Ой, як пити хочеться! Або у воді викупатися – благо, табір стояв біля самої річки. Незважаючи на вечір, пливе над стомленою землею неймовірна спека. Ноги втомилися, босі ступні брудні та запилюжені, а заробітку – майже ніякого: - пара яєць за пазухою захована та шматок черствого хліба., а у Тайки ще жменя мідних монет. Гроші ці Чарана заробила ворожінням на картах, а Тайка скаже що сама: завжди вона так – найкраще забирає. Спробуй їй запереч! Накинеться, немов шуліка, уп'ється нігтями, а то і дати міцного ляпаса може. Тайка – дівчина жвава, весела та пустотлива – перша красуня в таборі. Он Яшка, чорноокий та білозубий, очей з неї не зводить. Чарані довіку такого не дочекатися... Брови у неї біляві, ніс, як картоплинка, вуста тонкі, вилиці різкі, грубі. Зате очі, ніде правди діти, великі мала, глибокі і сутні, як безмісячна ніч. І вірили простаки-селяни очам цим чаклунським, і за ворожіння охоче платили. Тайка ж більше танцями і співом заробляла. В хіба зараз людям до веселощів, коли така спека, посуха?
Люди за врожай непокояться, ніколи їм пісні циганські слухати і на танці дивитися, більше про долю та про майбутнє знати хочеться.
- Чого вирячилася? - примружилася Тайка. Помітила, що Чарана, задумавшись, очей з неї не зводить.
- Мідяків, певно шкода? Тобі-то навіщо, потворо? У мене весілля незабаром... Гаразд, гаразд, не сердься, бач, спохмурніла! Давай так: - що в цій хатині наше буде, все тобі віддам, добре?
- Остання, - кивнула Чарана, вказуючи на крайню хатину – невеличку, але охайну, з чистим двором і міцною огорожею.
- І в табір. Ох, через все село назад йти. Викупатися б швидше...
- Гей, господарі, є вдома хто? - звично заторохтіла Тайка дзвінким голосом, - Заспівати, потанцювати чи поворожити хто бажає? Двір відповів мовчанням. Тайка рішуче штовхнула хвіртку.
- Чи є хто?! – ні звуку. Навіть не чутно звичного гавкоту. – Заспівати...
- Та почекай ті з піснями, - несподівано штовхнула Тайку Чарана і сама затягнула:
- Чи не бажають поважні господарі про долю свою дізнатися? Все збудеться, що скажу – і погане, і добре...
Зарипіли двері, відчиняючись, кинувся з порога великий чорний котяра, викликавши дружний дівочий виск. Услід за котиськом показалася господиня: - невисока, приземкувата, з пухкими рум’яними щоками. Жінка, незважаючи на спеку, мерзлякувато куталася в щільно плетену шаль. Побачивши циганочок, вона усміхнулася, але бляклі блакитні очі дивилися насторожено, допитливо.
- Заходьте... ворожки! – і зареготала.
Чарані від цього сміху аж морозом сипонуло по шкірі. Неприємним видався – чому б це?
Мабуть, від спеки зовсім погано стало...
Увійшовши до прохолодних, напівтемних сіней, Чарана заспокоїлася. А Тайка вже до столу підбігла, на стілець поряд всілася і хатину безцеремонно розглядає.
А подивитися було на що... Чистенько, вибілено, піч розписна: звірі та квіти на ній дивовижні, невідомі, на полицях – посуд глиняний, у візерунках кольорових, та рушники по кутах – тільки не звичні хрести на них вишиті, а якісь літери іноземні, незрозумілі, з карлючками...
Тайка боляче штовхнула в бік.
- Що таке?!
- Глянь, - шепоче, - за піччю...
А за піччю... Господи! Столик маленький, на різьблених ніжках, чорною тканиною вкритий, - а на нім статуетки якісь... із золота? Невже справжнього? Із срібла багато чого є... Виблискують, неначе на сонці виставлені, а в закутку темно...
Господиня, ніби ненароком, підійшла до того столика, зірвала шаль с плечей і прикрила дивовижі небачені. А сяйво від них наче і не зменшилося.
- З далеких земель покійний чоловік привіз, - ніби пояснила.
Чарана першою схаменулася, витягнула карти з-за пазухи – обережно, щоб яйця не розбити – і перетасувала одною лівою. Їй це вдавалося на славу.
- На любов ворожити, на прибуток, на врожай, на недругів? – звично заторохтіла скоромовкою і карти віялом на столі розкинула. Господиня не відповіла. Уп'ялася поглядом в карти.
- Фе, які брудні, - поморщилася, - Бач, справ бісівських на них скільки...
Погляд Чарани потемнів. Чисті у неї карти! Може, ноги босі, та стара спідниця брудна, але карти – чисті! Береже вона їх – годувальники ж єдині!
- Не про те я, - відмахнулася господиня, немов вгадавши думки циганочки, - про інше... – і заторохтіла раптом:
- Як вода вогонь ураз заливає, так слова мої карти ці очищають! – і плюнула, прямісінько в карти.
