку. Ніхто не намагатиметься цієї ночі помститися тобі. А вранці ти зможеш просто піти... тільки одну ніч... тільки ніч... Юнак зазирнув в її широко розкриті очі і нічого, окрім благання не побачив. Йому раптово захотілося слухати її вічно. Він продовжував дивитися на неї, не в змозі відвести погляд. Потім раптом озирнувся. Крижана хазяйка щезла, як йому здалося - давно. Дивно, але миттєво зарубцьовані рани більше не боліли і не кровоточили. Перед ним стояв тільки Джанар. Десятки очей навкруги з неприхованою ненавистю споглядали за ним, але йому було байдуже. Він подивився на Джанара і чаклун жестом вказав слідувати за собою. Джанар мовчки провів його довгими коридорами у відведені йому покої. - Я бачу потрапляти в різні історії - твоє покликання! Сиріус мовчки йшов поряд, злегка посміхаючись.
Кімната була тьмяно освітлена трепетним світлом двох свічок і вогню, що горів в комині. Великий світильник на ціпах звисав зі стелі. Стіни прикрашали картини, на яких у більшості були зображені герої і героїні древніх епосів. У протилежної до входу стіни стояло старовинне металеве ліжко. Сиріусу припала до душі і гаряча вана, і гарна їжа. Подумки подякувавши гостинній хазяйці і не забувши опісля оперезати себе захисним заклинанням, він забувся міцним сном.

***

Але глибокої ночі він прокинувся. Його розбудив не стук в двері, не дзвін зброї, не кроки крадькома в коридорі, не мелодійний і приємний голос молодої чаклунки, - ні, його пробудив навіть не звук, а щось нез'ясовне, що поверталося до нього кожного разу, коли поряд з'являлася магія. Неясна тривога не давала заснути. Дивне почуття небезпеки, що заявлялося ніби нізвідки, невтримно підняло на ноги. Спав він, мабуть, не більш трьох годин. Сиріус швидко одягнувся, начепив меч рокійця і обережно прочинив двері в коридор. Тихо, як в безвітряну ніч. На стінах не горять вогні смолоскипів. Скрізь - суцільна пітьма. Він нечутно ступив до неї.
Коридором рухався тихо, немов хижий звір. Очі швидко звикали до темряви. Він пройшов до дубових дверей, потім став підніматися догори гвинтовими сходами. Почуття небезпеки, що миттєво зросло у кілька разів, звично розпалило у ньому пожежу мисливського ражу. Руків'я меча покірно і легко лягло у руку.
У його рухах відчувалася зібраність і впевненість, але навіть зараз він не зовсім розумів, навіщо крадеться в тиші сплячого замка. З дитинства привчений бачити посеред ночі зір виривав з темряви одну за одною фігури нічної стражі, так і залишені в тих незвичних позах, в яких їх застав непробудний сон - сон, причиною якого навряд чи міг бути самий міцний з елів. Він твердо знав лише одне: значно простіше повернутися назад, спробувати знову заснути там, в своїй кімнатці кількома поверхами нижче і залишитися без відповіді. Дивно, але йому вже вкотре подумалося, що зараз ним керує якась сила... Тріск. Незвичний звук...
Миттєво відігнавши всі думки, варвар замер, перетворився на слух. Він не міг помилитися! Звук донісся зверху. Наштовхнувшись на сходи, варвар став повільно підніматися. Він весь напружився, як хижак на полюванні. Зачепившись за стіну, меч проспівав коротке "дзень!" Сиріус подумки вилаяв себе і завмер. Прислухався. Перед тим, як стишитися, відлуння болісно довго котилося замком, лунко відбиваючись від стін. Тихо. Він продовжив рухатися вперед.
За дверима, прямо перед ним, знову повторився дивний звук. Простягнутий вперед меч м'яко ткнувся в дерев'яні двері. Сиріус намацав в темряві холодну металеву ручку і спробував замок - відкрито. Тоді він обережно прочинив двері рівно настільки, аби легко протиснутися всередину, і зазирнув у приміщення, тримаючи готовий до бою меч у руці.
Невеличка, майже прямокутна кімната нараховувала кроків з десять в кожний з боків. Праворуч біля стіни знаходилася висока стара шафа, а напроти неї – широке ліжко, в якій спала беззахисна дитина семи – дев'яти років. Єдине вікно, якщо так можна назвати вузьку бійницю під стелею і яке зміг роздивитися варвар, знаходилося напроти дверей, і було щільно зачинено віконницями. Дивовижний зеленуватий туман стелився у ніг. Сиріус глибоко зітхнув. Прислухався. Спочатку він не почув нічого, крім биття власного серця і шуму крові у вухах, проте потім він вирізнив той самий незвичний звук, що доносився з-за вікна. Немов хтось чи щось намагалося скрізь вікно дістатися кімнати. Варвар секунду-другу дивився на вікно, а потім швидкою тінню прослизнув в кімнату.
Опинившись всередині, Сиріус зупинився, аби дати очам звикнути до дивовижного зеленуватого сяяння, що наповнювало цю невелику кімнатку в самому серці замка. Це сяяння надходило ніби нізвідки. І ще дещо здавалося тут дивним: звуки в приміщенні не розповсюджувалися, а одразу завмирали без будь-якого натяку на відлуння. Сиріус виразно відчував дію магії – жахливої і темної. Складалося враження, що весь замок занурився в непробудний сон. І цей сон був навіяний магією більш довершеною і древньою, ніж те, з чим стикалося до цього людство.
Зненацька віконниці з дзвінким тріском розкрилися. Одна з половинок відлетіла від рами і розчинилася в ночі. І тут Сиріус побачив червоні очі за склом. Маленькі, без повік, що горіли страхітливим світлом, вони гарячково борсалися в якомусь божевільному танку. В них палав усепоглинаючий вогонь ненависті до всього живого. Зненацька очі зупинилися і витріщилися в одну точку - на сплячого хлопчика.
Сиріус відступив назад – розчинився в темряві. Дещо, що знаходилося по той бік башти, не побачило його. В мерехтінні ночі очі варвара походили на дві блакитні зірки, що впали з неба. Його серце скажено стугоніло в грудях, а почуття загострилися багатократно. Він міцно стискав руків'я клинка і холоднокровно розглядав монстра, який подолав одне за одним захисні чари хазяйки і вже готового за мить увірватися в кімнату.
Минулий досвід підказував Сиріусу, що така сильна істота могла б миттєво рознести вікно і тільки магічні замки, створені хазяйкою цитаделі, ще якось втримують нічного гостя за вікном. Звуки посилилися. Наразі Сиріус чув загрозливий шепіт, в якому насилу впізнавав слова стародавньої мови, сенс якої не в змозі був зрозуміти.
Зненацька віконні рами дзвінко розчахнулися. В темряву кімнати влетіло щось безформне, затріпотіло над сплячою дитиною. Тіло змія, надійно заховане у металеві ковані кільця, усіяне без найменших проміжків великими шипами, майже не давало надії вразити його мечем. Застигнувши на мить, що здалася Сиріусу вічністю, змій змінив свій вигляд, і тепер потворна подоба людини, знявши якусь блискучу річ з зморщеної шиї, тягнула свою руку-лапу до голови дитини. Вичікувати більше Сиріус не міг - немов оскаженілий тур вискочив з укриття. Жорстко блиснуло лезо меча, проколюючи податливу плоть, і з страшною силою встромилося в стіну над ліжком сплячого хлопчика. Посипалися іскри. Простромлене чудовисько вичавило з себе моторошний крик, поряд з яким крики гарпій видавалися тихим стогоном. Їх очі всього лише на коротку мить зустрілися. Налиті кров'ю, схожі на поросячі, очі, сповнені біллю і люттю шукали очі варвара. Жовті пазурі шкрябали повітря, намагаючись аби хоч наостанку дістати Сиріуса. Потоки шалено вируючої енергії, що невтримно рвалися назовні, трохи не розплавили, але незвичний союз металу і каменя зміг витримати випробування і потвора так, і залишилися прибитою до стіни. Очі демона ще горіли яскраво-червоним, але вогонь життя залишав їх і вони невмолимо згасали з кожною секундою. Передчуваючи холодне дихання смерті, тіло демона з останніх сил намагалося знову перетворилося в тіло змія, що вдалося цього разу лише наполовину.
Але зненацька увагою варвара заволодів яскравий блиск. На кам'яній підлозі лежав амулет! Сиріус здивовано дивився, як на малюнку чотири тонкі різнокольорові струменя спліталися в одне полум'я на тлі сонця, що заходило. Над ним - Гарпія, яка розриває спину швидконогій лані. Який дивний символ! Сиріус мимоволі здригнувся: десь він вже бачив цей малюнок і до того ж зовсім нещодавно.
Сиріус подивився на хлопчика і подумки зрадів, побачивши, що малюк міцно спить. Тоді він закрив вікно і, розчахнувши двері, пішов сходами, твердо вирішивши негайно вибиратися з замку.

