ЗМІСТ:

-1000 ВІДОБРАЖЕНЬ МЕНЕ (Глазнєв Андрій Анатолійович) -ІНШЕ ЖИТТЯ (Бардонов Олександр Іванович) -БАРТЕР (Муляр Юрій) -БОГ (Муляр Юрій) -БРАТЕ ВСТАВАЙ (Муляр Юрій) -ВЕЛИКИЙ І МОГУТНІЙ (Варський Олександр Миколайович) -ВИПАДОК У ПРИДОРОЖНЬОМУ КАФЕ (Рискін Олександр) -ВОСКРЕСІННЯ (Філіппов Олексій) -ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ (Пасіка Христина) -ДИТИНА ПАНТАГРЮЄЛЯ (Мальгін Сергій Романович) -ДРЕВНЯ КРОВ - РІМЕЙК (Ткач Сергій feat. Муляр Юрій) -ДЯКУЮ СУСІДЕ (Тішанська Марина Антонівна ) -ЗОНА (Філіппов Олексій) -КІНЦЕВА ЗУПИНКА (Цуркан Валерій) -КОЛО РОЗБИТОГО КОРИТА (Д'яков Сергій Олександрович) -КОЛОНІЗАЦІЯ (Пащенко Олександр) -КРІЗЬ ДОЩ (Павлюк Олег) -КРАЩІ З КРАЩИХ (Муляр Юрій) -НА ЗАХИСТ ФЕНТЕЗІ (Репета Віталій) -НАВПІЛ (Муляр Юрій) -ОСТАННІЙ ЗЛЮКО (Лисенко Сергій Сергійович) -ПІДКОРЮВАЧ ПЛАНЕТ (Ратман Макс) -ПАСТИР (Павлюк Олег) -ПРИШЕСТЯ (Поляков Ігор) -РАГУ З КРОЛИКА (Карпов Леонід Євгенович) -РОБІНЗОН КЛЮЄВ (Варакін Олександр) -РОЗУМНЕ ЗАЛІЗО ВЕН ДІПА (Муляр Юрій) -СКРИНЯ (Пащенко Олександр) -ТАК ВЖЕ СТАЛОСЯ (Муляр Юрій) -ТАМ НА ПІВДЕННОМУ СХОДІ (Гелпрін Майк) -ХВОРА ЧАЙКА (Рудич Павло Килинович) -ЧАРАНА (Щерба Наталя)

СКРИНЯ (Пащенко Олександр)

Він іде.                                                                                                                                              
Не знаю навіть радіти чи журитися.
Мій давній знайомий Михайло Михайлович, той, котрий Коцюбинський, якби був зараз
живий, довго сварив би мене за недоречне використання назви його образка.
Проте гади чомусь живуть довше людей.
І знають, звичайно ж, більше.
На жаль.
А восени у навколишніх лісах їх з'являється особливо багацько.
Я маю на увазі гадів, а не людей.
Хоча є вони і серед людей.
І не всі з тих, котрі гади, насправді є гадами.
Тобто не всі, котрі так виглядають, народилися такими.
Маю надію ви мене зрозуміли.
Або зрозумієте.
Слабке спорядження для печери: ліхтарик і невеличка торба.
Проте із майже порожніми руками, мабуть, зручніше підійматися, коли у темряві випадково
впадеш, перечепившись через який камінець.
А таке випадково  вже тричі.
Невже не можна уважніше дивитися під ноги?
Та ж ні.
Адже там, десь попереду, у далекому кінці печери…
І що б ви думали?
Золото, діаманти, коштовності і т. д. і т. і.
Очі горять, руки трусяться, коліна підгинаються.
Знаю як це, бо колись і сам був таким.
Наслухався, мабуть, що стоїть скринька відкрито (бери не хочу), а здобуття скарбу не
потребує особливих приготувань.
А раптом у торбу все не влізе?
То усе жадібність. Чи гординя. Чи самовпевненість.
Усе село знає про печеру, усі баби й половина дідів знають про скарб і розповідають усім
охочим, як до нього дістатися. А на додаток ще ж і наказують, і попереджують, що
знайти скарб можна, а от забрати – ні.
І чомусь усі воліють не говорити скільки душ зникло у тій печері.
Моя мабуть стоїть останньою у переліку.
Він уже близько. Майже добрався.
Знов зачепився чимось за щось.
Мабуть вдарився. Мабуть боляче. Лається.
Де ж твоя вихованість?
Не Він, а воно якесь. Такого навіть не шкода.
Буде.
Виходить з-за останнього виверту печери й одразу помічає нас.
Ми – то я і скриня.
Я згори.
Гірше, якби навпаки.
Бо ж скриня, мабуть, важка.
А у скрині, мабуть таки, скарб.
Мабуть, бо сам не бачив.
Не встиг.
Озирається довкола, натрапляє поглядом на мене і світить ліхтариком просто у очі.
Та ми вже лякані не раз.
Світла не боїмося.
Повільно розкручую усі свої кільця та спіралі, спираюся на хвоста, висуваю роздвоєного
язика й сичу якомога загрозливіше.
Заплющує очі й починає щось шепотіти собі під носа.
Мабуть не знає, що скарбники з тих «…проти котрих немає замовлянь…».
Це була цитата.
Єремія. Може чули?
Колись і я багато читав.
Замовкає, розплющує очі й бачить, що результатів ніяких.
У одному з темних закутків печери знаходить і бере до рук довгу палицю.
Для того й лежить.
Адже до всього маєш іти з власної волі.
Декілька раз, каюся, я таки отримав нею трішки по горбах, проте зараз, уже навчений,
повільно сповзаю зі скрині й рухаюся до виходу з печери.
Розминаємося з ним на максимальній відстані: я повзу попід однією стіною печери, він
нажахано притулився спиною до іншої.
Роблю вигляд, немов зникаю за вигином у темряві, а сам зупиняюся і продовжую звідти
непомітно спостерігати за ним.
Кладе ліхтарика додолу й вмощує під нього камінця так, щоб той світив на скриню.
Підходить до неї, кладе поряд торбу, стає навколішки й торкається защіпки.
Замка звичайно ж нема.
А навіщо?
Усе відбувається миттєво.
Раніше це називали закляттям або чарами.
Колись то стане шкідливим впливом випромінюванням, генною інженерією або
гормональною терапією.
За мить, там, де щойно стояла людина, поряд зі скринею, шалено вигинаючись і 
сплітаючись у немислимі вузли, виблискує лускою величезна гадюка.
Розвертаюся й повзу до виходу.
Моє чергування закінчилося.
А його почалося.
Тепер він ніколи не зможе піти звідси.
Скриня триматиме його біля себе, бо ж де скарби, там і серце.
Але ж «ніколи» - то ще не вічність
Він, поки що, не розуміє, чому так сталося, проте, я певен, що колись, у тій плескатій
         трикутній голові спливе думка про те, що тепер він уже точно не зможе забрати скарбу.
         
автор ПАЩЕНКО ОЛЕКСАНДР (м.Полтава). Також твори цього автора можна прочитати тут:
http://gak.com.ua/creatives/1/835
http://gak.com.ua/creatives/1/836
http://gak.com.ua/creatives/1/3409
http://gak.com.ua/creatives/1/5698

Немає коментарів: