- РОБЕРТ ШЕКЛІ ТА Я
- ЧОГО НЕ ВАРТА ПРЕМІЯ "НЕБ’ЮЛА"
- КАЛІЧ ПИСЬМЕННИЦЬКА
РОБЕРТ ШЕКЛІ І Я
Це не черговий панегірик померлому кумиру мільйонів шанувальників фантастики по всьому світу, а скорше тверезий аналіз-роздум про те, як любов до творчості такого кумира може одночасно на довгі роки блокувати власну творчість, якщо так власне можна назвати складання слів та буквочок у легкотравні для читача речення. Так вже склалося, що все своє свідоме життя я, як і багато хто у далекому дитинстві чи юнацтві зачитувався книжками Роберта Шеклі і вважав його одним з кращих (якщо не кращим з кращих) фантастів світу. Подорослішав і прочитав відтоді неміряну кількість різноманітної фантастики, я зрозумів, що існують фантасти, які пишуть не менш цікаво і захопливо, але й дотепер не впевнений, що краще за Шеклі хтось може "упакувати" фантастичний сюжет і його розвиток у таку коротку форму, як новела. Одразу зауважу, що мені без жодного сумніву подобалися і продовжують подобатися великі твори Шеклі, але, якщо бути повністю об’єктивним, інтерес до його пізньої творчості став згасати, як і до творів, написаних у співавторстві з іншими, нехай і видатними фантастами. У роки "до інтернету" я збирав-купував-переплачував-вимінював, де міг і як міг книжки улюбленого письменника і думаю, що і у цьому я далеко не поодинокий, але уже тоді знав, що з моїми мізерними можливостями "всього Шеклі" зібрати мені не суджено, а бібліотеки міст-мільйонників від мене нездоланно далекі, аби я міг почитати забраклі твори. Так, "створив собі кумира", я ні на мить не уявляв себе спроможнім будь-що писати, та й, відверто кажучи, і не хотілося цього робити, знаючи, що ніколи і нічого, подібного навіть гіршому з його творів я не зможу протиставити. Тут самий час поставити б жирну крапку, але ...
Одного разу, коли пощастило в силу певних обставин в епоху діалапівського Нету в перервах під час праці "на дядю", я напів-підпільно качав з Нету на дискети невідомого мені Шеклі і вільної хвилинки там же читав закачане. І ОСЬ ТОДІ Я ЗРОЗУМІВ-УСВІДОМИВ-ВІДЧУВ, ЩО ПОВИННА ВІДЧУВАТИ ЛЮДИНА, КОЛИ ПЕРЕД НЕЮ ВПАЛА БЕРЛІНСЬКА СТІНА. Чим більше я читав невідомого мені Шеклі, тим більше розумів всю правоту приказки "Не боги горщики обпалюють". Якщо колись я міг читати його твори без перерви до світанку наступного дня, то тепер я був шокований зворотнім ефектом. Готуючись невдовзі стати дипломованим психологом, я списав все на чергову вікову зміну ціннісних орієнтацій, але лише більш детально розібравшись у проблемі, второпав, хто зіграв зі мною такий злий жарт. Справа у тому, що за радянської епохи література, як будь яка інша у системі радянської пропаганди ланка, не могла існувати без певного контролю з її боку. Якість перекладної літератури також повинна була відповідати певним ідеологічним критеріям, і отримати можливість жити з перекладів міг собі дозволити далеко не кожний. А звідси всі перекладні літературні твори (особливо країн "загниваючого капіталізму") повинні були бути "на рівні", і тільки перекладній фантастиці, в силу "легкості" жанру, дозволялося бути своєрідною, хоча і також достатньо умовною, віддушиною у тодішній літературі. Це все до того, що у радянські збірки перекладної західної фантастики потрапляли дійсно кращі з кращих творів світових майстрів достатньо нейтрального ідеологічного змісту, але казково захопливі та цікаві своїм змістом. Ось на таких творах я і був вихований, але... але ж письменник не завжди, на превеликий жаль, пише тільки шедеври. Про існування не-шедеврів улюбленого мною Шеклі мені і довелося дізнатися за допомогою отих дискеток. Добротні по своєму твори, в яких завжди була і буде відчуватися рука справжнього майстра, мене здебільшого вони більше не доводили до того стану, коли я міг, як колись раніше, забути про все, що відбувається навколо мене. Було боляче, не фізично, а морально, від усвідомлення, що мій улюблений письменник перестає бути для мене тим недосяжним кумиром, що був не далі, як вчора. Хтось скаже: "Ну і що? Яка мораль з усього написаного?" Мораль у тому, що я почав писати. Я щиро злякався, коли мені, дорослому, майже сорокарічному дядьку, батьку двох дітей, протягом двох тижнів не давали душевного спокою кілька сюжетів, як виявилося згодом, моїх перших творів. Старший товариш, психолог зі стажем, запропонував те, що я, виявляється, роками стримував в собі - виписати на папір все, що не дає мені душевного спокою. Це заняття вилилося у дві, не пов’язані між собою фантастичні новели. Хтось одразу подумає про чергового "продовжувача справи" Шеклі і помилиться - ніколи не ставив, не ставлю і надалі перед собою не поставлю задачу писати, як писав Р.Шеклі хоча б тому, що це, у принципі, неможливо зробити нікому, навіть самому Р.Шеклі, так як творчість "пізнього" Шеклі нічим, навіть віддалено, не схоже на ранні його твори. Він "пішов" вперед, як всі геніальні люди, щоб ніколи не повторюватися, навіть якщо багатьом його попереднім шанувальникам це і не подобається. Не хочу кривити душею, так як і у мене все-таки є одна новела, яка ненавмисно написалася у деякій гармонії з "раннім" Шеклі, але все одно їй вкрай далеко до нічим неприборканого польоту фантазії великого фантаста. І слава богу, у мене більше нічого подібного немає. Мені приємно, коли хтось порівнює мої твори з творчістю Р.Шеклі, але я тішу себе самообманом, що колись зможу написати щось дійсно варте його і завжди кажу такому підлеснику, що він ще мало чого прочитав з творчості великого фантаста. А загалом вся ця стаття про те, що писати "під кумира" - це шлях в нікуди і чим раніше ви зможете вийти з-під домінуючої длані свого літературного кумира, тим легше буде набути притаманний тільки вам, літературний почерк. Я і надалі продовжую любити і пропагувати за нагоди творчість Р.Шеклі, так як саме вона таким нетривіальним способом підштовхнула мене до літературної праці.
ЧОГО НЕ ВАРТА ПРЕМІЯ "НЕБ’ЮЛА"
Хоча нікому з нас потрапити до анналів премії "Неб’юла" не судилося з причини того, що ця премія придумана виключно для американських фантастів, чиї твори побачили світ в США, але тим не менш я потихеньку дочитую чергові твори-переможці цієї премії за кращий фантастичне оповідання і одночасно допереглядаю за кожний рік списки номінантів на цю більш, ніж престижну для кожного фантаста, літературну нагороду і прихожу до цікавого висновку - мого улюбленого Роберта Шеклі, як не було так і немає, не то що у переможцях, але й жодного разу серед номінантів! Напевно, не гідний цього! Але чому??? Мільйонам його щирих поціновувачів цього ніяк не зрозуміти, поки б вони не провели, подібно мені, аналіз лауреатів і претендентів на премію "Неб’юла". А багато хто ні йоту не засумнівається у справедливості рішення журі премії стосовно цього самого Шеклі і будуть по-своєму правими. Праві тому, що ім’я та творчість цього фантаста їм ні про що не говорить, так як у них є власні кумири у світі фантастики і діла їм немає до якогось там Шеклі. І все-таки... Все життя писати захопливу фантастику, видаватися мільйонними накладами тиражами, бути визнаним майстром і жодного разу не бути номінованим на премію "Неб’юла". Може вся справа в журі, але в їх числі не менш визначні майстри фантастики, чиї твори мені з дитинства по душі. Ладно, за великим рахунком, дідько з нею, з премією "Неб’юла", однак і ніяких інших літературних нагород цей великий фантаст не нажив за життя, якщо на рахувати щось там з серії: "за видатні досягнення та творче довголіття" - такий собі заохочувальний приз в якості визнання того, що ти не порожнє місце у фантастиці. Друга моя стаття і знову про Шекли - чи не забагато честі, і чи варто це того, аби взагалі писати про нього, коли є десятки не менш цікавих і популярних фантастів. І не посперечаєшся з таким аргументом, але справа загалом не в Шеклі. А справа у тому, що повз "Неб’юла" "пролетіли" дуже багато авторів, які б прикрасили не одну книжкову полицю відданого шанувальника фантастики, але ми про них навряд чи коли дізнаємося, якщо будемо сліпо довірятися всіляким преміям та конкурсам. І у цьому вся сіль цієї статті: часто через надмір великі вічка того або іншого конкурсу чи премії прослизають варті вашої уваги твори на відміну від творів-лауреатів. Парадоксально? Ще б пак! І випадок з творчістю Шеклі зайве тому підтвердження. Хтось подумає, що не варто взагалі торкатися цієї "Неб’юли", але з таким же "успіхом" можна звернутися до більшості премій-конкурсів "старого світу" або вітчизняного розливу, аби переконатися у тому, що лауреатське звання і читацьке визнання не є одне й те саме. Понад чотири роки збираю твори "короткої" фантастики до свого "Дайджесту короткої та ультракороткої пострадянської фантастики" і у більшості своїй потрібні мені твори, на жаль для їхніх талановитих авторів, знаходжу після довгого копирсання у конкурсних списках, а зовсім не серед номінантів, а надто, не серед лауреатів. Та ж ситуація виникла, коли я захотів заповнити сторінку "Шедеври світової короткої фантастики" - переважна більшість творів ніколи не номінувалися ні на жодну з закордонних премій. Спробую виказати одну крамольну думку, що довгий час не дає мені спокою - читаючи чергового лауреата "Неб’юла", помітив обов’язкову присутність неминущого високоморального начала у кожному з творів. Як же без цього і як журі може щось присудить твору-претенденту, якщо там цього високоморального начала у недостатній кількості? Може бути, тому Р.Шеклі і не прийшовся жодному журі до смаку тільки тому, що цього самого "високоморального начала" у його творах так мізерно мало? Весь парадокс у тому, що продаватися такі твори можуть мільйонними накладами, бути надпопулярними у читачів і, одночасно, бути не в честі у чергового журі.
КАЛІЧ ПИСЬМЕННИЦЬКА
Каліч письменницька - це я так сам себе жартома назвав після того, як всього кілька днів назад продав останній екземпляр своєї першої книги. Незвичне почуття полегшення на кшталт того, якби в'язень нарешті позбавився набридлої гирі, що роками волочилася на ланцюгу за ним. Порівняння мене з в'язнем не зовсім правомірне, так як ніхто силоміць не змушував мене 8 років назад друкувати за свій рахунок 500 примірників 150-сторіночного формату А-5 збірку фантастичних новел.
І що тут особливого? Подумаєш, ще один невдаха від літератури хоче привселюдно "поплакатися у камізельку" тому читачу, хто все-таки надумає прочитати цю сповідь.
У дійсності ж ці стаття є криком нічим незвіданої радості від того, що я знову повернувся до тієї величезної армії літераторів, що пишуть "у нікуди" - без всякої надії колись побачити свої твори виданими не у вигляді окремих "клаптиків" різними виданнями, а справжньою, повноважною, сповненою духом типографської фарби, книгою. Не секрет, що скільки б не пижився той чи інший письменник, стверджуючи, що наявність чи відсутність паперової версії твоїх творів ще ні про що не говорить, насправді робить це "від лукавого". Більше того, багато хто вважає, що в епоху Нету ця сумнівна потреба взагалі зайва, так як про себе легко заявити на просторах незліченних літературних форумів і агрегаторів. Все так, але щоб хто не говорив, а наявність заповітної паперової версії й дотепер підспудно є мірилом твоєї літературної спроможності. Саме у сенсі того, що ти відбувся, як літератор, хоча це не більше, ніж символ, так як з цієї миті Ви можете з повним правом викарбувати на своїй візитівці серед безлічі Ваших дійсних та удаваних досягнень заповітне слово "письменник". Нічого не заважає Вам вчинити подібну операцію й без наявності книги - треба постаратися, щоб довести, що Ви письменником не являєтесь або є таким у його електронній іпостасі.
Все це до того, що я ніколи не ставив у свою візитівку теє заповітне для когось слово "письменник", так як ніколи не мав візитівки і, навряд чи, колись сподоблюся її мати.
А тепер до суті того, що я бажав сказати цією статтею: видавши книгу, логічно припустити підготовку до видання наступної, що знаменує собою більш або менш успішне завоювання читацької аудиторії з усіма супутніми приємними моментами письменницької діяльності. А якщо Ваша книга потрапила "у молоко", то лишається спробувати виправити невдалий старт наступною книгою або, визнав свою письменницьку неспроможність, тихо піти у нікуди з літературного виднокраю.
Мало хто уявляє, що між виданням і визнанням власної поразки минає кілька років, а Ваші нікому (майже нікому) не потрібні книги продовжують припадати пилом на книжкових полицях у той час як Ви остаточно зрозуміли, що літературний успіх не про Вас. Спробуйте уявити, як буде виглядати будь-яка типова книгарня, якщо прибрати з її полиць весь той книжковий "баласт", що ще прийнято називати "безкоштовним додатком до інтер'єру". А що повинен відчувати автор у чергові відвідини такого книжкового магазину дізнаючись, що за ще один поточний місяць не продано жодної його книги. Хтось натякне на гонорар від видавництва за оприлюднену, але ще не реалізовану книгу, проте не варто сильно тішитися - найчастіше у самоокупному видавництві сидять аж ніяк не дурні і фінансове підґрунтя Вашої книги так чи інакше ув'язане ще до публікації з її подальшою реалізацією. Для багатьох з насмілившихся видаватися вперше невдача з її роздрібною реалізацією служить животворним протверезним душем, а для особливо упертих, якщо не сказати "особо упоротих", - з кожною наступною.
Я ж примудрився у 2008 році видати свого первістка за свої власні гроші, вірніше спочатку за гроші спонсора, які я не зміг своєчасно віддати, і які мені потім довелося не менш терміново позичати, перепозичати і кредитуватися офіційним шляхом, аби віддати у термін до "включення лічильника", але то вже зовсім інша історія, так як дурнів, які йдуть подібним шляхом, категорично мало у порівнянні з тими, хто спромігся "домовитися" з видавництвом не за свої кровні. Проспонсорував таким чином самого себе, я вимушений був на якусь кількість років відкласти свою літературну діяльність, щоб у рядовому обласному центрі впритул пізнати всі принади книготоргівлі. Наприкінці 2015 року з 500 примірників у мене залишилося біля 120 нереалізованих книжок без будь-якої перспективи.
Щоб не втомлювати вас у цій статті своїми маркетинговими потугами, раджу у цьому розділі прочитати мою ж статтю "Як я видавав книгу або посібник для охочих зробити це". Головне те, що за зиму-весну 2016 року я успішно розпродав всі книги, залишив "на пам'ять" собі 15 з них. Мучився роками, а тут за кілька місяців все вирішилося, як найкраще і все завдяки тому, що я тимчасово (мені так і дотепер ввижається) став неофіційним гідом по визначним історичним місцям рідного міста, коли наприкінці двох-тригодинної екскурсії я не безкоштовно пропонував свою книгу з своїм автографом та посиланнями в ній на свої інтернет-ресурси. Вас злегка (когось не злегка) покоробив мій меркантилізм? Краще дивитися на нерозпечатані пачки своїх книжок під ліжком або на прибитих пилом полицях книжкових магазинів? Я фактично обманював чергових туристів, але чи не теж саме відбувається у книгарні, коли Вашу книгу, не читаючи і знаючи про що вона, купує читач за принципом "кота у мішку"? Сподіваючись, що і моя книга буде такою ж цікавою, як і проведена мною екскурсія, вони допомогли розповсюдити мою книгу по всій країні.
Що у сухому залишку? За 8 років я "відбив" вартість накладу і, більше того, заробив на зовсім не бюджетний ноутбук, що, якщо чесно, відбулося саме після "перетворення" мене на гіда. Я знову взявся за перо, повний сюжетів та творчих ідей і обов'язково буду намагатися друкуватися і далі, але більше ніколи не повторю той досвід книгодруку, який віднині згадую виключно з почуттям здригання та відрази. Стаття ж для тих, хто тільки плекає думку про свою першу паперову книжку, а також для всіх тих, хто полюбляє вчитися на чужих помилках.
P.S: є добра приказка "Себе не похвалиш - ніхто не похвалить", це до того, що я більш-менш реалістично ставлюсь до власної творчості і можу стверджувати, що пишу достатньо непогано, аби моя книга мала всі шанси добре продаватися, проте одна справа добре написати твір, а зовсім інша справа - знайти людина, яка своїми грошима опосередковано захоче це підтвердити.
І наостанку: я дещо емоціях і у чомусь не зовсім точний, а може, і зайве категоричний, але спробуйте увійти в мій стан - стан людини, яка всього кілька днів назад позбавилася від останньої, призначеної для продажу, книги і ви мене зрозумієте.
Немає коментарів:
Дописати коментар