***

З першим променем сонця вона увійшла в кімнату, як робила це і раніше. В куточках губ грала ледь помітка посмішка. Вона підійшла до ліжечка і поклала руку на вкриту стародавнім магічним візерунком дерев'яну поверхню. Зненацька лють пробігла її прекрасним обличчям. Вона кинула спопеляючий погляд на те, що залишилося від її мертвого чоловіка. В світлі дня той виглядав ще більш потворніше відразливим.
- Ти не зміг його вбити! - прохрипіла хазяйка крижаного замку, не зводячи своїх пекельних очей з слизького змієподібного тіла чоловіка. - тепер він займе твоє місце! Я допоможу йому в цьому...
Іте аж тіпало від сміху. Вміло розставлена пастка повністю справдила її сподівання. Який зиск в сліпій силі мечів багато чисельної стражі чи захисті замку заклинаннями, якщо вони для її колишнього чоловіка-змія давно не перешкода. Хоч в чомусь надії відьми справдилися: варвар з Ашерона зміг врятувати її сина від хижих кігтів нічного змія.
Вона задоволено закрила очі, уявляючи, як до її ніг впадуть вільні країни півночі, а потім і півдня. Радість шматувала її душу, часом не покірно вириваючись назовні. Нарешті кістяк її бажання почав обростати плоттю. Мине не один рік, доки її синок виросте і набереться сил, перетвориться на непереможного чаклуна, і тоді вони заволодіють цим світом, крок за кроком перетворюючи його на неозору крижану пустелю. А доки потрібно зачекати, і вона це вміє. І хазяйка безкінечних крижаних просторів вибухнула пекельним сміхом.
У дверях з'явилася росла кремезна фігура. Джанар з острахом вирячився то на вбитого змія, то на хазяйку. Зміни в її вигляді його зовсім не тішили, але що він міг зробити. Іте перестала сміятися і знову стала тією володаркою, яку звик бачити цей жалюгідний чаклун-простак.
- Знайди Сиріуса, - коротко наказала чарівниця і повернулася до своїх думок. Чаклун щез, але невдовзі повернувся.
- Пробач мені, володарко Іте, - потупивши погляд, вимовив Джанар. - Варвар пішов. Він залишив замок одному йому відомим способом, але стражі у воріт на чому завгодно готові заприсягтися, що повз них він не пройшов.
Чарівниця підійшла до вікна і зупинилася, схрестивши руки за спиною. Вона зробила необережний жест, сенс якого вислизнув від погляду чаклуна. З її губ зірвалися слова. Джанар глянув в білу пащеку хуртовини і здивовано побачив, що вона повільно розступається. Вони побачили варвара відразу. З впертістю вовка він пробивався скрізь хурделицю до перевалу.
Тільки зараз Іте відчула, як вона втомилася. Всю минулу ніч чаклунка намагалася втримати контроль над розумом варвара. Вона струснула волоссям і прошепотіла слова, що насилали на варвара нове, що знімало одночасно старе, заклинання.
Немов учувши її незриму присутність, Сиріус зупинився і подивився в бік замку. Їх очі зустрілися. На мить між ними простягнувся магічний зв'язок. Іте повернулася до слуги. Вона посміхалася.
- Мій вірний Джанар! - ласкаво промуркотіла жінка. - якщо поквапишся, ти наздоженеш варвара біля перевалу. Візьми з собою зброю і двох коней. Кращих!
Її посмішка стала ще ширше. Сиріус був готовий до такого повороту подій. Амулет батька приніс йому небачену раніше силу і міць, амулет же демона дав довершене знання, і тепер молодий варвар знав, заради чого таким чудернацьким чином минулої ночі сплелися події в крижаній цитаделі, хто за всім цим стоїть і яку роль в цій безжальній битві добра і зла суджено зіграти людському дитяті, яке продовжувало спокійно спати в дитячому ліжечку.

Немає коментарів: