На превеликий жаль, поки що неможливо всередині сторінки зробити гіперпосилання, котре б посилалося на конкретний твір.
ЗМІСТ:
1. Роберт Шеклі "Лицар у сірій фланелі"
2. Роберт Шеклі "Запах думки"
3. Роберт Шеклі "Битва
4. Роберт Сілверберг "Торговці болем"
5. Роберт Сілверберг "Слабак"
6. Фріц Лейбер "Ніч, коли він заплакав"
7. Рей Бредбері "Підміна"
8. Роберт Шеклі "Похмілля"
9. Стівен Кінг "Бойовище"
10.Рей Бредбері "Лихоманка"
11.Джордж Генрі Сміт "Зіграти у ящик"
12.Роберт Шеклі "Абсолютна зброя"
13.Денні Плакта "Оживили..."
14.Джордж Хенслі "...і не зовсім люди"
15.Клод Легран "За міркою"
ЛИЦАР У СІРІЙ ФЛАНЕЛІ (Роберт ШЕКЛІ)
Спосіб познайомитися з своєю майбутньою дружиною, який вибрав Томас Хенлі, у першу чергу заслуговує на увагу антропологів, соціологів і тих, хто досліджує дивакуватості людської натури. Він дає, нехай хоч і непоказний, але взірець одного з самих незрозумілих шлюбних звичаїв кінця XX сторіччя. Оскільки звичай цей сильно вплинув на матримоніальну індустрію сучасної Америки, те, що сталося з Хенлі, має неабияке значення.Томас Хенлі був стрункий юнак високого зросту, з старомодними смаками та пороками, що відзначалися помірністю, і помірністю, що межувала з пороком. У розмовах, що він вів з викладачами чоловічої, так і жіночої статі, все було абсолютно на місці, включно з граматичними помилками, точнісінько відповідними його віку і суспільному становищу. Він був володарем кількох костюмів з сірої фланелі і багатьох вузьких краваток у косу смужку. Ви скажете, що з натовпу його можна вирізнити за окулярами у роговій оправі, - нічого подібного. Ви обізналися. Хенлі ще непомітніше.
Хто б повірив, що ця сумирна, безлика, діловито - старанна, і з усім згідна молода людина у душі одержима спрагою романтики? Як не сумно, чи повірив би будь-хто у це, бо оманлива зовнішність обманювала тільки свого господаря.
Юнаки на кшталт Хенлі, у обладунках з сірої фланелі з роговим забралом, утворюють лицарський орден наших днів. Мільйони і мільйони їх вештаються дорогами наших великих столиць - тверда хода, швидкий крок, прямий погляд, тихий голос і стандартний костюм, що перетворює людину на невидимку. Вони, як актори чи зачаровані, волочать своє похмуре життя, але серця їх спалює вічний вогонь романтики.
Хенлі закономірно і безупинно марив наяву про абордажні шаблі, з свистом розсікаючи повітря, про фрегати, що, розпустивши вітрила, прямують назустріч світанковому сонцю, про таємничі дівочі очі, які дивляться на нього з безмірною тугою з-під прозорої вуалі. І закономірно, він марив більш сучасними видами романтики. Але у великих містах романтика - товар дефіцитний. Найбільш завзяті з наших бізнесменів зовсім нещодавно зрозуміли це. І ось якось ввечері до Хенлі навідався гість досить незвичного штибу.
У п'ятницю, після довгого дня одноманітної конторської тягомотини, Хенлі прийшов додому у свою однокімнатну квартирку. Він послабив вузол краватки і не без деякої меланхолії прийнявся міркувати стосовно майбутнього уїк-енду. Дивитися не кортіло дивитися бокс по телевізору, а всі фільми в навколишніх кінотеатрах він вже бачив. Серед його колежанок не було цікавих дівчат, і, що гірше за все, шанси познайомитися з іншими фактично дорівнювали нулю. Він сидів у кріслі, поки на Манхеттен опускалися густі сині сутінки, і роздумував, де б зустріти симпатичну дівчину і що їй сказати, якщо він її стріне, і...
До квартири подзвонили. Без запрошення до нього зазвичай являлися тільки бродячі торговці та агенти Спілки сприяння Пожежній службі. Однак цього вечора він був радий і такій скороминущій розраді - дати відкоша торговцю, який нав'язує свій крам. Він відчинив двері і побачив низеньку, вертку, виряджену людинку, яка обдарувала його сяючою посмішкою.
- Доброго вечора, містере Хенлі, - видав чоловічок. - Я Джо Моріс з нью-йоркської Служби Романтики з головною конторою в Емпайр Стейт Білдінг і філіями в усіх районах міста, а також в Уестчестері і Нью-Джерсі. Наша місія - обслуговувати самотніх, містер Хенлі, а відповідно, і Вас. Не заперечуйте! Інакше навіщо Вам надвечір п'ятниці сидіти вдома? Ви самотні, і наша пряма справа, вона ж наше задоволення, - обслужити Вас. Такому здібному, сприйнятливому, цікавому юнакові, як Ви, потрібні дівчата - милі дівчата, приємні, гарні, чутливі дівчата...
- А нумо, постривайте, - різко обірвав Хенлі. - Якщо у вас там щось на кшталт бюро поставки клієнтів для дівок, які працюють за телефонним викликом..
Він осікся, побачивши, що Джо Моріс почервонів, повернувся і пішов геть, роздувшись від обурення.
- Куди ж Ви! - вигукнув Хенлі. - Я не мав на меті образити Вас!
- Так буде Вам відомо, сер, що я людина сімейна, - манірно промовив Джо Моріс, - У мене у Бронксі дружина і троє дітей. Якщо Ви хоч би на мить припускаєте, що я здатний пов’язати своє ім’я з якимось неподобством...
- Заради Бога, пробачте! - Хенлі провів Моріса до кімнати і всадовив у крісло.
До містера Моріса одразу ж повернулись його живість і комунікабельність.
- Ні, містере Хенлі, - сказав він, - юні леді, яких я мав на увазі, не є... е-е... професіоналками. Це вродливі, нормальні, романтично налаштовані молоді дівчата. Але вони самотні. В нашому місті, містер Хенлі, багато самотніх дівчат. Хенлі ж чомусь вважав, що у такому положенні найчастіше перебувають лише чоловіки.
- Та невже? - спитав він.
- Так, багато. Задача Нью-йоркської Служби Романтики, - продовжував Моріс, - організовувати зустрічі між молодими людьми у сприятливій обстановці.
- Гм, - промовив Хенлі. - Тоді, наскільки я розумію, у вас дещо, пробачте мені цей термін, дещо на кшталт Клубу Дружби?
- Що Ви! Нічого схожого! Містер Хенлі, дорогий мій, Ви колись бували у такому клубі?
Хенлі заперечно захитав головою
- А варто було б, сер, - зауважив Моріс. - Тоді б Ви змогли належним чином оцінити нашу Службу. Клуб Дружби! Уявіть собі, будь ласка, голу залу десь на другому поверсі в дешевому районі Бродвею. На естраді п’ятеро музик в потертих смокінгах понуро пілікають заїжджені шлягери. Жалюгідні звуки відлітають від стін безутішним відлунням і зливаються з вереском і скреготом вуличного руху за вікнами. Біля стін вишикувалися два ряди стільців, чоловіки сидять по один бік залу, жінки - по іншу. І ті і інші не можуть зрозуміти, як вони тут опинилися. Всі намагаються напустити на себе безтурботного вигляду, що, однак, їм погано вдається, всі безперервно димлять цигарками, щоб приховати нервовий дриж, а недопалки кидають на підлогу аби чавити їх підборами. Час од часу якийсь бідака наважується запросити дівчину і топчеться з нею, немов, патик проковтнув, під масними безсоромними поглядами усіх інших. Розпорядник, надутий кретин, з ідіотською, немов приклеєною, посмішкою, мотається залом, намагаючись оживити це траурне збіговисько, але марно!
Моріс перевів дух.
- Такий анахронізм, відомий під іменем Клуб Дружби, - протиприродній, вимотуючий нерви мерзотний обряд, якому місце хіба що за часів королеви Вікторії, але аж ніяк не за наших днів. Що стосується Нью-Йоркської Служби Романтики, то вона зайнята тим, чим давно вже треба було зайнятися. З усією науковою точністю і технічною вправністю ми всебічно дослідили фактори, що потрібні для організації вдалого знайомства між особами протилежної статі.
- А що то за фактори? - поцікавився Хенлі.
- Найважливіше з них, - відповів Моріс, - це стихійність у поєднанні з відчуттям невідворотної обумовленості.
- Але стихійність і фатум, як на мене, виключають одна одне, - зауважив Хенлі.
- Звісно! Романтика за самою своєю природою повинна складатися з елементів, що навзаєм виключають один одного. Це підтверджують і складені нами графіки.
- Виходить Ви продаєте романтику? - спитав Хенлі з сумнівом у голосі.
- Саме так! Продукт в його очищеному та первісному вигляді! Не секс, що доступний кожному. Не любов - тут неможливо гарантувати стабільність, через що й комерційної цінності вона не має. Ні, містер Хенлі, ми продаємо, цю родзинку життя, вікову мрію людства, якої так не вистачає сучасному суспільству.
- Дуже цікаво, - сказав Хенлі.
Але те, що він почув від Моріса, вимагало неабияких доказів. Відвідувач міг виявитися і шахраєм і дурисвітом. Ким би він, однак, не був, Хенлі брали сумніви, що він торгує романтикою. Тобто справжньою романтикою, тими таємними мерехтливими видіннями, що днем і вночі переслідували Хенлі. Він підвівся.
- Дякую Вам, містер Моріс. Я подумаю над вашою пропозицією. Але зараз я поспішаю, тому, якщо Ви не проти...
- Помилуйте, сер! Невже Ви дозволите собі відмовитися від романтики?!
- Перепрошую, але...
- Спробуйте нашу систему; ми надаємо її Вам на кілька днів цілком безкоштовно, - наполягав містер Моріс. - Ось це причепіть під лацкан. - і він вручив Хенлі річ, схожу на мікрорадіоприймач з крихітною відеокамерою.
- Що це? - спитався Хенлі.
- Мікрорадіоприймач з крихітною відеокамерою
- А для чого?
- Скоро побачите. Ви тільки спробуйте. Ми, містер Хенлі, сама велика фірма в країні, що поставляє романтику, і наша мета - зберегти престиж, для чого ми і надалі маємо намір служити потребам мільйонів найбільш вразливих юнаків та дівчат Америки. Запам’ятайте, наша романтика - сама фатальна і стихійна, вона дає естетичне задоволення та фізичну насолоду, а також цілком моральна в очах закону.
З цими словами Джо Моріс потис Хенлі руку і зник. Хенлі покрутив мікрорадіоприймач в руках, але не знайшов ні шкали, ні кнопок. Він начепив його на лацкан і... нічого не відбулося.
Хенлі стенав плечима, підтягнув краватку і вийшов прогулятися. Вечір був ясний і прохолодний. Як більшість вечорів в житті Хенлі, це був ідеальний вечір для романтичної пригоди. Навколо простяглося місто великих можливостей, щедре на обіцянки, що не поспішало їх виконувати. Тисячі раз бродив Хенлі цими вулицями (тверда хода, прямий погляд), готовий до всього. Але з ним ніколи нічого не траплялося. Він проминув величезний житловий масив і подумав про жінок, які стоять біля високих завішених вікон, дивлячись вниз на вулицю, і бачать самотнього перехожого на темному асфальті. Їм, слушно, хотілося б знати, хто він і що йому потрібно, і...
- Непогано постояти на даху хмарочоса, - промовив чийсь голос, - помилуватися зверху на місто.
Хенлі застиг на місці і швидко обернувся. Навколо не було ані душі. Він не одразу второпав, що голос линув з транзистора.
- Що? - перепитав він. Радіо мовчало. Помилуватися містом, зметикував Хенлі. Радіо запропонувало йому помилуватися містом. Так, подумав він, це і насправді непогано.
- Чому б і ні? - і він повернув до хмарочоса.
- Не сюди, - прошепотіло радіо. Хенлі слухняно пройшов повз і зупинився перед сусідньою будівлею.
- Тут? - спитав він. Радіо не відповіло, але Хенлі здалося, немовби в транзисторі схвально хмикнули. Що ж, подумав він, треба віддати належне Службі Романтики. Вони, звісно ж, знають, що роблять. Якщо не зважати на маленьку підказку, всі його дії були майже самостійні.
Хенлі увійшов в будівлю, викликав ліфт і натиснув саму верхню кнопку. Піднявшись на останній поверх, він вже драбинкою вибрався на плаский дах і попрямував було до західного крила.
- У зворотній бік, - прошепотів транзистор.
Хенлі повернувся і пішов у протилежний бік. Зупинившись біля парапету, він подивився на місто. Білі миготливі вогні вуличних ліхтарів витягнулися стрункими рядами, тут і там червоними і зеленими цятками перемигувалися світлофори, де-не-де райдужними плямами розливалися реклами. Перед ним лежало його місто - місто великих можливостей, щедре на обіцянки, які не поспішав виконувати. Раптом Хенлі помітив, що поряд з ним ще хтось поглинений видовищем нічних вогнів.
- Перепрошую, - сказав Хенлі. - Я не хотів Вам заважати.
- Ви не заважаєте, - відповів жіночий голос.
Ми не знаємо один одного, подумав Хенлі. Ми всього лише чоловік та жінка, яких випадок - чи доля - звів вночі на даху піднесеної над містом будівлі. Цікаво, скільки мрій довелося проаналізувати Службі Романтики, скільки видінь рознести по таблицям і графікам, щоб добитися такої досконалості.
Крадькома подивившись на неї, він побачив, що дівчина молода і гарна. Вона здавалася незворушною, але він відчув, що місце, час і настрій - вся обстановка, безпомилково вибрана для цієї зустрічі, хвилює її так само сильно, як і його.
Він напружено підшуковував потрібні слова і не міг їх знайти. Йому взагалі нічого не приходило на ум, а дорогоцінні миті зникали в нікуди.
- Вогні, - підказало радіо.
- Ці вогні прекрасні, - вичавив з себе Хенлі, почуваючи себе останнім ідіотом.
- Так, - відгукнулася дівчина пошепки. - Вони подібні величезному килиму, розшитому зірками, або блиску копій в темряві.
- Подібні вартовим, - сказав Хенлі, - що споконвічно стоять на сторожі ночі. - він так і не зміг зрозуміти, чи сам дійшов до цього чи механічно повторив те, що пискнув ледь чутний голосок з транзистора.
- Я часто сюди прихожу, - сказала дівчина.
- Я тут ніколи не бував, - сказав Хенлі. - але сьогодні...
- Сьогодні я не міг не прийти. Я знав, що зустріну Вас.
Хенлі відчув, що Службі Романтики не завадило найняти сценариста класом вище. Серед білого дня такий діалог прозвучав би просто безглуздо. Але зараз, на даху-майданчику високо над містом, коли вогні далеко внизу, а зірки близько над головою, це був саму природну розмову на світі.
- Я не заохочую випадкових знайомств, - промовила дівчина, зробивши крок до Хенлі. - Але...
- Я не випадковий, - відповів Хенлі, присуваючись до неї.
УВ зоряному світлі її біляве волосся відливало сріблом. Дівчина ледь-ледь відкрила рот. Вона дивилася на нього. Настрій, незвична атмосфера всього, що відбувалося і м'яке виграшне освітлення перетворили її риси. Вони стояли обличчям до обличчя, і Хенлі відчував ледь вловимий аромат її духів і пахощі її волосся. У нього затремтіли коліна, його охопило зніяковіння.
- Обніміть її, - прошепотіло радіо.
Діючи, немов автомат, Хенлі простягнув руки, і дівчина притиснулася до нього з тихим коротким зітханням. Вони поцілувалися - просто, природно, неминуче, охоплені все наростаючою пристрастю, як і було задумано. На відвороті блузки Хенлі помітив у неї вкритий брильянтами транзистор-крихітку. Тим не менш він змушений був зізнатися, що їхня зустріч, стихійна і фатальна, принесла йому, крім усього іншого, ще і надзвичайне задоволення.
На верхівках хмарочосів вже зачинався ранок, коли Хенлі, до решти вимотаний, дістався дому і завалився спати. Він проспав весь день і прокинувся під вечір, голодний як вовк. Він сидів за обідом у барі по сусідству і розмірковував про те, що відбулося цієї ночі.
Все, виключно все було чудовим, захопливим і бездоганним: зустріч на даху, а потім затишна напівтемрява її квартирки, і те, як вони розійшлися на світанку, і тепло її сонного поцілунку, що все ще горів у нього на губах. І все одно його томила якась невдоволеність.
Хенлі ставало не по собі від думки про романтичне побачення, підстроєне і розігране за допомогою транзисторів, чиї сигнали викликали у коханців відповідні стихійні і одночасно рокові реакції. Без сумніву, Служба попрацювала на славу, але щось тут було не так.
Він уявив собі, як мільйони молодих людей в сірих фланелевих костюмах, при краватках в косу стрічку вештаються містом, підкорені ледь чутним наказам мільйонів транзисторів. Подумки він бачив нічних операторів за центральним пультом керування двобічним відеозв’язком - чесний працьовитий народ, який, виконавши норму по романтиці, купує ранішні газети і роз'їжджається на метро по домам, де їх чекають дружина чи чоловік та дітлахи. Це було противно, але, що там не кажи, все ж краще, ніж взагалі ніякої романтики. Такий є прогрес. Навіть романтику довелося поставити на солідну організаційну основу, не то і вона пропала б в усій цій катавасії. І взагалі, рішив Хенлі, чи так вже дивно, якщо розібратися за суттю? В середні віки, аби відшукати зачаровану красуню лицар, запасався у відьми талісманом. Сьогодні комісіонер постачає юнака транзистором, що робить те саме і, судячи з усього, куди швидше.
Зовсім не виключено, подумав він, що справжньої стихійної і фатальної романтики ніколи і не було. Може, задля цієї справі завжди вимагався посередник. Хенлі не ризикнув додумати цю думку до кінця. Він розплатився за обід і вийшов на вулицю прогулятися.
Цього разу тверда хода і швидкий крок привели його до кварталів міської бідноти. Вздовж тротуарів тягнулися ряди ящиків для сміття, а з брудних вікон дохідних домів доносилися сумне соло на кларнеті і верескливі голоси жінок, які сваряться. З закапелку на нього витріщилася смугаста кішка і чкурнула невідомо куди.
Хенлі зупинився, зіщулився і вирішив повернути назад.
- Чому б не пройти трохи далі? - підштовхнуло радіо. Вкрадливий голос пролунав немов у нього в голові. Хенлі знову зіщулився і ... пішов далі.
Тепер на вулицях стало безлюдно і тихо, як у склепі. Сліпі громади складів і залізні жалюзі на вікнах магазинів змусили його додати ходи. Є пригоди, яких, пожалуй, шукати не варто, подумалося Хенлі. Для романтики тут обстановка сама, що не на є, не відповідна. Даремно він послухався радіо і не повернувся у свій звичний, залитий світлом впорядкований світ.
Він почув якусь метушню і, подивившись в тісний провулок, побачив, як двоє чоловіків чіпляються до дівчини, а та безуспішно намагається позбутися їх.
Реакція Хенлі була стихійною та миттєвою. Він приготувався накивати п’ятами і привести поліцейського, а краще - двох чи трьох. Завадив транзистор.
- Самі впораєтеся, - сказало радіо.
Чорта лисого я впораюсь, сяйнуло у нього в голові. Газети пістрявіли замітками про сміливців, які вважали, немов би їм під силу впоратися з бандитами. Зазвичай, всі вони потрапляли до лікарні, де на дозвіллі могли поміркувати про прогалини своєї освіти в частині кулачного бою.
Але радіо не відставало, Хенлі, підкоряючись фатальній неминучості і зворушений жалібними благаннями по допомогу, наважився. Він зняв окуляри в роговій оправі, поклав у футляр, засунув його до задньої кишені штанів і сторчголов кинувся у похмуру прірву провулку.
Він налетів на бак для сміття, перекинув його і досяг місця подій. Грабіжники чомусь його не помітили. Хенлі схопив першого з них за плече, повернув до себе обличчям і наніс хук правою. Людина захиталася і впала б, якби не стіна. Його поплічник випустив дівчину і кинувся на Хенлі, який зустрів його потрійним ударом обох кулаків і правої ноги. Той звалився, пробурмотівши: "Ну, ну, полегше, приятелю".
Хенлі повернувся до першого. Бандит налетів на нього з несамовитістю розлюченої кішки. Однак, як не дивно, вся навала ударів пропала в холосту, і Хенлі поклав його на підлогу одним точним ударом лівою.
Грабіжники піднялися на ноги і кинулися навтікача. Хенлі розібрав, як на бігу один пожалівся іншому: "Ніж ось так заробляти на життя, на краще ноги простягнути".
Ця репліка явно не значилася в сценарії, тому Хенлі залишив її поза увагою і звернувся до дівчини. Вона вчепилася за нього, щоб не впасти, і ледь змогла вимовити:
- Ти прийшов...
- Я не міг не прийти, - повторив Хенлі за ледь чутним суфлером.
- Я знала, - прошепотіла вона.
Хенлі побачив, що вона молода і красива. У світлі ліхтаря її чорне волосся відливало антрацитом, а напіввідкриті губи - карміном. Вона дивилася на нього. Настрій, незвична навколишня атмосфера і м’яке виграшне освітлення перетворили її риси.
Цього разу Хенлі обійняв її, не чекаючи підказки. Він потроху засвоював форму і зміст романтичної пригоди, так само, як і надійний образ дій, що веде до виникнення стихійної і в той же час фатальної пристрасті.
Не гаючи часу, вони відправилися до неї на квартиру. По дорозі Хенлі помітив в її волоссі величезний блискучий смарагд. І тільки значно пізніше він здогадався, що це не дорогоцінність, а майстерно замаскований радіоприймач.
Ввечері другого дня Хенлі знову не сиділося вдома. Він йшов вулицею і намагався ублажить бісенятко невдоволеності, яке тихенько скреблося всередині. То була чудова ніч, повторював він собі, ніч ніжних тіней, шовкових локонів, що пестили його обличчя, і сліз подяки, коли дівчина плакала у нього на плечі. Однак...
Дівчина виявилася не на його смак, як, зрештою, і та, перша, і з цим сумним фактом нічого неможливо було вдіяти. Неможливо ж, насправді, зводити навмання двох цілковито чужих один одному людей і очікувати, що полум’яна миттєва пристрасть обернеться любов’ю! У любові свої закони, від яких вона ні за що не відступить.
Хенлі йшов і йшов, але у ньому міцніла впевненість, що сьогодні обов’язково він знайде свою любов. Бо цієї ночі рогатий місяць висів низько над дахами, а легкий вітерець приносив з півдня змішаний аромат чогось екзотично пряного і до болю рідного.
Радіо мовчало, і він брів наугад. Він сам, без підказки, знайшов маленький парк на березі ріки, і до дівчини, яка самотньо стояла біля парапету, він наблизився з власної волі, а зовсім не за командою з транзистора. Він зупинився поряд з нею і поринув у споглядання. Ліворуч сталеві канати великого моста розчинялися у темряві, нагадуючи величезне павутиння. Ріка несла свої чорні маслянисті води, раз за разом утворюючи за течією маленькі вири. Завив буксир, йому відповів інший; вони перегукувались, як душі, які загубилися в ночі.
Транзистор не поспішав з порадами. Тому Хенлі почав:
- Приємна ніч.
- Можливо, - відповіла дівчина, навіть не повернувши голови. - а можливо, і ні.
- В ній є краса, - сказав Хенлі, - для тих, хто захоче її побачити.
- Дивно. Аж ніяк не очікувала почути...
- Невже? - спитав Хенлі і пересунувся до неї на крок. - Невже це насправді так дивно? Дивно, що я тут? І що Ви також?
- Може й ні, - відповіла дівчина, нарешті обернувшись і подивившись Хенлі в обличчя.
Вона була молода і красива. В місячному світлі її каштанове волосся сяяло бронзою. Настрій, незвична навколишня атмосфера і м’яке виграшне освітлення перетворили її риси.
Від несподіванки вона ледь привідкрила рот. І тут його осяяло.
Ось пригода, по-справжньому стихійна і фатальна! Не радіо привело його сюди і не радіо нашіптувало потрібні слова, підказувало, як себе вести. Хенлі подивився на дівчину, але не помітив у неї на блузці або у волосся нічого схожого на транзистор.
Він знайшов свою любов без допомоги Нью-Йоркської Служби Романтики! Таємні мерехтливі видіння, що його переслідували, нарешті здійснилися.
Він простягнув руки, і дівчина пригорнулась до нього з ледь чутним зітханням. Вони поцілувалися. Вогні великого міста блищали і змішувалися з зірками в небі, місяць схилявся все нижче і нижче, а над чорною маслянистою рікою сирени обмінювалися траурними вістями.
Дівчина перевела подих і звільнилася з його обіймів.
- Я Вам подобаюсь? - спитала вона.
- Подобаєтесь?! - вигукнув Хенлі. - Це не те слово!
- Я рада, - сказала дівчина, - тому що я Дослідний Взірець Вільної Романтики, який Вам надав на пробу трест "Виробництво Великої Романтики" з головною конторою у Нью-Арку, штат Нью-Джерсі. Наша фірма пропонує до Вашої уваги істинно стихійну і фатальну романтику на будь-який смак. Спираючись на останні технологічні дослідження, ми змогли ліквідувати грубо кустарні пристрої типу транзисторів, що привносять скутість і відчуття підневільності там, де Ви не повинні відчувати ніякого контролю. Ми щасливі, що наш дослідний взірець припав Вам до душі.
Не забувайте, однак: це - тільки взірець, перша спроба того, що може Вам запропонувати "Виробництво Великої Романтики" з філіями по всьому світу. У цьому проспекті, шановний сер, викладено кілька типових проектів. Можливо, Вас зацікавить цикл "Романтика під всіма широтами"; якщо ж Ви вирізняєтеся сміливою уявою, Вам, вірогідно, більше пасує пікантний набір "Романтика крізь віки". Зверніть увагу на постійно діючий "Міський проект" і...
Вона вклала йому в руку тоненьку книжицю з яскравими ілюстраціями. Хенлі втупився в проспект, потім на дівчину. Він розтиснув, і книжка з шелестом злетіла на землю.
- Сер, я сподіваюся, ми не образили Ваші почуття! - вигукнула дівчина. - Це чисто діловий, неминучий, проте нетривалий, бік романтики. В подальшому наша романтика одразу стає стихійною і фатальною. Ви тільки будете раз на місяць отримувати рахунок - поштою, в звичайному конверті без позначки відправника, і...
Але Хенлі вже біг геть, вниз по вулиці. На бігу він висмикнув з лацкана транзистор і пожбурив його у стічну канаву.
Комісіонерам від романтики так і не вдалося всучити Хенлі свій товар. У нього була тітонька, якій він зателефонував, і та, збуджено квокчачи у слухавку, тут же влаштувала йому побачення з донькою одного з своїх старих друзів. Вони зустрілися в тітчиній вітальні, тісній від надлишку прикрас і дрібничок, і, запинаючись на кожному слові, добрих три години теревенили про погоду, про політику, про роботу, про коледж і про спільних знайомих. Тітонька, сяючи від радощів, частувала їх кавою і домашнім печивом, розриваючись між кухнею і яскраво осяяною вітальнею.
І мабуть, щось в цих суворо-офіційних, оглядинах, що відгонюють сивою давниною, подіяло на молодих людей самим позитивним чином. Хенлі почав до неї залицятися, і вони одружилися за три місяці.
Що цікаво зазначити, Хенлі був з останніх, хто знайшов собі дружину таким чудернацьким, старомодним, ненадійним, безсистемним і непродуктивним способом. Бо компанії з обслуговування одразу зметикували комерційні перспективи "метода Хенлі". Був складений графік кривої впливу знітення і зніяковіння на психіку; більше того, була
прорахована фінансова оцінка ролі Тітоньки в системі Американського Залицяння.
Ось чому один з самих розповсюджених і високо-цінованих сьогодні видів обслуговування в асортименті таких компаній - надавати стандартних тітоньок у розпорядження молодих людей чоловічої статі, забезпечувати цих тітоньок сором’язливими дівчатами і піклуватися про відповідну обстановку, а саме: яскраво освітлену, уставлену дрібничками вітальню, незручну кушетку і енергійну літню даму, заклопотану кавою і домашнім печивом, яка вривається до кімнаті через точно розраховані проміжки часу. Дух, кажуть, перехоплює. До запамороку.
ЗАПАХ ДУМКИ (Роберт ШЕКЛІ)
Справжні негаразди у Лероя Кліві почалися, коли він вів поштоліт-243 неосвоєним зоряним скупченням Прорококутника. Лероя і раніше пригнічували звичні труднощі міжзоряного поштаря: старий корабель, латані-перелатані труби, не вивірені астронавігаційні прилади. Але зараз, зчитуючи показники курсу, він помітив, що в кораблі стає неприпустимо спекотно.Він пригнічено зітхнув, увімкнув систему охолодження і зв'язався з Поштмейстером Бази. Розмова велася на критичній дальності радіозв'язку, і голос Поштмейстера ледь доносився крізь океан статичних розрядів.
- Знову проблеми, Кліві? - спитав Поштмейстер лиховісним голосом людини, яка сама складає графіки і свято в них вірить.
- Та як Вам сказати, - іронічно відповів Кліві. - якщо не брати до уваги труб, приладів і проводки, все прекрасно, ось хіба що ізоляція і охолодження підвели.
- Дійсно, ганьба, - промовив Поштмейстер, раптово наповнюючи голос нотками співчуття. - Уявляю, як тобі там.
Кліві до краю крутонув регулятор охолодження, витер піт, що заливав очі, і подумав, що Поштмейстеру тільки здається, ніби він знає, як там зараз його підлеглому.
- Хіба не я знову і знову не клопочуся перед урядом за нові кораблі? — Поштмейстер невесело розсміявся. - Схоже, вони вважають, немов доставляти пошту можна будь-яким кошиком.
Наразі Кліві не цікавили турботи Поштмейстера. Хоча охолоджувальна установка і працювала на повну потужність, проте корабель продовжував перегріватися.
- Не відходьте від приймача, - сказав Кліві. Він вирушив до хвостової частини корабля, звідки, здавалося, линув жар, і виявив, що три резервуари заповнені не горючим, а пухирчастим, розпеченим до біла, шлаком. Четвертий на очах зазнавав тієї ж самої метаморфози.
Якоїсь миті Кліві тупо дивився на резервуари, потім кинувся до рації.
- Пального не залишилося, - повідомив він. - Як на мене, відбулася каталітична реакція. Казав я Вам, що потрібні нові резервуари. Сідаю на першу ж кисневу планету, яка підвернеться.
Він схопив Аварійний довідник і погортав розділ про скупчення Прорококутника. В цій групі зірок були відсутні колонії, а решту подробиць передбачалося шукати на карті, на яку були нанесені кисневі світи. Чим вони багаті, окрім кисню, нікому не відомо. Кліві сподівався з'ясувати це, якщо тільки корабель найближчим часом не розсиплеться.
- Спробую З-М-22, - проревів він крізь наростаючі розряди.
- Добряче наглядай за поштою - протяжливо заволав у відповідь Поштмейстер. - Я одразу ж надсилаю корабель.
Кліві відповів, що він зробить з поштою – з усіма двадцятьма фунтами пошти. Однак на той час Поштмейстер вже припинив прийом.
Кліві вдало приземлився на З-М-22, винятково вдало, якщо зважити, що до розпечених приладів неможливо було доторкнутися, розм'яклі від перегріву труби скрутилися вузлом, а поштова сумка на спині стримувала рух. Поштоліт-243 вплив в атмосферу, немов лебідь, але на висоті двадцяти футів від поверхні відмовився від боротьби і каменем звалився вниз.
Кліві відчайдушно силився не втратити залишки свідомості. Борти корабля набули вже темно-червоного відтінку, коли він вивалився з запасного люка; поштова сумка, як і раніше, була міцно пристебнута до його спини. Похитуючись, з заплющеними очима, він пробіг сотню ярдів до вибуху корабля, вибухова ж хвиля перекинула Кліві обличчям донизу. Він підвівся, зробив ще два кроки і остаточно провалився в небуття.
Отямившись, він продовжував лежати на схилі невеличкого пагорбка, встромивши обличчя в високу траву. Ним опанував непередаваний стан шоку. Кліві здавалося, що розум його відділився від тіла і, звільнений, ширяє в повітрі. Всі турботи, почуття, страхи залишилися з тілом; розум же був вільний.
Він озирнувся і побачив, що повз нього пробігає маленька звіринка, розміром з білку, але з темно-зеленим хутром.
Коли звір наблизився, Кліві помітив, що у нього немає ні очей, ні вух.
Це його не здивувало - навпаки, здалося цілком доречним. Якого дідька здалися білці очі і вуха? Мабуть, на краще, що білка не бачить недосконалість світу, не чує криків болю...
З'явився інший звір, який за розміром і формою тіла нагадував достатньо великого вовка, але теж зеленого кольору. Паралельна еволюція? Вона не змінює загального стану речей, завважив Кліві. У цього звіра теж не було ані очей, ані вух, але з пащі виблискували у два ряди потужні ікла.
Кліві слідкував за тваринами з млявим зацікавленням. Яке діло вільному розуму до вовків та білок, нехай навіть безоких? Він помітив, що в п'яти футах від вовка білка завмерла на місці. Вовк повільно наближався до неї. На відстані трьох футів він, судячи з усього, загубив слід — вірніше, запах. Він затрусив головою і повільно описав біля білки коло. Потім знову рушив напрямки, але уже в помилковому напрямку.
Сліпий полює на сліпця, подумав Кліві, і ці слова здалися йому глибоко одвічною істиною. На його очах білка раптом затремтіла дрібним дрижем: вовк закружляв на місці, раптом стрибнув і зжер білку в три ковтка.
Які у вовка великі зуби, байдуже подумав Кліві. І тієї ж миті безокий вовк рвучко розвернувся в його бік.
Тепер він з'їсть мене, подумав Кліві. Його бавило, що він стане першою людиною, яку з'їли на цій планеті.
Коли вовк ощирився над самим його обличчям, Кліві знову знепритомнів.
Оклигав він надвечір. Вже простяглися землею довгі тіні, сонце ж ховалося за небокрай. Кліві сів і спробував обережно зігнути руки і ноги. Все було цілим.
Він підвівся на одне коліно, ще похитуючись від слабкості, але уже майже повністю усвідомлюючи те, що сталося. Він пам'ятав катастрофу, але так, немовби вона відбувалася тисячу років назад: корабель згорів, він відійшов подалі і втратив свідомість. Потім зустрівся з вовком і білкою.
Кліві невпевнено встав і озирнувся навкруги. Скоріше за все, остання частина споминів йому примарилася. Його б давно вже не було в живих, опинися поблизу який-не будь вовк.
Тут Кліві подивися під ноги і побачив зелений хвіст білки, а трохи далі — її голову.
Він гарячково намагався зібратися з думками. Отже, вовк насправді був, так, до того ж голодний. Якщо Кліві хоче вижити до появи рятівників, треба з'ясувати, що тут відбулося і чому.
У тварин не було ні очей, ні вух. але тоді яким чином образом вони вистежували одна одну? За запахом? Якщо так, то чому вовк шукав білку настільки невпевнено?
Почулося негучне гарчання, і Кліві обернувся. Менше, ніж в п'ятдесяти футах з'явилася істота, схожа на пантеру — на зеленувато-коричневу пантеру без очей і вух.
Проклятий звіринець, подумав Кліві і зачаївся в густій траві. Чужа планета не давала йому ні продуху, ні строку. Потрібно ж йому час на роздуми! Як влаштовані ці тварини? Чи не розвинуте у них замість зору почуття локації?
Пантера попленталась геть. У Кліві трохи відлягло від серця. Можливо, якщо не потрапляти їй на шляху, пантера... Ледь він дійшов у своїх думках до слова "пантера", як тварина розвернулась в його бік.
Що ж я зробив? ы запитував себе Кліві, глибше занурюючись у траву. Вона не може мене відчути, побачити чи почути. Я тільки вирішив не потрапляти їй...
Піднявши морду догори, пантера розміреним кроком затрусила до нього.
Ось воно що! Тварина позбавлена очей і вух, може виявити присутність Кліві тільки одним способом. Способом телепатичним!
Щоб перевірити свою теорію, Кліві подумки вимовив слово "пантера", ототожнюючи його з звіром, що наближався. Пантера люто заревла і помітно скоротила відстань, що їх розділяла.
За якусь нікчемну долю секунди Кліві осягнув багато чого. Вовк переслідував білку за допомогою телепатії. Білка завмерла — можливо, вимкнула свій мізерний мозок... вовк збився з сліду і не знаходив його, поки білці вдавалося гальмувати діяльність мозку.
Якщо так, то чому вовк до не напав на Кліві, коли той лежав, втративши свідомість? Може бути, Кліві перестав думати — принаймні перестав думати на тій довжині хвиль, яку вловлював вовк? але не виключено, що все видається значно складніше.
Зараз основне завдання - це пантера.
Звір знову завив. Він знаходився всього лиш у тридцяти футах від Кліві, і відстань швидко зменшувалася. Головне — не думати, вирішив Кліві, не думати про... думати про будь-що інше. Тоді, можливо, пан... ну, може бути, вона загубить слід. Він заходився перебирати в умі всіх дівчат, яких будь-коли знав, старанно пригадуючи найменші подробиці.
Пантера зупинилася і в сумнівах зашкрябала лапами по землі. Кліві продовжував думати: про дівчат, про космольоти, про планети і знову про дівчат, і про космольоти, і про все, окрім пантери. Пантера присунулася ще на п'ять футів.
Дідько забирай, подумав він, якщо можна не думати про щось? Ти гарячково думаєш про каміння, скелі, людей, пейзажі і речах, а твій розум неодмінно повертається до... але ти відмахуєшся від неї і зосереджуєшся на своїй покійній бабці (свята жінка!), старому п'яниці – батьку, синцях на правій нозі. (Порахуй їх. Вісім. Порахуй ще раз. Як і раніше - вісім.) А тепер ти піднімаєш очі, недбало, бачачи, але не визначаючи п... якби там не було, вона все ж наближається.
Намагатися про щось не думати - все одно що намагатися зупинити лавину голими руками. Кліві второпав, що людський розум не так-то просто піддається безцеремонному свідомому гальмуванню. Для цього потрібні час і практика.
Йому залишилося біля п'ятнадцяти футів на те, щоб навчитися не думати про п...
Ну що ж, можна ж думати про картярські ігри, про вечірки, про псів, котів, коней, вівцях, вовках (забирайтесь геть!), про синці, броненосців, печери, лігва, барлоги, дитинчат (бережись!), п... панегірики, і емпіриків, і мазуриків, і кліриків, і ліриків, і трагіків (приблизно 8 футів), обіди, філе-міньйони, фіалки, фініки, пугачів, поросят, палиці, пальта і п-п-п-п...
Тепер пантера знаходилася в якихось п'яти футах від нього і готувалася до стрибка. Кліві був більше не в змозі позбавитися забороненої думки. Але раптово, у пориві натхнення, він подумав - "Пантера-самиця!"
Пантера, все ще напружена для стрибка, з сумнівом повела мордою. Кліві зосередився на ідеї пантери-самиці. Він і є пантера-самиця, і чого, власне, домагається цей самець, лякаючи її? Він подумав про своїх (тьху, дідько, самиці!) дитинчатах, про тепле лігво, про принади полювання на білок...
Пантера повільно підійшла впритул і потерлась об Кліві. Він з відчаєм думав про те, яка прекрасна стоїть погода і який класний хлопець ця пантера — такий великий, сильний, з такими величезними зубами. Самець замуркотів!
Кліві улігся, оповивши навкруги пантери уявний хвіст і вирішив, що треба поспати. Пантера стояла біля нього в нерішучості. Здавалося, відчувала, що справа негаразд. Потім видала глибокий горловий рик, розвернулася і поскакала геть.
Тільки що сонце сіло, і все навкруги залила синява. Кліві виявив, що його колотить нестримний дриж і він ось-ось істерично розрегочеться. Затримайся пантера ще на секунду...
Він з зусиллям взяв себе в руки. Настав час серйозно поміркувати.
Вірогідно, кожній тварині властивий характерний запах думки. Білка продукує один запах, вовк — другий, людина — третій. Все питання в тім, чи тільки тоді можна вистежити Кліві, коли він думає про якусь тварину? Чи його думки, подібно аромату, можна засікти, навіть якщо він ні про що особливе і не думає?
Пантера, видко, відчула його лише тієї миті, коли він думав саме про неї. Однак це можна пояснити новизною: чужий запах думок міг збити пантеру з пантелику того разу.
Що ж, почекаємо - побачимо. Пантера, напевно, не дурепа. Просто такий жарт з нею розіграли вперше.
Всякий жарт вдається... лише один раз.
Кліві ліг навзнак і втупився в небо. Він надто втомився, щоб рухатися, та і тіло, вкрите забоями, нило. Що судилося йому вночі? Чи виходять звірі на полювання? Чи на ніч встановлюється якесь перемир'я? Йому було начхати.
До біса білок, вовків, пантер, левів, тигрів і північних оленів!
Він заснув. Вранці він здивувався, що ще живий. Поки все йде добре. Врешті-решт, день може видатися і непоганим. В райдужному настрої Кліві попрямував до свого корабля.
Від поштоліта-243 залишилась лише купа понівеченого металу на оплавленому ґрунті. Кліві надибав металевий стрижень, прикинув його на руці і заткнув за ремінь, трохи нижче поштової сумки. Не будь яка зброя, але все-одно надає упевненості.
Корабель загинув невідворотно. Кліві став вештатися околицями в пошуках їжі. Навколо зростав плодоносні кущі. Кліві обережно надкусив невідомий плід і завважив, що він терпкий, але смачний. Він досхочу наївся ягід і запив їх водою з джерельця, що жебонів неподалік в видолинку.
Поки він не бачив жодних звірів. Якби знати, чи не беруть вони, чого доброго, його зараз в оточення?
Він силкувався відволіктися від цієї думки і зайнявся пошуками укриття. Саме вірне діло - зачаїтися, поки не прийдуть рятувальники. Він блукав пологими пагорбами, марно намагаючись знайти скелю, деревце чи печерку. Доброзичливий ландшафт міг запропонувати лише кущі заввишки у шість футів.
По опівдні він вибився з сил, пав духом і лиш тривожно вглядався в небо. Чому немає рятувальників? За його підрахунками, швидкохідне рятувальне судно повинно прибути за добу, від сили за дві. Якщо Поштмейстер правильно вказав планету.
У небі щось промайнуло. Він подивився вгору, і серце його несамовито заколотилося. Ну і картина!
Над ним, без зусиль балансуючи крилами, повільно проплив птах. Один раз він пірнув, немов провалюючись в яму, але тут же впевнено продовжив політ. Птах разюче змахував на стерв'ятника.
Кліві почалапав далі. Ще за мить він опинився обличчям до обличчя з чотирма сліпими вовками.
Тепер, принаймні, з одним запитанням покінчено. Кліві можна вистежити за характерним запахом його думок. Очевидно, звірі цієї прийшли до висновку, немовби прибулець не настільки чужорідний, щоб його не можна було б з'їсти.
Вовки сторожко підкрадалися. Кліві випробував прийом, котрим скористався напередодні. Витягши з-за ременя металевий стрижень, він заходився уявив себе вовчицею, яка шукає свою малечу. Чи не допоможе один з вас, джентльмени, знайти їх? Ще хвилину назад вони були тут. Один зелений, другий плямистий, третій...
Можливо, ці вовки не народжують плямистих дитинчат. Один з них стрибнув на Кліві. Кліві врізав йому стрижнем, і вовк, хитаючись, відступив. Усі четверо зімкнули свої ряди і відновили наступ.
Кліві безнадійно намагався мислити так, якби його взагалі не існувало на світі. Марно. Вовки вперто насувалися. Кліві пригадав про пантеру. Він уявив себе пантерою. Дебелою пантерою, яка з задоволенням поласує вовком.
Це їх зупинило. Вовки тривожно замахали хвостами, але позицій не здали.
Кліві загарчав, забив лапами по землі і подався вперед. Вовки позадкували, але один з них прослизнув йому в тил.
Кліві посунувся вбік, прагнучи не потрапляти в оточення. Схоже було, що вовки не надто повірили спектаклю. Може бути, Кліві бездарно зобразив пантеру. Вовки більше не відступали. Кліві люто загарчав і замахнувся імпровізованою ломакою. Один вовк стрімголов пустився навтіки, але той, що прорвався в тил, стрибнув на Кліві і збив його з ніг.
Борсаючись під вовками, Кліві звідав новий приплив натхнення. Він уявив себе змією — дуже швидкою, з смертоносним жалом і отруйними зубами.
Вовки одразу ж відскочили. Кліві засичав і вигнув свою безкісткову шию. Вовки оскаженіло ощирились, але не виказали ніякого бажання наступати.
І тут Кліві припустився помилки. Розум його знав, що треба триматися стійко і виявляти побільше нахабності. Однак тіло вчинило інакше. Мимоволі він розвернувся і понісся геть.
Вовки рвонулися навздогін, і, кинувши погляд догори, Кліві побачив, що в передчутті поживи злітаються стерв'ятники. Він взяв себе в руки і намагався знову перетворитися на змію, але вовки не відставали.
Ширяючі над головою стерв'ятники подали Кліві ідею. Космонавт, він добре знав, як виглядає планета зверху. Кліві вирішив перетворитися на пташку. Він уявив собі, як витає в вишині, легко балансуючи серед повітряних течій, і дивиться вниз на килимом розстелену землю.
Вовків опанувало сум'яття. Вони закружляли на місці, стали безпомічно підскакувати в повітря. Кліві продовжував витати над планетою, злітаючи вище і вище, і одночасно повільно задкувати назад.
Нарешті він втратив вовків з виду, і настав вечір. Кліві був виснажений. Він прожив ще один день. Але, по-видимому, всі гамбіти вдаються лише один раз. Що він буде робити завтра, якщо не прийде рятувальне судно?
Коли стемніло, він довго ще не міг заснути і все дивився в небо. Однак там виднілися тільки зірки, а поряд чулося лише рідке гарчання вовка та ревіння пантери, що мріяла про сніданок.
...Ранок настав надто швидко. Кліві прокинувся стомлений, сон не освіжив його. Не підводячись, Кліві чекав.
Де ж рятівники? Часу в них було пре-достатньо, вирішив Кліві. Чому їх ще немає? Якщо будуть надто довго баритися, пантера...
Не треба було так думати. У відповідь праворуч почувся звіриний рик.
Кліві підвівся і відійшов подалі. Вже краще мати справу з вовками...
Про це теж не вартувало думати, так як тепер до реву пантери приєдналося гарчання вовчої зграї.
Всіх хижаків Кліві побачив одразу. Праворуч, з підліску граційно виступила зеленувато-жовта пантера. Ліворуч він виразно розрізнив силуети кількох вовків. Якусь мить він сподівався, що звірі передеруться. Якщо б вовки напали на пантеру, Кліві вдалося б вшитися...
Однак звірів цікавив тільки прибулець. До чого їм битися між собою, зрозумів Кліві, коли в наявності він сам, привселюдно транслюючи свої страхи і свою безпомічність?
Пантера рушила вперед. Вовки залишилися на поштивій відстані, очевидячки, маючи намір вдовольнитися залишками трапези. Кліві знову було спробував злетіти по-пташиному, але пантера після хвилинного коливання продовжила свій шлях.
Кліві позадкував до вовків, жалкуючи, що нікуди залізти. От, опинись тут скеля чи хоча б пристойне дерево...
Але ж поряд кущі! З винахідливістю, породженою відчаєм, Кліві став шести футовим кущем. Взагалі ж то він поняття не мав як думає кущ, але намагався з усіх сил.
Тепер він квітнув. А один з коренів у нього злегка розхитався. Опісля нещодавньої бурі. Але все ж, якщо взяти до уваги обставини, він був зовсім не поганим кущем.
Краєчком гілок він помітив, що вовки зупинилися. Пантера стала соватися навколо нього, пронизливо фиркнула і нахилила голову набік.
І дійсно, подумав Кліві, кому прийде в голову відкусити гілку куща? Ти, можливо, прийняла мене за щось інше, але насправді я всього лиш кущ. Не хочеш же набити собі рот листям? І ти можеш зламати зуб об мої гілки. Де таке чутно, щоб пантера годувалася кущами? А я ж і є кущ. Спитай у моєї матінки. Вона теж кущ. Всі ми кущі, здавна, з кам'яновугільного періоду.
Пантера явно не збиралася переходити до атаки. Однак не збиралася і віддалятися. Кліві не був впевнений, що довго протягне. Про що він тепер повинен думати? Про принади весни? Про гніздо малинівок в своєму волоссі? На плече до нього опустилась якась пташка.
Ось тобі і на, подумав Кліві. Вона теж думає, що я кущ. Має намір звити гніздо в моїх гілках. Цілковито чарівно. Всі інші кущі тріснуть від заздрощів.
Пташка легенько дзьобнула Кліві в шию. Полегше, подумав Кліві. Не треба рубати сук, на якому сидиш...
Пташка дзьобнула ще раз, приміряючись. Потім міцно стала на перетинчасті лапки і заходилася довбати шию Кліві зі швидкістю пневматичного молотка.
Проклятий дятел, подумав Кліві, намагаючись не виходити з образу. Він завважив, що пантера раптово заспокоїлася. Однак, коли пташка довбонула його шию в п'ятнадцятий раз, Кліві не витримав: він згріб пташку і пожбурив нею в пантеру.
Пантера клацнула зубами, але запізнилась. Ображена пташка зробила розвідувальний політ навколо голови Кліві і чкурнула до більш спокійних кущів.
Миттєво Кліві знову перетворився на кущ, але гра була програна. Пантера замахнулася на нього лапою. Він намагався втекти, перечепився об вовка і впав. Пантера загарчав над його вухом, і Кліві зметикував, що він уже труп.
Пантера сторопіла.
Тут Кліві перетворився на труп до кінчиків гарячих пальців. Він лежав мертвим багато днів, багато тижнів. Кров його давно витекла. Плоть протухла. Його не торкнеться жодна тверезомисляча тварина, якою би голодна вона не була.
Здавалося, пантера з ним згідна. Вона позадкувала. Вовки голодно завили, але теж відступили.
Кліві збільшив давність свого гниття ще на кілька днів і зосередився на тому, який він жахливо неїстівний, який безнадійно неапетитний. І в глибині душі — він був в цьому впевнений — щиро не вірив, що згодиться кому - не будь на закуску.
Пантера продовжувала задкувати, а за нею і вовки. Кліві був врятований! Якщо треба , він може тепер залишатися трупом до кінця днів своїх.
І раптом до нього донісся справжній запах гниючої плоті. Озирнувшись навколо, він побачив, що поряд опустився велетенський птах! На Землі його назвали б стерв'ятником.
Кліві ледь не розплакався. Невже йому ніщо не допоможе? Стерв'ятник підійшов до нього в перевалку. Кліві вскочив і вдарив його ногою. Якщо йому і судилося бути з'їждженим, то вже, за будь-яких обставин, тільки не стерв'ятником.
Пантера з швидкістю блискавки з'явилася знову, і на її дурнуватій пухнастій морді, здавалося, були написані лють і сум'яття.
Кліві замахнувся металевим стрижнем, жалкуючи, що немає поблизу дерева — вдертися на нього, пістолета — вистрілити чи хоч смолоскипа — налякати... Смолоскип!
Кліві негайно второпав, що вихід знайдений. Він палахнув пантері вогнем у морду, і та відповзла з жалібним виском. Кліві стрімко став поширюватися на всі боки, охоплюючи кущі, пожираючи суху траву. Пантера стрілою кинулася геть разом з вовками.
Прийшла його черга! Як він міг забути, що всім тваринам притаманний глибокий інстинктивний страх перед вогнем! Справді ж, Кліві буде самою величезною пожежею, яка коли-не будь буяла цими місцями.
Піднявся легкий вітерець і розніс його вогонь вкритою пагорбами землею. З-за кущів вискочили білки і дружно дременули геть. У повітря злетіли зграї птахів, а пантери, вовки і інші хижаки бігли пліч-о-пліч, забувши і міркувати про здобич, прагнучи лише уберегтися від пожежі — від нього, Кліві!
Кліві смутно усвідомлював, що віднині став справжнім телепатом. З закритими очима він бачив все, що коїться навколо, і все відчував майже фізично. Він наступав ревучим полум'ям, змітаючи все на своєму шляху. І відчував страх тих, хто поквапливо рятувався втечею.
Так і повинно бути. Невже завдяки кмітливості і умінню пристосовуватися людина не була завжди і скрізь царем природи? Те ж саме і тут. Кліві переможно перескочив через вузенький потічок в трьох милях від старту, підпалив групу кущів, буяючи вогнем, пожбурив струмінь полум'я...
Тут він відчув першу краплю води. Він все горів, але одна крапля перетворилася на п'ять, потім на п'ятнадцять, потім на п'ятсот. Він був прибитий водою, а його їжа - трава і кущі - незабаром змокли наскрізь. Він починав згасати.
Це просто нечесно, подумав Кліві. За всіма правилами він повинен був перемагати. Він дав планеті бій на її умовах і вийшов переможцем... лише для того, аби сліпа стихія все погубила. Тварини сторожко поверталися.
Дощ хлинув, як з відра. У Кліві згас останній язичок полум'я. Бідолаха зітхнув і втратив свідомість...
- ...Чортяче вдала робота. Ти оберігав пошту до останнього, а це ознака доброго поштаря. Може, вдасться виклопотати тобі медаль.
Кліві розплющив очі. Над ним, сяючи гордовитою посмішкою стояв Поштмейстер. Кліві лежав у ліжку і бачив над собою вигнуті металеві стіни зорельота. Він знаходився на рятувальному судні.
- Що трапилося — прохрипів він.
- Ми встигли якраз вчасно, - відповів Поштмейстер! - тобі поки на краще не ворушитися. Ще трохи - і було б запізно.
Кліві відчув, як корабель відривається від землі, і зрозумів, що полишає планету З-М-22. Хитаючись, він підійшов до оглядового вікна і став вглядатися в пропливаючу внизу зелену поверхню.
- Ти був на волосинку, від загибелі, — сказав Поштмейстер, стоячі поряд з Кліві і дивлячись вниз. - Нам вдалося ввімкнути поливну систему якраз вчасно. Ти стояв в центрі самої лютої степової пожежі з усіх, що мені доводилося бачити.
Споглядаючи вниз на бездоганний зелений килим, Поштмейстер, видно, засумнівався. Він подивися ще раз у вікно, і вираз його обличчя нагадав Кліві обдурену пантеру.
- Постривай... А як то сталося, що на тобі немає опіків?
БИТВА (Роберт ШЕКЛІ)
Верховний головнокомандувач Фетерер стрімко увійшов до оперативної зали і гаркнув:- Вільно!
Три його генерала слухняно встали вільно.
- Зайвого часу у нас немає, - сказав Фетерер, подивившись на годинник. - Повторимо ще раз попередній план битви.
Він підійшов до стіни і розвернув гігантську мапу Сахари.
- Згідно найбільш достовірної теологічної інформації, отриманої нами, Сатана має намір вивести свої сили на поверхню ось у цьому пункті. - він тицьнув у мапу товстим пальцем. - У першій лінії будуть дияволи, демони, суккуби, інкуби і решта того ж класу. Правим флангом командує Веліал, лівим - Вельзевул. Його Сатанинська Величність очолює центр.
- Віддає середньовіччям, — пробурмотів генерал Дел.
Увійшов ад’ютант генерала Фетерера. Його обличчя світилося щастям від думки про Обіцяне Свище.
- Сер, - промовив він, - там знову священнослужитель.
- Звольте стати струнко, - суворо наказав Фетерер. - Нам ще належить битися і перемогти.
- Слухаюсь, сер, - відповів ад'ютант і став струнко. Радість на його обличчі трохи згасла.
- Священнослужитель, хм? - Верховний головнокомандувач Фетерер замислено поворушив пальцями.
Після Пришестя, після того, як стало відомо, що настане Остання Битва, трудівники всесвітньої ниви релігій стали сущою карою. Вони перестали гризтися між собою, що само по собі вже було похвально, але, окрім цього, вони також намагалися прибрати до своїх рук ведення війни.
- Женіть його геть, - сказав Фетерер. - він же знає, що ми розробляємо план Армагедону.
- Слухаюсь, сер, - промовив ад'ютант, віддав вітання, чітко повернувся і вийшов, карбуючи крок.
- Продовжимо, - вів своє верховний головнокомандувач Фетерер. - У другому ешелоні Сатани розташуються воскреслі грішники та різноманітні стихійні сили зла. Роль його бомбардувальної авіації виконають ангели темряви. Їх зустрінуть роботи - перехоплювачі Дела.
Генерал Делл похмуро всміхнувся.
- Після встановлення контакту з противником автоматичні танкові корпуси Мак-Фі вирушать на його центр, підтримані роботопіхотою генерала Онгіна, - продовжував Фетерер. - Дел буде керувати водневим бомбардуванням тилів, яке слід провести максимально масованим. Я ж, за потреби, буду у різних пунктах вводити в бій механізовану кавалерію.
Повернувся ад'ютант і одразу виструнчився.
- Сер, - доповів він, - священнослужитель відмовився уходити. Він заявляє, що повинен неодмінно поспілкуватися з вами.
Верховний головнокомандувач Фетерер хотів було промовити "ні", але завагався. Він пригадав, що це все ж таки Остання Битва і що трудівники на ниві релігій дійсно мають до неї деякий стосунок. І він вирішив приділити священнослужителю п'ять хвилин.
- Запросіть його увійти, - сказав він.
Священнослужитель був одягнутий у звичайний піджак та штани, які вказували, що він прибув сюди не як представник якоїсь конкретної релігії. Його втомлене обличчя пашіло рішучістю.
- Генерале, - сказав он, - я прийшов до Вас, як представник усіх трудівників всесвітньої ниви релігій - патерів, рабинів, мулл, пасторів і всіх інших. Ми прохаємо Вашого дозволу, генерале, прийняти участь у Битві Господній.
Верховний головнокомандувач Фетерер нервово забарабанив пальцями по стегну. Він вважав за краще залишатися у добрих стосунках з цією братією. Що не кажи, а навіть йому, верховному головнокомандувачу, не завадить, якщо в потрібний момент за нього замовлять добре слово…
- Зрозумійте моє становище, - тоскно сказав Фетерер. - Я - генерал, мені належить керувати битвою…
- Але це ж Остання Битва, - сказав священнослужитель. - У ній личить приймати участь людям.
- Але ж вони у ній і приймають участь, - відповів Фетерер. - Через своїх представників, військових.
Священнослужитель подивися на нього з сумнівом. Фетерер продовжував:
- Ви ж не бажаєте, аби цю битву було програно, чи не так? Щоб переміг Сатана?
- Звісно, ні, - пробурмотів священик.
- У такому разі, ми не маємо права ризикувати, - заявив Фетерер.
- Усі уряди погодилися з цим, чи не так? Так, звичайно, було б дуже приємно ввести в Армагедон масовані сили людства. Вельми символічно. Але могли б ми у цьому випадку бути впевненими у перемозі?
Священик намагався щось заперечувати, але Фетерер поквапливо продовжував:
- Нам же невідома сила сатанинських полчищ. Ми зобов'язані кинути у бій все найкраще, що у нас є. А це означає - автоматичні армії, роботи-перехоплювачі, роботи-танки, вуглецеві бомби.
Священнослужитель виглядав більш, ніж засмученим.
- Але у цьому є щось неприродне, - промовив він. - Невже ви не могли б включити до своїх планів людей?
Фетерер обдумав це прохання, але виконати його було неможливо. Детально розроблений бойовий план був довершеним і забезпечував безперечну перемогу. Введення крихкого людського матеріалу могло все тільки зіпсувати. Ніяка жива плоть не витримала б гуркоту цієї атаки механізмів, високих енергій, пронизуючих повітря, всеосяжної пожираючої сили вогню. Будь-яка людина загинула б ще у ста милях від поля битви, так і не побачивши ворога.
- Боюсь, це неможливо, - відповів Фетерер.
- Багато хто, - суворо промовив священик, - вважає, що було помилкою доручити Останню Битву військовим.
- Перепрошую, - бадьоро заперечив Фетерер, - ця балаканина орієнтована на поразку. З Вашого дозволу… - він вказав на двері, і зажурений священнослужитель вийшов.
- Ох, вже ці цивільні, - зітхнув Фетерер. - Отже, панове, ваші війська готові?
- Ми готові битися за Нього, - палко промовив генерал Мак-Фі.
- Я можу поручитися за кожного автоматичного солдата під моїм проводом. Їхній метал блищить, їхні реле оновлені, а акумулятори повністю заряджені. Сер, вони буквально рвуться у бій.
Генерал Онгін вийшов з задумливості:
- Наземні війська готові, сер.
- Повітряні сили готові, - сказав генерал Дел.
- Чудово, - підбив підсумок генерал Фетерер. - Інші приготування також закінчені. Телевізійна передача для населення всієї земної кулі забезпечена. Ніхто, ані багатий, ані бідний, не буде позбавлений видовища Останньої Битви.
- А після битви… - почав генерал Онгін і замовк, подивившись на Фетерера.
Той насупився. Йому було не відомо, що повинно відбутися після битви. Цим, ймовірно, займуться релігійні установи.
- Вірогідно, буде влаштований урочистий парад чи щось на кшталт цього, - відповів він невизначено.
- Ви маєте на увазі, що ми будемо представлені… Йому? - спитав генерал Дел.
- Точно не знаю, - відповів Фетерер, - але ймовірно, що так. Адже все-таки… Ви розумієте, що я маю на увазі.