У Чарани від такого нахабства очі на чоло полізли. На Тайку озирнулася, а та сидить, в дальній кут витріщившись, ніби й не чула намов господининих...
- Тепер ворожи, красуне! – хитро посміхнулася господиня.
Чарана спалахнула. Знущається з неї господиня, або що? Ну, я тобі наворожу...
Перетасувала карти заново – і давай по п'ять розкладати. Як на зло, на любов сама черва лягла... Туз, король, дама, валет і шістка. Найвдаліше поєднання – “набір щастя”, як в народі кажуть.
- Ого, непогано, - закивала господиня. – В любові пощастить. Це добре, бо сумую тут одна, борщу подати нікому... Давай на прибуток, чи що?
Знову Чарана вправно перетасувала карти. Зирк – тепер вся бубна вилізла. Знову “набір щастя”...
- На недругів ворожити не будемо. Немає у мене ворогів, - промовила господиня і зазирнула Чарані в очі. І повіяло на циганочку ніччю темною, морозною, льодом холодним, річковим, і жахом... ніби враз застигла душа, зіщулилася, силу бісівську почувши...
- А давай, Чараночко, краще я тобі поворожу, - запропонувала жінка, усміхнувшись привітно, - і враз переляк відступив, ганебно скорчившись, сховався в безлюдний куточок душі, випарувався. Замість нього подив прийшов.
- Не казала я, як мене звуть, - прошепотіла самими вустами циганочка.
- Хіба?! – здивувалася жінка, - Вихопилося якось... І раптом вишкірилася. Губи розтягнулися в неприємній посмішці.
- Мені моя доля відома, - не здавалася Чарана, червоніючи. Щось не хотілося ворожінь господині.! Нутром відчувала – немає в цій хаті добра.
- Все я наперед знаю, не раз собі ворожила...
- Так вже і знаєш? – жінка глузливо глянула на Чарану, потім на Тайку скоса зиркнула, яка від золота і срібла на столику, господарською шаллю прикритого, погляду відвести не могла. – Ти по-простому карти тлумачиш, по житейському, а чаклунські справи людські проміж пальців течуть, як вода в решеті.
- Немає в долі моїй подій чаклунських, - прошепотіла Чарана.
- То може і бажань чаклунських немає? – повела бровою господиня. – Та й будь-яку долю в одну мить змінити можна – не клопітка справа. Почекай, чашу чарівну принесу – найпевніше ворожіння... І сховалася в сінях.
Тільки-но господиня в сіні вийшла, схопилася Танув – та й до столика: шаль похапцем зірвала і перше, що під руку потрапило, схопила та за пазуху заховала. І Чарані щось блискуче кинула. Зловила та на льоту, зирк – аж то яйце, синяво-чорне, а з тупого кінця пелюстки, золотом позначені: ніби яйце з квітки, на латаття схожої, виходить, і цятки по ньому – золотими краплинами. Що за візерунок дивовижний? Зроду такого не бачила...
- Біжимо, Чаранко! – підскочила до неї Тайка, блиснувши очима від збудження. – Біжимо! Нам цього золота до скону вистачить!
- Тайко... – лише і вихопилося у Чарани.
- Невже так дрібнички мої сподобалися?
Завмерли циганочки, озирнутися не наважуються. А господиня, ніби так і треба, обійшла їх, і чашу з водою прозорою, студеною, перед ними поставила. Дивовижна чаша: мідна, глибока, а на обідку птах бронзовій сидить і крилами посудину мовби обіймає. А в очах у нього по камінчику яскраво-червоному. Світяться – як живі...
Глянула на них господиня хитро і говорить: - Кидайте, що без дозволу взяли, на саме дно..
Не сміли не послухатися: втекти сили не має, ніби ноги до підлоги приросли. Чарана миттю чорне яйце кинула 0 тільки булькнуло, пустивши кола по воді, а за нею і Тайка вкрадене дістає, а у самої руки трусяться. Це у Тайки щоб руки тремтіли!? Та вона, в обличчя дивлячись, сережки з вух вкрасти може і бровою не поведе!
- Що ж ти Таю, - звернулася до неї господиня, - мою найулюбленішу річ хотіла забрати? Славетну статуетку птаха стародавнього, з Індійських земель неходжених?
Не помилує вона тебе, згадаєш моє слово... Кидай грішна душе!
Вислизнула золота пташка з тремтячих пальців Тайчиних, Чарана тільки і встигла розгледіти, що очі у неї теж із камінчиків червоних зроблені, і забарвилася вмить вода, побуріла – ніби кров'ю чаша наповнилася... Завирувала ключем, скипіла пухирями, та й вибухнула фонтаном до самої вибіленої стелі. Закричала від жаху Чарана, голову руками закрила та й впала додолу без тями.
... І привиділася їй скеля дивовижна. Немов сидить на самій вершині, на великій прекрасній квітці, що на латаття наше схожа, велетенський птах з очима рубіновими та дзьобом золотим. А позаду крила має величезні, та все з пір’їн срібних, сяючих. А сама Чаранка внизу стоїть, і Тайка поруч – обидві бліді, перелякані, поворушитися не можуть.
А птах дзьоба відкрив та слово людське мовив, що і до них докотилося, немов грім небесний:
- Хай відповість та, що зображення моє, із золотого каменя висічене та людьми вкрадене, повернула... Чого хочеш за це?
Глянула Тая на подругу перелякано, мовчить – ніби мову втратила.
- І за яйце спасибі скажу, за вкрадене, - продовжував птах. – Що ж хочеш за це, душа юна?
Чарана також мовчить – слово зайве сказати боїться.
- Нічого... – Тайка схаменулася. Відійшла трохи.
- Невже у циганок бажань немає? – гримнуло із золотого дзьоба.
- Хочу бути красунею, веселою і жвавою, як Тайка! – раптом випалила Чарана, голову до гори закинувши і вдивляючись прямо в яскраво-червоні очі птаха.
- Та щоб ти здохла, проклята! – обурилася Тая і з розмаху вліпила Чарані ляпаса. Міцного, звичного.
- Буде зроблено, на совість... Все, що побажали - все збудеться!
- Таю! Таюсю! – покликали стривожено. Розплющила очі. Підвелася. Яшка перед нею навколішках стоїть, руку поцілунками вкриває. Навколо весь табір зібрався, від великого до малого. Навіть дев'яносторічна баба Зіра пришкандибала. Не мала ще Чарана до своєї персони такого інтересу.
- Де я? – запитала вона слабким голосом.
- У таборі, люба, у таборі... Що сталося з тобою, зіронька моя ясна? Хто Чарану, подругу твою, життя позбавив? Хто напав на вас? Як виглядав, впізнали кого? Ураз дістану! – говорив їй Яшка і очима виблискував – грізно, люто.
- Чарану? – перепитала. – Жива я, і на руки свої глянула – тонкі рученята, тендітні. Волосся кучерями спутаними в'ється аж до пояса...А на зап'ястках браслети – Тайчині, з чистого золота. Ох, як заздрила Чапана браслетам цим... Та й спідниця святочна, господи, Тайчина!
- Чашу з водою мені принесіть... – попросила тремтячим голосом. – Швидше!
Хтось догідливий одразу і простягнув чашу. І вода в ній хлюпоче. Тільки Чарана пити не стала. Глянула у віддзеркалення. І Тайчине обличчя побачила. Оніміла враз – все зрозуміла все. Ну і птах страшний, що утворив...
- Що трапилося з тобою, сонце ясне? Озирнулася, Яшка в очі стривожено заглядає.
- Де... Чарана?
- Мертва. Покоїтися бездиханна. Жодної подряпини. Обличчя жахом спотворене: ніби злякав вас хто, Таю... А ти біля неї лежиш, стогнеш... Знайшов я тебе, в табір приніс. Що трапилося, що було?
- Відьма!!! – закричала раптом пронизливо. – Відьма чортова! На краю села її хатина, що біля самого лісу. Убити її, тварюку!
- Враз відчайдушний крик цигани підхопили. Блиснули ножі в руках у найгарячіших – побігли до села відьму шукати, що циганочку в могилу звела.
- Що ж, проклята, зі мною утворила?” – Чарана думає. - Стала я Тайкою тепер, першою в таборі красунею, а вона, виходить, – згинула!?
Вечоріло. Цигани, що за відьмою пішли, - все не повертаються. Яшка – кучері темні, вуста пристрасні, погляд полум'яний – не відходить, за руку тримає. Ніхто так на Чарану не дивився, ніколи... Повернулися і цигани хоробрі. Ножі поховали, очі опустили – мовчать.
- Є хатина на краю села, покинута, - мовив тут один з них, вже десять років ніхто не живе там. А справи бісівські за хатиною водяться. Говорять, щороку людина біля неї вмирає, а раз на чотири роки – і більше. Захвилювався табір, зашумів, засперечався.
- Довго ми тут гостювали – засиділися...
- Завтра в дорогу, тільки сонце обличчя своє скаже...
- Подалі від села проклятого...
- А зараз, браття цигани, чи не згадати нам Чараноньку піснею сумною, тужливою...
І враз прокинулися, заголосили скрипки надсадно, задзвенів протяжно бубон, здригнулися сумно гітари.
- Заспівай, Таєчко, розвій смуток-печаль піснею душевною...
Е-е-ех, плачте, скрипки, стугонить пронизливо: Тая, перша красуня та співачка, пісню співати буде...
автор ЩЕРБА НАТАЛЯ (м.Івано-Франківськ)
Також інші твори цього автора можна прочитати тут: http://zhurnal.lib.ru/s/sherba_n_w/
Немає коментарів:
Дописати коментар