- Але як ми повинні будемо одягтися? - розгублено спитав генерал Мак-Фі.
- Яка у таких випадках передбачена форма одягу?
- Що носять ангели? - поцікавився Фетерер у Онгіна.
- Не знаю, - промовив Онгін.
- Білі шати? - припустив генерал Дел.
- Ні, - твердо відповів Фетерер. - Вберемося у парадну форму, але без орденів.
Генерали кивнули. Це відповідало нагоді.
І ось настав час.
У неперевершено вражаючих бойових обладунках сили Пекла рухалися пустелею. Верещали пекельні флейти, бухали громоподібні барабани, спрямовуючи уперед примарне вояцтво. Здіймаючи сліпучу піщану куряву, танки-автомати генерала Мак-Фі ринули на сатанинського ворога. І тут же ревучі бомбардувальники-автомати Дела пронеслися в височині, скидаючи бомби на легіони загиблих душ. Фетерер мужньо кидав у бій свою механічну кавалерію. У цей хаос рушила роботопіхота Онгіна, і метал зробив все, що здатен зробити метал.
Орди пекельних сил врізалися в стрій, роздираючи на шматки танки і роботів. Автоматичні механізми вмирали, мужньо захищаючи клаптик піску. Бомбардувальники Дела падали з небес під ударами падших ангелів, яких вів Мархозій, чиї драконячі крила закручували повітря в тайфуни.
Пошарпана шеренга роботів стримувала навалу величезних злих духів, які крушили їх, вражаючи жахом серця телеглядачів в усьому світі, які не відводили зачарованих поглядів від екранів. Роботи билися, як чоловіки, як герої, силкуючись відтіснити сили зла.
Астарот вигукнув наказ, і Бегемот важко рушив в атаку. Веліал на чолі клину дияволів щосили вдарив у лівий фланг генерала Фетерера, що так невчасно захитався. Метал верещав, електрони вили в агонії, не витримуючи цієї навали.
У тисячі миль позаду фронту генерал Фетерер витер тремтячою рукою спітніле чоло, але все одно так само спокійно і виважено віддавав розпорядження, які кнопки натиснути і які важелі повернути. І неперевершені армії справдили його очікування. Смертельно пошкоджені роботи здіймалися на ноги і продовжували битися. Розбиті, потрощені, розірвані на шматки завиваючими дияволами, роботи все-одно утримували свою позицію. Тут в контратаку був кинутий П'ятий корпус ветеранів, і ворожий фронт був прорваний. За тисячу миль позаду лінії вогню генерали керували переслідуванням.
- Битва виграна, - прошепотів верховний головнокомандувач Фетерер, відриваючись від телевізійного екрану. - Поздоровляю, панове.
Генерали втомлено посміхнулися. Вони подивилися один на одного і радісно скрикнули разом. Армагедон був виграний і сили Сатани переможені.
Але на їх телевізійних екранах щось відбувалося.
- Як! Це ж… це… - почав генерал Мак-Фі і замовк.
Бо полем бойовища між купами понівеченого, роздробленого металу простувала Благодать.
Генерали мовчали.
Благодать торкнулася понівеченого робота.
І роботи заворушилися по всій вкритій димом пустелі. Покручені, обгорілі, оплавлені шматки металу оновлювалися. І роботи підвелися.
- Мак-Фі, - прошепотів верховний головнокомандувач Фетерер. - Натисніть на будь-що - нехай вони, чи що, на коліна опустяться.
Генерал натиснув, але дистанційне управління не діяло.
А роботи уже здіймалися в небеса. Їх оточували ангели господні, і роботи-танки, роботопіхота, автоматичні бомбардувальники підносилися все вище і вище.
- Він бере їх заживо до раю! - істерично вигукнув Онгін. - він бере до раю роботів!
- Сталася помилка, - сказав Фетерер. - Швидше! Відправте офіцера зв'язку… Ні, ми поїдемо самі.
Миттєво був поданий літак, і вони понеслися до поля битви. Але було вже пізно: Армагедон закінчився, роботи зникли, а разом з ними і Господь зі своїм почетом.
ТОРГОВЦІ БОЛЕМ (Роберт СІЛВЕРБЕРГ)
Засигналив відеофон, Алертроп злегка натиснув ліктем на перемикач і почув голос Маурільо:- У нас гангрена, шеф. Ампутація ввечері.
При думці про операцію у Алертропа почастішав пульс.
- В скільки вона обійдеться? – спитав він.
- П'ять тисяч, і все буде тіп-топ.
- З анестезією?
- Звичайно ж, - відповів Маурільо. – Хоча я і намагався домовитися по іншому.
- А скільки ти запропонував?
- Десять. Але нічого не вийшло.
Алертроп зітхнув.
- Що ж, доведеться мені самому залагодити цю страву. Куди поклали хворого?
- В Клінтон-Дженерел. Він під опікою, шеф.
Густі брови Алертропа миттєво злетіли догори і він уп'явся поглядом в екран.
- Під опікою?! - прогарчав він. - І ти не зумів змусити їх погодитися?
Маурільо миттєво змарнів.
- Його опікають родичі, шеф. Вони вперлися. Старий, начебто, не пручався, але родичі...
- Добре. Залишайся на місці. Я приїду сам, - роздратовано кинув Алертроп.
Він вимкнув відеофон, дістав два чистих бланка на випадок, якщо родичі відмовляться від його пропозицій. Гангрена гангреною, а десять куснів - це таки десять куснів. Бізнес є бізнес. Телемережа скрізь настирливо нагадувала про себе. Він повинен був, або поставляти продукцію, або забиратися геть.
Алертроп натиснув великим пальцем на кнопку виклику робота-секретаря.
- Подайте мою машину за тридцять секунд. До виходу на Саут-стріт.
- Слухаюсь, містере Алертроп.
- Якщо хто-небудь зайде до мене у ці півгодини, записуйте. Я вирушаю до лікарні Клінтон-Дженерел, але не хочу, щоб мене там турбували.
- Слухаюсь, містере Алертроп.
- Якщо зателефонує Рейфілд з управління телемережі, передайте, що я здобуваю для нього "красунчика". Скажіть йому... так, скажіть йому, чорт забирай, що я зателефоную за годину. Все.
- Слухаюсь, містере Алертроп.
Алертроп кинув сердитий погляд на робота і вийшов з кабінету. Гравітаційний ліфт майже миттєво опустив його з сорокового поверху вниз. Біля виходу, як було наказано, чекала машина - довгий лакований "фронтенак-08" з пухирчастим верхом. Зрозуміло, куленепробивний. На режисерів-постановників телемережі нерідко скоювали замахи всілякі божевільні.
Алертроп зручно влаштувався, відкинувшись на спинку плюшевого сидіння. Машина спитала, куди їхати, і він назвав адресу.
- А чи не прийняти мені стимулюючу пігулку? - промовив Алертроп.
З автомату в передній панелі викотилася пігулка. Алертроп одразу ж її проковтнув. "Ну і набрид же ти мені, Маурільо, - подумав він. - Невже ти не можеш обробити їх без мене? Ну хоча б раз?"
Він уже вирішив про себе: Маурільо повинен піти. Мережа не терпить слабкодухих.
Це була стара лікарня. Вона розташувалася в одній з допотопних архітектурних потвор, що будували з зеленого скла шість - десять років назад, - пласка, негарна, безлика споруда, за повної відсутності смаку.
Парадні двері заграли веселкою, і Алертроп увійшов до будинку. В ніс вдарив знайомий лікарняний запах. Більшості людей він не подобався, але тільки не Алертропу. Для нього це був запах доларів.
Лікарня була настільки стара, що її ще обслуговували медсестри та санітари. Звісно, коридорами вешталося повно роботів, тим не менш режисеру потрапляли на очі то манірні медичні сестри середніх років, які штовхали перед собою пересувні столики з кукурудзяною кашею, то немічні старигани, які методично совали туди-сюди щітками для миття підлоги. На початку своєї кар'єри на телебаченні Алертроп зробив документальний фільм про цих живих викопних лікарняних коридорів. Він отримав за нього премію. Пам'яттю режисера промайнули кадри, що закарбували і медсестер зі зморшкуватими обличчями, і сяючих роботів; фільм був яскравим свідоцтвом нелюдяності нових лікарень. Відтоді багато води спливло. Тепер від режисерів вимагали новацій, особливо після того, як були винайдені інтенсифікатори сприйняття і телемедицина перетворилася на справжнє мистецтво.
Робот провів Алертропа до палати №7. Там на нього чекав Маурільо, маленький, самовпевнений чоловічок, якому, наразі, за всіма ознаками, не вистачало витримки. Він розумів, що припустився помилки. Маурільо засяяв завченою посмішкою і сказав Алертропу:
- Ви дуже швидко дісталися, шеф.
- А скільки, по-вашому, потрібно часу, аби я встиг врятувати справу? - парував Алертроп. - Де хворий?
- Тут, майже наприкінці палати. Бачите фіранку? За нею ми зможемо спокійно зустрітися разом з спадкоємцями, тобто рідними хворого.
- Проводьте мене, - кинув Алертроп. - Хто з них опікун?
- Старший син, Гарі. З ним треба бути обережнішим. Надто вже пожадливий.
- А хто з нас щедрий? - зітхнув Алертроп.
Вони стояли у фіранки. Маурільо розсунув її. В довжелезній палаті хвилювалися хворі. "Доходяги, мої потенційні клієнти, - подумав Алертроп. - У світі повно різних хвороб, одні породжують інші". Він пройшов за фіранку. На ліжку лежав виснажений - шкіра та кістки - чоловік з втомленим землистим обличчям, оброслим щетиною. Біля ліжка стояв робот, від якого під ковдру тягнулася трубка для внутрішньовенного вливання.
Пацієнту на вигляд було не менше дев'яноста. "Навіть якщо скинути десяток років на хворобу, все одно дуже старий", - оцінив Алертроп.
Режисер опинився серед родичів. Їх було восьмеро: п'ятеро жінок - і уже немолоді, і дівчата-підлітки; троє чоловіків - старший років п'ятдесяти і двоє сорокарічних. Сини, племінниці, онуки, - вирішив Алертроп.
- Я розумію, яка вас спіткала трагедія, - скрушно промовив він. - Людина у розквіті літ, голова щасливої родини... - Алертроп пильно подивився на хворого. - Але я впевнений, що він підніметься. У ньому стільки нерозтрачених сил.
- Гарі Гарднер, - позначив себе старший з родичів. - Ви з телемережі?
- Режисер-постановник, - відповів Алертроп. - Звичайно я не приїжджаю до лікарні сам, але мій помічник повідомив, що тут виникла особливо делікатна ситуація. Ах, яким героєм був Ваш батько...
Хворий так і не отямився від сну. Виглядав він погано.
- Ми вже домовилися, - попередив Гарі Гарднер. – П'ять тисяч і баста. Ми б ніколи не пішли на це, якби не лікарняні рахунки. Вони запросто доведуть до зубожіння будь-кого.
- Чудово вас розумію, - продовжував Алертроп самим улесливим голосом. – Тому ми готові на зустрічну пропозицію. Ми достатньо обізнані про згубний вплив лікарняних рахунків на бюджет небагатих сімей, навіть сьогодні, коли соціальне забезпечення отримало такий розвиток. Ось чому ми можемо вам запропонувати...
- Ні! Без анестезії ми не згодні! - В розмову вступила одна з дочок, повна нудна особа з безбарвними тонкими губами. - Ми не дозволимо приректи батька на страждання.
Алертроп поблажливо посміхнувся.
- Він лише на мить відчує біль. Повірте мені. Ми скористаємося анестезією одразу ж після ампутації. Просто нам не можна упустити цю виняткову секунду...
- Ви не праві. Він дуже старий і потребує самого кращого лікування! Біль може вбити його.
- Навпаки, - вкрадливо заперечив Алертроп. - Наукові дослідження показали, що при ампутації біль зазвичай позитивно впливає на стан оперуємих. Розумієте, вона створює нервовий шок, який впливає подібно анестезуючим засобам без будь-яких шкідливих побічних наслідків, що виникають при хіміотерапії. А якщо вже вектори небезпеки знаходяться під контролем лікарів, вони спроможні використати звичайні знеболювальні препарати і... - він глибоко зітхнув і вивалив на співрозмовників потік слів, намагаючись вразити остаточним, невідпорним ударом, - за додаткову оплату, яку ми гарантуємо, ви зможете забезпечити вашому дорогому родичу найкраще медичне обслуговування. Вам не доведеться ні в чому йому відмовляти. Родичі обмінялися недовірливими поглядами.
- Скільки Ви пропонуєте за це найкраще медичне обслуговування? - поцікавився Гарі Гарднер.
- Дозвольте мені оглянути його ногу? - відповів Алертроп питанням на питання.
Простирадло одразу ж підняли. Алертроп кинув прискіпливий погляд на ногу. Кепський випадок. Алертроп не був лікарем, але він стикався з медициною цілих п'ять років і за цей час встиг на непрофесійному рівні вивчити низку хвороб. Режисер розумів, що старий у поганій формі. Нога вздовж литки, здавалося, була обпеченою, і рану лікували лише найпримітивнішими засобами. Затим, перебуваючи у щасливому невігластві, сімейка залишила старого гнити, поки не почалася гангрена. Нога почорніла, лисніла і роздулася від середини литки до кінчиків пальців. Вражена плоть здавалася дряблою і напіврозкладеною. У Алертропа виникло відчуття, немов би він, простягнувши руку, може без будь-яких зусиль відламати опухлі пальці. Хворий був приречений.
Закінчиться операція видаленням чи ні, в будь-якому випадку, старий вже прогнив до кишок. Якщо його не доконає біль при ампутації, він все одно помре від виснаження. Неперевершена модель для яскравого шоу. Таке нудотне страждання в ім'я спокути власних гріхів жадібно ковтали мільйони глядачів.
- Пропоную п'ятнадцять тисяч, - почав Алертроп, відірвавши погляд від ноги, - якщо ви дозволите призначеним телемережею хірургам ампутувати на наших умовах. Окрім того, ми заплатимо за операцію.
- Але...
- Ми також приймаємо на себе витрати, пов'язані з післяопераційним доглядом за вашим батьком, - м'яко додав Алертроп. - і нехай він проведе в лікарні півроку, ми сплатимо все до останнього центу, не пожалкуємо доходів від телепередачі і навіть додаткових витрат.
Режисер надійно підчепив їх на гачок. Вони були у нього в кишені. Алертроп помітив, яким пожадливим блиском засвітилися очі родичів. Вони стояли на порозі зубожіння, а він рятував всіх, та і нащо анестезія, коли ногу все одно відпиляють. І зараз-то старий дихає на ладан. Безсумнівно, він нічого не відчує. Певно, що таки не відчує.
Алертроп дістав папери: бланки відмов, контракти на повторну демонстрацію стрічки в Латинській Америці, чеки на сплату витрат тощо. Він наказав Маурільо швидко збігати за секретарем, і трохи не миттєво, сяючий нікелем робот заповнив потрібні документи.
- Будьте люб'язні, поставте тут свій підпис, містере Гарднер...
Алертроп простягнув ручку старшому сину хворого. Підписано, скріплено печаткою, відправлено за призначенням.
- Операцію призначимо на сьогоднішній вечір, - підсумував Алертроп. - Я одразу викличу сюди нашого хірурга. Одного з кращих спеціалістів телемережі. Ми забезпечимо вашому батьку прекрасне лікування.
Він поклав документи до кишені. Справа була залагоджена. Може, операція без анестезії і справжнє варварство, думав Алертроп. Але, врешті решт, він тут ні при чому. Просто поставляє глядачам те, що їм кортить бачити. А вони бажають купатися в потоках нуртуючої крові, лоскотати собі нерви.
Та і яке значення вся ця метушня має для хворого? Будь-який досвідчений лікар скаже, що дні його полічені. Старого не врятує операція. І анестезія не врятує. Якщо він не помре від гангрени, то його певне доб'є післяопераційний шок. У гіршому випадку... кілька хвилин страждань під скальпелем... але, принаймні, рідних старого не буде переслідувати думка про розорення.
- А чи не думаєте Ви, шефе, що ми дещо чим ризикуємо? - звернувся Маурільо до режисера на виході з лікарні. - Я маю на увазі витрати на післяопераційне лікування
- Щоб здобути потрібний товар, доводиться інколи і ризикувати, - кинув Алертроп.
- Але рахунок може перевершити п'ятдесят - шістдесят тисяч доларів. Невже це вигідно телемережі?
Алертроп хижо всміхнувся.
- Ми з тобою поживемо, і непогано. Значно довше старого. А йому і до ранку не дотягнути. Ми не ризикуємо жодним центом, Маурільо, жодним нікчемним центом.
Повернувшись до себе, Алертроп передав документи своїм помічникам, запустив маховик майбутньої зйомки і підготував рекламу на цілий день.
Залишилася брудна робота. Йому належало позбавитися Маурільо. Звісно, про звільнення не могло бути й мови. У Маурільо був надійний контракт, як і у санітарів в лікарні, як і, у всіх тих, хто не займав керівних посад. Вірогідно, доведеться перекинути його на верхній поверх.
Останнім часом режисера все частіше і частіше не задовольняла робота маленького чоловічка. А сьогоднішній день остаточно показав - у Маурільо відсутня справжня хватка. Він не знав, як довести до кінця вигідну справу. Чому Маурільо не наважився гарантувати післяопераційний супровід за стариганом? "Раз на нього не можна покластися, - сказав собі Алертроп, - тоді навіщо він мені потрібен?" Телемережа переповнена асистентами, які залюбки займуть його місце.
З двома з них Алертроп уже перебалакав. І зробив вибір: він візьме Бартона, молодого співробітника, що вже рік займається у нього оформленням ділових паперів. Нинішньою весною у Лондоні Бартон чудово впорався з завданням з авіакатастрофи. У нього було витончене почуття жахливого. Алертроп попрацював з ним минулого року під час пожежі на всесвітньому ярмарку в Джуалі. Так, Бартон підходив в усіх відношеннях.
Наразі залишається саме неприємне. До того ж оборудка може і провалитися. Алертроп викликав Маурільо по відеофону, хоча помічник і знаходився поряд, через дві кімнати; такі бесіди ніколи не велися тет-а-тет.
- У мене добрі новини, Тед. Ми перекидаємо тебе на нову програму.
- Перекидаєте...
- Так-так. Ми обговорили це питання сьогодні вранці і вирішили, що просто губимо твій талант на всіх цих криваво-кишкових шоу. Твоїм здібностям потрібне більш широке поле діяльності. Тому і переводимо тебе в "Світ дітей". Думаємо, ти там розкриєшся повністю. Ти, Сем Клайн і Ел Бреген - чим не довершена команда!
Алертроп помітив, як розпливлося пухке обличчя Маурільо. Помічник режисера все миттєво прорахував: в їхній програмі він був наступним після Алертропа, а в новій, значно менш важливій, ставав другорядним. Зарплатня не мала значення, все одно більшу її частину висмоктували видатки і побори. Маурільо отримав штурхана і чудово це розумів.
Згідно правил брудної гри, Маурільо повинен був зробити вигляд, що йому випала велика честь. Але він і не збирався їх дотримуватися.
- Ви вчинили так, тому що я помилився з старим? - зіщулився Маурільо.
- Чому ти думаєш...
- Я пропрацював з Вами три роки! Цілих три роки, а Ви мене пожбурили на смітник!
- Тобі ж сказали, Тед, що ми вирішили надати тобі більше можливостей для самовтілення. Для тебе це крок на гору сходинками службової драбини. Це...
Повне обличчя Маурільо набубнявіло гнівом.
- Це означає, що Ви списуєте мене на брухт, - з гіркотою підхопив він. - Аякже, все добре, чи не так, Алертроп? Доля бажає, щоб я працював в іншій царині. Я піду вчасно, адже незручно змушувати Вас виживати свого помічника. Можете робити все, що завгодно з моїм посадовим контрактом і...
Алертроп поспіхом вимкнув відеофон.
"Ідіот! - проклинав він в душі Маурільо. - Товстий коротун-ідіот! Нехай котиться під три чорти!"
Він скинув з столу канцелярське сміття, а заразом - з голови і Теда Маурільо с його проблемами. Таким є життя, життя без прикрас. Маурільо просто не в силах йти в ногу з часом, ось і усе.
Алертроп зібрався їхати додому. Закінчився важкий день. Ввечері, о восьмій, Алертропу повідомили, що старого Гарднера підготували до операції. О десятій зателефонував головний хірург телемережі доктор Стіл і доповів, що вона виявилася невдалою.
- Він помер, - промовив Стіл рівним, безпристрасним голосом. – Ми доклали всіх можливих зусиль, але хворий перебував в надто кепському стані. Утворилися тромби і серце просто розірвалося. Ні чорта у нас не вийшло.
- А ногу відрізали?
- Так, звичайно. Уже після того, як він вмер.
- Все записали на відео?
- Зараз обробляємо.
- Добре, - кинув Алертроп. - Дякую за дзвінок.
- Співчуваю за невдачу.
- Не переймайтеся цим, - заспокоїв Алертроп. - з ким чого не трапляється.
Вранці Алертроп ознайомився з відзнятим матеріалом. Перегляд відбувався в залі двадцять третього поверху, всі зацікавлені особи сиділи поруч: новий помічник Бартон, кілька завідувачів відділами, два монтажера. Пещені дівиці з спокусливими грудьми роздавали навушники-підсилювачі. Роботів сюди не пускали. Алертроп одягнув навушники. Спрацював контакт, і він відчув знайомий хвилюючий імпульс. Коли увімкнувся підсилювач сприйняття, випромінювання на мить розсіялося залом. Екран прояснився. На ньому виник старий. І гангренозна нога. І доктор Стіл, сповнений сил і енергії, з ямочкою на підборідді, кращий хірург мережі; його талановита голова вартувала двісті п'ятдесят тисяч доларів на рік. В руці Стіла виблискував скальпель.
Алертроп почав потіти. Біоструми чужого збудженого мозку передавалися через підсилювач, і режисер відчув, як здригнулася гангренозна нога, як чолом старого розлилася слабка хмара болю, відчув його силу і передсмертний стан восьми-десятирічної людини. Поки метушилися сестри, готуючи Гарднера до ампутації, доктор Стіл перевіряв електронний скальпель. На готову для демонстрації стрічку буде вмонтована музика і дикторський текст - солодке до гіркої пігулки, а наразі Алертроп бачив перед собою лише німі кадри і відчував біоструми мозку хворого. Гола нога зайняла пів-екрану. В тіло встромився скальпель.
Алертроп здригнувся, йому передався чужий біль. Він відчув його, несамовитий, розжарений, пекельний, пронизуючий всю його сутність, коли скальпель розітнув запалену плоть і гниючу кістку. Алертропа бив дрож, він закусив нижню губу і стиснув кулаки. Але ось муки скінчилися. Біль пішов. Змінився катарсисом. Нога більше не надсилала імпульсів стомленому мозку. Настав шок, який вбив біль, і з ним прийшло заспокоєння. Стіл продовжував операцію, яка принесла смерть старому. Він знову пришивав ампутована ногу до назавжди заснулого тіла.
Замиготіли темні кадри, і екран згас. Пізніше знімальна група ув’яже відзнятий матеріал з інтерв'ю, які дадуть рідні померлого, може бути, додасть кадри поховання, висловлювання вчених з проблем гангрени у людей похилого віку. Але це вже незначні деталі. Головне - запис передавав те, чого так вимагали глядачі: подовжене, нудотне відчуття чужого болю, якого вони отримали сповна. Це був бій гладіаторів без гладіаторів, мазохізм під машкарою боротьби за здоров'я людини. Запис вийшов добре. Стрічка заволодіє мільйонами глядачів. Алертроп змахнув піт з чола.
- Схоже, ми влаштували собі непогану виставу, хлоп'ята, - вдоволено підсумував він.
Це почуття вдоволення не полишало його, коли він повертався додому. Весь день пройшов в напружених трудах: Алертроп разом з помічниками доводив запис до кондиції, монтував кадри, відшліфовував деталі. Він насолоджувався майстерною роботою. Вона допомагала забути огиду, викликану деякими картинками.
Коли Алертроп залишав будинок, вже опустилась ніч. Він проминув головний вихід; назустріч йому з темряви ступила незграбна невисока людина з втомленим обличчям. Вона сильною рукою схопила Алертропа і грубо заштовхнула назад до вестибюлю. Спочатку Алертроп його не впізнав. Перед ним було пусте, невиразне, стерте обличчя чоловіка середніх років. Потім він здогадався.
Гарі Гарднер. Син померлого.
- Вбивця! - пронизливо закричав Гарднер. - Ти вбив його! Він би жив зараз, якщо б скористалися анестезією! Покидьок, ти вбив його, щоб телеглядачі полоскотали свої нерви!
Алертроп обвів поглядом вестибюль. До виходу хтось наближався. Режисер полегшено зітхнув. Треба заскочити цього нікчему, аби він зі страху кинувся геть.
- Послухайте, - почав Алертроп, - ми скористалися всіма останніми досягненнями медицини, все, що вона могла дати для здоров'я Вашого батька. Ми забезпечили йому найкращий догляд. Ми...
- Ви вбили його!
- Ні, - заперечив Алертроп, але більше нічого не встиг сказати, бо побачив сталевий блиск бластера в важкій руці людини з невиразним обличчям.
Алертроп відсахнувся назад. Пізно. Гарднер натиснув на спуск - дульний отвір сліпуче засяяв, і вогненний промінь встромився в живіт режисера з такою ж силою, з якою скальпель хірурга розсік хвору гангренозну ногу старого. Гарднер стрімко кинувся геть. Його черевики загуркотіли мармуровою підлогою. Алертроп впав, притиснувши руки до живота. Промінь пропалив костюм режисера. В його животі зяяла рана, вогонь простромив тіло, нутрощі шириною у вісім дюймів і дюйма чотири глибиною. Біль ще не прийшов. Нерви Алертропа поки не отримали послання від ошелешеного мозку. Але ось вони отримали його і Алертроп, скоцюрбившись, забився в передсмертних муках, цього разу власних. Він почув кроки.
- Боже! - вигукнув чийсь голос.
Алертроп, пересилюючи біль, відкрив очі: Маурільо. Але чому саме він?
- Лікаря, - прохрипів режисер. - Скоріше! Господи, яка мука! Допоможи мені, Тед!
Маурільо подивився на Алертропа і посміхнувся. Він мовчки зробив кілька кроків до таксофону, опустив жетон і, вдарив кулаком по апарату, змусивши того запрацювати.
- Пришліть фургон, терміново. У мене є товар, шеф.
Алертроп корчився в нестерпних стражданнях. Маурільо присів поряд з ним.
- Лікаря, - молив Алертроп. - Хоча б укол... Зроби укол. Біль...
- Ви хочете, щоб я вбив біль? - засміявся Маурільо. - Ні, дзуськи! Тримайтесь, доки є сили. Треба протриматися доти, поки ми не одягнемо на Вашу голову капелюх з дротами і не відзнімемо картинки.
- Але ж Ви вже не працюєте на мене, Вас перевели...
- Аякже, - відповів Маурільо. - Я перейшов в "Трансконтиненталь". Вони також починають ліпити криваво-кишкові шоу.
Алертроп здивовано розчепірив рот. "Трансконтиненталь" - це ж нікчемна піратська компанія, яка збуває стрічки в країни третього світу, чорт знає куди! "У них навіть немає власної мережі, - пригадалося чомусь Алертропу. – Вони нікому не платять. Яка жалюгідна доля – вмерти в пекельних муках заради вигоди підлих торговців відеозаписами. В таке міг вляпатися тільки Маурільо".
- Укол! Заради бога, Маурільо, укол!
- Нічим не можу зарадити. Фургон ось-ось буде тут. Вони Вас заштопають, і ми все гарненько відзнімемо.
Алертроп заплющив очі. Він відчував, як розповзаються нутрощі, як їх поглинає полум'я. Він палко жадав вмерти, аби хоч так обманути Маурільо. Даремно. Алертроп продовжував жити і страждати. Він протримався ще годину. Достатньо, щоб відзняли агонію. Перед самим кінцем його охопила зла образа - він став героєм чужої програми.
СЛАБАК (Роберт СІЛВЕРБЕРГ)
Фосс стояв перед котеджем коменданта колонії, відчуваючи, як величезна лапа тяжіння чужої планети притискає його до землі. З останніх сил він намагався не сутулитися і триматися прямо. На планеті земного типу його мускулисте тіло важило сто сімдесят фунтів, які на Сандовалі IX перетворилися на триста шість.Адапти, купкою стоячи з іншого боку широкої вулиці, глузливо посміхалися. З міцними сухожиллями, ширококості, вони не відчували ніяких незручностей від ледь чи не подвійної сили тяжіння Сандовала IX. Навпаки, вони народились, щоб жити на цій планеті, саме тут вони почували себе, як риба у воді. І відкрито насолоджувалися дискомфортом, який звідав Фосс. Той знову постукав у двері. Йому відповіла тиша. Фосс повернувся до адаптів.
- Гей, ви! Де Холдейн? Він мені потрібний.
- Він там, землянин, - після довгої паузи ліниво відповів один з них. – Гримай гучніше. Врешті-решт він почує, - і адапт розреготався.
Фосс сердито забарабанив кулаками в двері. Але яких труднощів йому це вартувало! Здавалося, руки рухаються крізь густу патоку. Цього разу двері відчинилися. Комендант Холдейн, який таки з'явився на порозі, невдоволено впірився в Фосса. Як і всі адапти на Сандовалі IX, Холдейн був невисокий на зріст, п’ять футів і чотири дюйми, але надмірно широкий в плечах і стегнах. Шия його нагадувала масивну колону, стегна ж здавалися неосяжними. Генна інженерія створила такий тип людей спеціально для планет з підвищеною гравітацією, на кшталт Сандовала IX.
- В чому справа? - прогримів Холдейн. - ти тут новачок, землянин? Щось я не бачив тебе раніше.
- Я щойно прилетів, - Фосс махнув рукою в бік золотистої голки двомісного зорельота, що височів на полі космодрому. - з Егри М. Я шукаю одну людину. Може, Ви мені допоможете?
Обличчям Фосса стікали струмки поту. Окрім всього іншого, на Сандовалі IX панувала спека.
- Це навряд чи, - відповів Холдейн. - У нас тут не бюро знахідок.
- Я хочу лише дещо дізнатися, - наполягав Фосс. - по іншу допомогу я і не прошу. Адапт знизав плечима.
- Ніхто і не збирається допомагати тобі, землянин, попросиш ти про це чи ні.
- Я сказав, що нічого не прошу, - відрізав Фосс.
- Гаразд. Заходь в дім, і я тебе вислухаю.
У вітальні їм зустрілася жінка з широченними стегнами, великими грудьми і пласким лицем. Фоссу вона видалася огидною, проте адапти притримувалися інших еталонів краси. Будова її тіла ідеально пасувала для народження дітей на важких планетах. І, судячи з двох міцненьких карапузів, які гралися на підлозі, вона успішно реалізовувала надані їй можливості.
- Моя дружина, - не зупиняючись, буркнув Холдейн. - і мої діти.
Фосс механічно посміхнувся і попростував далі за комендантом. Той пройшов до маленької, обшарпаної кімнатки, ймовірно, його кабінету, і гепнувся у пневмокрісло, навіть не запропонувавши Фоссу сісти. Але Фосс без запрошення усівся на невеличкий стілець, достатньо міцний, аби витримати слона. Йому одразу стало легше. Пневматика взяла на себе збільшене тяжіння Сандовала IX.
- Як тебе звуть, і що тобі тут потрібно ? - неприязно спитав Холдейн.
- Уеб Фосс. Я - землянин, радник цивільного уряду Егри М. Два тижні тому моя дружина... втекла від мене на цю планету. Я хочу відвезти її назад.
- Звідки ти знаєш, що вона тут?
- Знаю. Нехай Вас це не турбує. Я подумав, що Ви можете посприяти в її пошуках.
- Я?! – глузливо вигукнув Холдейн. - Я всього лиш чиновник, місцевий адміністратор. Вона може бути де завгодно. На Сандовалі IХ більше двадцяти поселень.
- Двадцять - не таке вже й велике число, - зауважив Фосс. - Якщо буде потреба, я побуваю в усіх.
Обличчям Холдейна пробігла посмішка. З шухляди столу він дістав пляшку, налив півсклянки, ковтнув рожевої рідини.
- Містере Фосс, адапти не дуже прихильні до землян. На звичайних планетах на нас дивляться, як на людей другого ґатунку. Дешеві готелі, погане обслуговування тощо. "Подивіться, он йде адапт. Який же він смішний". Ти знаєш, що я маю на увазі?
- Знаю. І, як можу, борюся з невіглаством. Багато хто не розуміє, що адапти - такі ж люди і без них десятки світів залишилися б неосвоєними. Але...
- Доста проповідей. Нам добре відомо, що ми походимо від землян, але у вас про це чомусь забули. Чорт забирай, ми такі ж люди і навіть краще вас, м'якотілих землян, котрі не протягнули б і
року на такій планеті, як Сандовал IX!
- До чого тут краще чи гірше? - знизав плечима Фосс. – Ви пристосовані для життя при підвищеній силі тяжіння. Врешті решт для цього вам змінили гени. На планетах земного типу ми почуваємо себе більш впевнено. Все відносно. але моя дружина...
- Твоя дружина тут. Не в цій колонії, але на Сандовалі IX.
- Де вона?
- Це твої труднощі.
Фосс підвівся на ноги, пересилюючи тяжіння планети.
- Ви знаєте, де вона. Чому б не сказати мені про це?
- Ти - землянин, - спокійно відповів Холдейн. - Супермен. Ось і шукай її сам.
Фосс мовчки обернувся і, пройшовши через вітальню повз дружину і дітей Холдейна, вийшов на вулицю. Він намагався триматися прямо і, пересилюючи біль в литках, не волочити ноги, а йти пружною ходою, немов і не давила на нього майже подвійна сила тяжіння Сандовала IX.
Від Холдейна він і не очікував нічого іншого. Надто рідко адапт отримував можливість поквитатися з землянином. Зазвичай об'єктом кпинів ставав саме він, наляканий, нічого не розуміючий, який намагається пристосуватися до значно меншого тяжіння чи п'янкої кисневої атмосфери. Адапти освоювали планети, в атмосфері яких містилося вісім чи десять відсотків кисню. Двадцять відсотків п'янили їх краще за вино. Тепер ролі перемінились, і адапти брали своє. Коли б ще землянин наважився сунутися в їхній світ. Вони не збиралися полегшувати йому життя.
Але Керол тут... і він її знайде. Не зважаючи ні на що. Адапти так і стояли на іншому боці вулиці. Фосс перетнув бруківку, але при його наближенні вони розійшлися в різні боки, немов не бажаючи мати ніяких справ з худим, насупленим землянином.
- Постривайте! - заволав Фосс. - Я маю розмову до Вас.
Вони не збавили кроків.
- Постривайте!
З останніх сил Фосс рвонувся вперед, схопивши за комір сорочки одного з адаптів. Той був на голову нижче Фосса.
- Я ж просив Вас зачекати. Я хочу з вами побалакати.
- Відпусти мене, землянин, - процідив крізь зуби адапт.
- Я сказав, що хочу поговорити з Вами!
Адапт вирвався і вдарив Фосса. Той бачив наближення кулака, спрямованого йому в обличчя, але нічого не міг вдіяти. Придавлене гравітацією тіло відмовлялось коритися. Спроба відхилитися ні до чого не призвела, і наступної миті Фосс покотився по землі. Обережно обмацавши щелепу, він здивовано пересвідчився, що вона ціла. Фосс зрозумів, що адапт лише злегка штовхнув його. Не стримайся він, наслідок був би смертельним. Фосс повільно підвівся. Адапт стояв, войовничо розчепіривши ноги.
- Хочеш ще?
- Ні, одного разу достатньо, - щелепа у нього затерпла. – Я просто хотів дещо дізнатися.
Адапт повернувся і неквапливо пішов широкою безлюдною вулицею. Фосс зажурено дивився йому вслід. Він зрозумів, що помилився у намаганні скористатися силою. Найслабший з колоністів міг перетворити його на відбивну, а Фосс ніяк не міг вважатися дохляком.
Але цей світ був для нього чужим. Він належав адаптам, для них він став рідним домом, а йому понад силу давався кожний крок і вдих. Фосс подивився на теплу блакить далекого Сандовала і криво всміхнувся. Навряд чи він міг звинувачувати у всьому тільки адаптів.
Нащадки людей, вони ставали об'єктом висміювання, коли з'являлися на планетах земного типу. Тепер вони всього лиш зводили з ним рахунки. Фосс шалено стиснув кулаки. Я їм покажу, подумав він. Я знайду Керол без їхньої допомоги.
Розвідувальний зореліт майже три століття тому дослідив Сандовал IX, визначив силу тяжіння, склад атмосфери, температуру і вологість. Приблизно тоді ж почалася програма адаптації людини до життя на планетах, де умови різко відмінні від Землі. І тепер в двадцяти колоніях, розкиданих по Сандовалу IX, жило трохи більше десяти тисяч адаптів. З часом вони повинні були заселити всю планету. Але то – з часом. А ще за кілька тисячоліть людство розповсюдилося б усією Галактикою, від краю до краю. І на самих жахливих планетах жили б істоти, котрі могли називатися людьми.
Фосс покрокував вулицею. Він думав про Керол, про Керол і їх останню сварку на Егри М. Він вже не пам'ятав, з чого вона почалася, але знав, що ніколи не забуде її закінчення. Та і як забути палаючі гнівом очі Керол, коли вона казала: "З мене доста, Уеб. І тебе, і цієї планети. Надвечір я відлітаю".
Він не повірив Керол. Доти, поки не виявив, що вона зняла половину вкладу з їх спільного банківського рахунку. Протягом трьох тижнів на Егри М не прилітав жодний рейсовий зореліт, і якийсь час Фосс сподівався, що вона десь на планеті. Але згодом дізнався, що Керол найняла приватне судно. Фоссу вдалося побалакати з капітаном, коли той повернувся на Егри М.
- Ви відвезли її на Сандовал IX?
- Саме так.
- Але ж там підвищене тяжіння. Вона довго не витримає.
Капітан знизав плечима.
- Вона квапилася убратися з Егри М. Я сказав їй, куди лечу, і вона одразу сплатила проїзд. Не задаючи жодних запитань. Я доставив її туди тиждень назад.
- Зрозуміло, - кивнув Фосс.
Потім він домовився в міністерстві за двомісний зореліт і полетів вслід за Керол. Вона не годилася в першопрохідці. І ніколи не полетіла би на Сандовал IX, якби знала, що це за планета. Вона опинилася там з відчаю і тепер певне жалкувала за вчиненим. Фосс дістався рогу і зупинився. Йому назустріч йшов один з адаптів.
- Ти - землянин, який шукає свою жінку?
- Так - відповів Фосс.
- Вона в сусідньому поселенні. На схід звідси. Приблизно в десяти милях. Я бачив її там чотири чи п'ять днів назад.
Фосс здивовано замиготів.
- Ви мене не обманюєте?
Адапт сплюнув на землю.
- Я ніколи не принижусь до того, аби брехати землянину.
- Чому Ви підказали мені її місце знаходження? Я думав, що вже не дочекаюся тут допомоги. Його погляд зустрівся з чорними, глибоко посадженими очима адапта.
- Ми як раз балакали про це, - процідив той. - і вирішили, що простіше сказати тобі, де вона. Тоді ти не будеш бовтатися тут і турбувати нас попусту. Йди за своєю жінкою. Ти нам не потрібен. Від землян смердить. Від твоєї присутності в'януть рослини.
Фосс облизав губи, стримуючи закипаючу лють.
- Добре, я не пробуду тут і зайвої хвилини. Так Ви кажете, десять миль на схід?
- Так.
- Я вже йду, - він було рушив до зорельота, але зупинився, не ступивши і двох кроків, - пригадав про пальне. Його лишалося не так вже й багато, а швидкість відриву від важкої планети була надто велика. Звісно, він може потрапити до сусіднього поселення, злетівши, вийшовши на орбіту і знову сісти за десять миль на схід. Але на ці маневри піде стільки пального, що його не вистачить на потім, щоб вдруге подолати тяжіння, коли він знайде Керол. Так, доведеться залишити зореліт тут і діставатися поселення іншим способом. Фосс дістав портмоне.
- Чи не могли б Ви позичити мені машину, якщо вона у Вас є?! Я поверну її за годину-півтори. За десять кредиток?
- Ні.
- П'ятнадцять?
- Не стрясай даремно повітря. Я не дам тобі машину.
- Візьміть сотню! – у відчаї вигукнув Фосс.
- Повторюю, не стрясай повітря.
- Якщо Ви не дасте мені машину, я звернусь до когось ще, - він обійшов адапта і попрямував до бару.
- Даремно витрачаєш сили! - вигукнув услід адапт. – вони знадобляться тобі, щоб дійти до східного поселення.
- Що? - обернувся Фосс. Адапт презирливо усміхнувся.
- Ніхто не дасть тобі машину, приятель. Паливо надто дороге, аби витрачати його на тебе. Йти-то всього десять миль. Доведеться тобі прогулятися, землянин.
"Всього десять миль. Доведеться тобі прогулятися". Знову і знову відбивалися у вухах Фосса слова адапта. Він увійшов в бар. Десять чи дванадцять адаптів, які сиділи за стійкою і столиками, зустріли його холодними поглядами.
- Ми не обслуговуємо землян, - мовив бармен. - цей бар тільки для місцевих жителів.
Фосс стис кулаки.
- Я прийшов сюди не для того, щоб випити. Я хочу позичити у кого-небудь машину, - він озирнувся. - Моя дружина у сусідньому поселенні. Мені потрібно поїхати за нею. Хто дасть мені машину на годину?
Йому відповіло мовчання. Фосс витягнув з портмоне сотенну купюру.
- Пропоную сто кредиток за погодинну оренду машини. Хто перший?
- Це бар, землянин, а не ринок, - зауважив бармен. – Люди приходять сюди відпочити. Справами треба займатися в іншому місці.
Фосс, здавалося, не почув його.
- Ну? Сто кредиток, - повторив він. Хтось з адаптів захихотів.
- Прибери гроші, землянин. Машину ти не отримаєш. До поселення всього десять миль. Відправляйся в дорогу.
Фосс опустив голову. Всього десять миль. Для адапта – приємна двогодинна прогулянка під теплим сонечком. Для землянина - цілий день страждань. Вони штовхають його на це. Вони хочуть побачити, як він вмре, не витримавши випробування. Ні, він не подарує їм цього задоволення.
- Добре, - тихо відповів Фосс. - Я дійду туди і повернусь назад. Завтра я буду тут, щоб показати вам, на що здатний землянин.
Адапти відвернулися. Ніхто не подивився на нього у відповідь.
- Я повернусь, - повторив Фосс.
Він вийшов з бару і попрямував до зорельота. Боліли м'язи, гучно гупало серце, перекачуючи кров, що стала ледь чи не вдвоє важчою. Люди, звиклі до земних умов, не могли жити на Сандовалі IX. Кілька тижнів, можливо, місяць-другий за такої гравітації, і втомлене серце зупиниться.
Коли Фосс дістався зорельота, в горлі у нього пересохло, очі сльозилися від яскравих променів блакитного сонця. Він поклав до рюкзака саме необхідне: компас, фляжку, їстівні пігулки... всього набралося п'ять фунтів, нікчемна вага на Землі, на який не варто звертати увагу. але на Сандовалі IX п'ять фунтів перетворилися на дев'ять і, закидаючи рюкзак за спину, Фосс думав про те, що з кожною пройденою милею вони будуть ставати все важче і важче. Щоб перепочити, він сів в пневмокрісло, потім зітхнувши підвівся і знову вийшов на поле космодрому.
Сонце перебувало в зеніті. Десять миль, думав Фосс. Скільки часу знадобиться йому, аби подолати їх? Зараз 13-00. Якщо проходити по дві милі на годину, то він буде у цілі ще до настання сутінок. Адапти спостерігали за ним. Щось крикнули йому вслід. Фосс не розібрав слів, але міг битися об заклад, що вони не збиралися його підбадьорити.
Він крокував зникаючою вдалечінь рівниною, родючою, щедро зігрітою сонцем землею. Здалеку виднілись невисокі зазубрені гори, скоріше навіть пагорби. Повітря, просякнуте незнайомими ароматами. Сільська дорога, що вилася серед лук і полів, вела до поселення, де була Керол... Прекрасна планета. Вона не могла пропадати попусту. І змінені гени дозволили людям заселити її, пристосуватися до умов життя, настільки відмінним від земних. Але для Фосса цей світ був чужим.
Він змушував себе йти вперед. М'язи, звиклі нести сто сімдесят фунтів, стогнали під вагою трьохсот шести. Відмовляли суглоби. Піт ручаями струменів по тілу. Невдовзі Фосс зупинився, щоб вирізати ціпок з гілки придорожнього дерева. Ця, здавалося, легка справа вимагала неймовірних зусиль. Він над силу перевів дихання і рушив далі, відштовхуючись ціпком від землі.
За першу годину Фосс пройшов дві з половиною милі, тобто більше наміченого, але далося це йому дорогою ціною. Друга година принесла значно гірші результати: його крокомір відміряв лише чотири милі плюс дві сотні ярдів. Швидкість падала і падала.
Але залишалося ще шість миль... Фосс механічно переставляв ноги, уже не турбуючись про ходу, не думаючи IX.
- ні про що, окрім потреби зробити ще один крок, який би наближав його до мети. Кожний крок робить мене ближче до Керол, думав Фосс. Цю фразу він перетворив на марш: кожний крок наближає мене до Керол. На кожне слово він виносив вперед то праву, то ліву ногу. Кожний крок наближає мене до Керол, знову і знову повторював він собі. Але інтервали між словами все збільшувалися. Кожний... крок... наближає... мене...
Нарешті ноги його підігнулись і Фосс опустився на дорогу. Він ледь дихав. Серце билося так сильно, що від його ударів стрясалося все тіло. Але тут він подумав про хихочущих адаптів, які чекали десь позаду, можливо, навіть слідували за ним в очікуванні тієї миті, коли він впаде зовсім без сил. Фосс сперся на ціпок, підвівся, зробив крок вперед.
"Подумаєш, - підбадьорював він себе. - Чорт, в зорельоті я витримував п'яти, а то і шестикратне перевантаження".
Так, але не довше десяти секунд, тут же скептично підмічала пам'ять.
Фосс подивився на годинник, потім на крокомір. Він полишив колонію три з половиною години назад і пройшов трохи більше п'яти миль. Відставання від наміченого графіку все збільшувалося. Кожний... крок... наближає... мене... до Керол. Він піднімав ліву ногу, тягнув її вперед, ставив на землю, робив те саме з правою, знову з лівою, з правою...
Він втратив лік часу, відстані, всьому на світі. Зрідка він позирав на диск годинника, але миготливі цифри нічого не значили для нього. Якщо він згадував про їжу, то діставав з рюкзака їстівну пігулку і ковтав її. Пігулка додавала сил, щоб пройти ще трохи, ще ледь-ледь.
Небо потемніло, сонце скотилося за пагорби, спека змінилася вечірньою прохолодою. Фосс продовжував йти.
Тільки десять миль. Подивимося, як ти їх подолаєш.
Завиднілися будинки. Вулиці. Люди. Ні, не люди. Адапти, низькорослі, ширококості, незугарні. І ось вже Фосс зверху вниз дивився на засмагле обличчя одного з них. Він спирався на ціпок, намагаючись нормалізувати дихання.
- Я - Уеб Фосс, - представився он. - Я шукаю жінку з Землі. Міс Керол Фосс. Вона тут?
На якусь мить йому здалося, що адапт зараз розсміється і скаже, що він заблукав і прийшов в те саме поселення, звідки і почав свою довгу путь. Але адапт кивнув.
- Жінка з Землі тут, у нас. Я виведу тебе до неї.
- Ви не жартуєте? Вона дійсно тут?
- Звісно, - нетерпляче відповів адапт. І якось дивно подивився на Фосса. - Де твій зореліт?
- В десяти милях звідси. Я прийшов пішки.
- Ти... прийшов пішки? – більш, ніж здивувався адапт.
Фосс кивнув.
- Відведіть мене до дружини, а? - втома від пройдених миль, здавалося, щезла. Вперше за день Фосс випрямився і розправив плечі.
Вони помістили Керол у якусь темну комірчину одного з будинків. Коли Фосс увійшов, вона спала на грубо збитій койці. Вікон не було, від спертого повітря зашерхло в горлі. На підлозі валялися три порожні пляшки, дві - з-під джина, одна - з-під місцевого питва. Фосс підійшов до ліжка і подивився на дружину.
Гравітація попрацювала над її обличчям. Щелепні м'язи скам'яніли, губи ж розтягнулися так, що їхні кутики сповзли донизу, потягнувши за собою очі. Вона схудла фунтів на двадцять. Лице стало кутастим, костистим.
- Господи! - вигукнув Фосс. - Ось як виглядає людська істота, пробувши тут два тижня!
Керол поворухнулася. Фосс озирнувся і побачив двох адаптів, які допитливо спостерігали за ними.
- Вийдіть звідси, - попросив він. - Залиште нас одних.
- Уеб, - прошепотіла Керол. - Уеб...
Вона ще не розплющила очі.
Фосс нахилився до неї і тремтячими пальцями торкнувся її щоки. Шкіра була пересохлою і нещадно лупилася.
- Прокидайся, Керол. Прокидайся.
Керол недовірливо розплющила очі; побачивши чоловіка, підвелася і одразу звалилася на койку.
- Уеб, - видихнула вона.
- Я прилетів сьогоднішнім ранком. Капітан судна сказав мені, де ти, і я вирішив, що тебе треба витягнути звідси, як найшвидше. Думаю, ти не хотіла б залишитися назавжди на цій планеті. Керол через силу вдалося сісти.
- Це жахливо. Як тільки я відчула тутешню гравітацію, я зрозуміла, що це місце не для мене, але судно вже відлетіло, а зв'язатися з тобою не було можливості. Та й адапти не надто поспішали по допомогу.
- Вони хоч відвели тобі кімнату. Я не отримав і цього.
- Я жила, як в кошмарному сні, - по тілу Керол пробіг дриж. - Я могла пройти десять, ну, двадцять кроків, а потім падала без сил. А адапти... вони стояли навколо і сміялися, в усякому випадку, перші дві години. Коли ж я втратила свідомість, вони стали вести себе пристойніше. У мене були гроші. Вони купували мені спиртне, і я пила... тільки так я змогла витримати це тяжіння. Фосс стис її крижану руку.
- Певне, я пробула тут тиждень або два, - продовжувала Керол. -
Я майже весь час спала. Вони годували мене. Вони ставилися до мене, як до великого звіряти. Уеб?
- Що?
- Уеб, ми можемо полетіти додому? Ми обидва?
- Тому я і тут, Керол.
- Яка ж я ідіотка... Втекти від тебе, потрапити сюди. Ось я і отримала, що заслуговую.
- Ми улетимо завтра, - заспокоїв її Фосс. - У мене зореліт.
– В десяти милях звідси, - додав він про себе.
Керол не відводила від нього погляду.
- Подивись на себе в дзеркало, - раптово мовила вона. - Ось там.
Він підвівся, перетнув кімнатку, подивився на своє зображення. На нього глянуло жахливе обличчя: заросле щетиною підборіддя, палаючі очі, бліді запалі щоки, безкровні губи. Десятимильна подорож залишила свій слід. Він був схожий на власну примару. Фоссу вдалося вичавити з себе смішок.
- Жахливо?! Ти теж виглядаєш не набагато краще, але нічого, на Егри М все прийде до норми.
- Йди сюди, - покликала Керол. – Ляж поруч.
Фосс обережно присів на край ліжка, зняв рюкзак і витягнувся поряд з нею, напівживий від втоми. Кілька секунд потому він міцно спав.
Всього десять миль. Подивимося, як ти їх пройдеш. Десять миль туди, десять назад. Але на зворотному шляху йому належало змушувати не тільки себе йти вперед, але і допомагати Керол.
Сонце ледь з'явилося, коли вони вирушили, проте його промені ставали все пекучішими. Вони йшли, немов автомати, не помічаючи ані часу, ані пройдених миль.
- Нам пощастило, - якоїсь миті промовив Фосс. - Я міг посадити зореліт де завгодно. В двадцяти милях, а то і в двохстах. А так до нього тільки десять миль.
- Тільки десять, - луною відізвалася Керол.
- Тільки десять.
Вони часто відпочивали. Минали години, але Фоссу здавалося, що сил у нього додається, немов його тіло пристосовувалося, адаптувалося до підвищеної гравітації. Він розумів, що це ілюзія, але все ж йти назад було невимовно легше.
Сонце проминуло зеніт і покотилося донизу. Десь попереду лежала колонія, там знаходився і зореліт. Десь попереду.
Вони прийшли туди ще засвіти. Адапти зустрічали їх у дороги.
- Випрямись, - прошепотів Фосс. - Не сутулься. Прикинься, що ти повертаєшся з легкої прогулянки.
- Постараюся, - відгукнулася Керол. - хоч мені так важко.
- Потерпи. Ще кілька хвилин, і ми дістанемося зорельота.
Він впізнав декотрі обличчя. Ось комендант Холдейн, його дружина, адапт, який збив його з ніг, інші насмішники. Вони мовчки дивилися на них.
- Я повернувся, - мовив Фосс, коли вони підійшли ближче. – Разом з дружиною.
- Бачу, - холодно процідив Холдейн.
- Я просто подумав, що Ви повинні знати про це. Я не хочу, аби Ви даремно не турбувалися за мене.
- Ми не турбувалися, - знизав плечима Холдейн. - Нам це байдуже.
Але Фосс розумів - це брехня. За їхніми насупленими обличчями і пломеніючими очима він міг судити, що його повернення зачепило їх за живе. Його, слабака, вони надіслали вмирати у пустелю, а він повернувся живим. Він побив їх всіх. Один землянин.
- Перепрошую, - сказав Фосс, - але ви загороджуєте мені дорогу. Я хочу пройти до зорельота.
Троє адаптів, які стояли на шляху, не зрушили з місця. Фосс відчув, як напружилася рука Керол. Невже їхні біди ще не скінчилися, у відчаї подумав він.
- Відійдіть! - крикнув Фосс. - Дайте нам пройти.
Повисла напружена тиша.
- Пропустіть його, - сказав Холдейн.
Насупившись, адапти розступилися. Фосс і Керол попрямували до зорельота. Вони ледь переставляли ноги, але Фосс вже не сумнівався, що найгірше позаду. Пройшовши з двадцять кроків, він озирнувся. Адапти дивилися йому вслід.
- Дякую за все, - всміхнувся Фосс. - За вашу "добру" допомогу.
Він зустрівся поглядом з Холдейном, і той відвів очі. На це і чекав Фосс. Землянин схопився з адаптом в його світі і переміг. Про це повідомив Фоссу погляд Холдейна. Він трохи не заніс Керол в зореліт, вліз сам. Перед тим, як зачинити люк, Фосс ще раз перевів погляд на адаптів. Вони все ще дивилися на нього, немов не могли повірити, що він дійсно повернувся живим.
Фосс широко посміхнувся. Наступного разу, коли який-не будь землянин опиниться на Сандовалі IX, до нього поставляться з більшою повагою.
- Щасливо залишатися! - вигукнув він на прощання, задраїв люк і пройшов до рубки, аби ввести в комп'ютер програму злету.
НІЧ, КОЛИ ВІН ЗАПЛАКАВ (Фріц ЛЕЙБЕР)
Я подивилася крадькома вниз, на дві білосніжні гірки з рубіновими вершинами, що вперто випирали з моєї блузки. Було ясно: такі просто не можуть не подіяти. І коли його велика машина з відкидним верхом повільно попливла повз вуличного ліхтаря, біля якого я стояла, я презирливо відвернулася.Машина дала задній хід. Я посміхнулась: мої неперевершені молочні залози, як я і розраховувала, спрацювали.
- Привіт, красуне!
З першого погляду я зрозуміла: це і є той чоловік, з яким я повинна встановити контакт. Обличчя найманого вбивці, гарне. Зріст - шість футів з надлишком. Загалом, вигляд вражаючий.
Він простягнув руку, щоб відчинити низькі дверцята, але я, не чекаючи, перескочила через них і всілася з ним поруч. Машина понеслася вперед.
- Як тебе звуть, розкішний мужчина? - спитала я.
Він не завважив за потрібне відповісти, хоча і роздягнув мене. Але я не сумнівалася, що мої молочні залози мене не підведуть.
- Красунчик Міллейн, популярний письменник, так? - з награною невимушеністю спитала я.
- Можливо, - безпристрасно відповів він.
- Тоді чого ми чекаємо? - спитала я і заділа його лівою молочною залозою.
- Послухай, красунечко, - холодно сказав він мені, - сексом і правосуддям тут розпоряджаюсь я.
Його права рука обійняла мене; я покірно до нього притиснулась, як і раніше торкаючись час від часу лівою молочною залозою. Машина пришвидшила хід. Хмарочоси по бокам дороги уступили місце траві і деревам. Машина зупинилася. Рука, що обіймала мене, почала досліджувати мою чудову фігуру, і тоді я делікатно відсунулася і сказала:
- Красунчик, дорогенький, я з Галактичного Центру...
- Це журнал? Ти редактор? - видихнув він.
- ...і нас дуже цікавить, як сексом і правосуддям розпоряджаються на різних планетах, - продовжувала я. - Судячи з твоїх романів, відношення до сексу у тебе не зовсім правильне.
На чолі у нього з'явилися вертикальні зморшки сантиметром глибиною.
- Про що це ти, красунечко? - висмикнувши руки, злобно і підозріло спитав.
- У двох словах: ти, здається, вважаєш, що секс існує не для продовження роду чи взаємних радощів двох істот. Ти, здається...
Один в один, як герої його книг, він вихопив величезний револьвер. Я миттєво підвелась на свої нижні мацаки (зараз у них був вигляд гарних жіночих ніг). Він приставив дуло до моєї діафрагми.
- Саме це я і мала на увазі, Красунчику... - тільки я і встигла промовити перед тим, як моя, надзвичайної краси, діафрагма перетворилася на бурхливе червоне місиво.
Мене перекинуло спиною через борт машини і я розпласталася на дорозі - привабливий труп з задраною спідницею.
Переможно пирхнувши, машина рвучко рушила з місця, але я, для більшої зручності надавши своїй руці її справжній вигляд мацака, міцно ухопилася за задній бампер. Мить - і я за нього підтягнулася і там, використовуючи повітря і фарбу з багажника, як матеріали, відновила свою діафрагму, а потім зробила собі з хрому бампера шикарну вечірню сукню з сріблястого оксамиту.
Машина зупинилася у бара. Красунчик виліз з неї і увійшов до бару. Я влізла у машину через складений верх і гепнулася на сидіння.
Нарешті двері бару розчахнулися і одразу ж зачинилися знову. Почулися кроки. Я зручно відкинулася на сидіння; обтягнуті сріблястою тканиною, мої молочні залози виглядали дуже ефективно.
- Привіт, Красунчик, - сказала я з ніжністю, аби послабити по можливості шок.
Але шок все одно виявився надто сильним. Потім з наївністю, що мене навіть трохи зворушила, він спитав:
- Е-е... у тебе що, є сестра-близнюк?
- Можливо, - сказала я, знизуючи плечима, від чого мої молочні залози неперевершено зарухалися.
- І що ти робиш у моїй машині?
- Очікую на тебе, Красунчику, - чесно зізналася я.
Не зводячи з мене очей, він сів за кермо і спитав:
- Що ти задумала?
- Красунчику, просто я кохаю тебе, ось і все.
Красунчик розмахнувся і вдарив мене в обличчя так не очікувано, що я ледь було не забулася і не надала своїй голові її справжній вигляд мого верхнього мацака.
- Аванси тут, красуля, надаю я, - грубо заявив він.
І раптом радісно посміхнувся.
- Ти тільки послухай, яка у мене ідея для оповідання! З'являється дівчина з Галактичного Центру... тобто, немовби, як з центру Галактики, де все радіоактивно. І... один хлопець божеволіє за нею. Вона сама прекрасна дівчина у Всесвіті, але від неї йде чесна радіація, і якщо доторкнутися до дівчини, то загинеш.
- А потім?
- Все. Невже незрозуміло?
Він зупинив машину перед багатоквартирним домом. Виліз, підійшов до багажника і скам'янів: він побачив, що бампер сірий, хромове покриття з нього зникло. Він перевів погляд на мене: я стояла під ліхтарем, і сріблястий оксамит на мені в світлі ліхтаря яскраво блищав.
- Здуріти можна, - нервово вимовив він.
А потім пірнув у під'їзд, явно аби від мене вшитися. Але я тут же вирушила за ним, і ми опинилися разом в тісному ліфті. І коли він відчинив двері до своєї квартири, то помітно до мене потеплішав і легким ляпанцем заохотив переступити поріг.
Всередині все виявилося саме таким, як я собі уявляла: тигрові шкури, стійки з рушницями, розчахнуті двері в спальню, бар, книги в шкіряних палітурках, написані хазяїном квартири, величезний диван, застелений шкурою зебри...
...а на шкурі - вродлива білявка в прозорому негліже: від обличчя білявки віяло кригою.
Я зупинилася в дверях, як вкопана: він відштовхнув мене і пройшов вперед.
Білявка вже зіскочила з дивану. З її крижаних очей дивилася смерть.
- Падлюка! - процідила вона крізь зуби.
Її рука зникла під негліже. Рука красунчика - під лівим бортом піджака.
Навіть не встигнувши про це подумати, я повернула своїм рукам їхній справжній вигляд - верхніх спинних мацаків, схопила одним красунчика, іншим - дівку за лікоть і різко смикнула. Обоє налякано обернулися, але побачили тільки, що я стою спокійно в двадцяти футах від них: я перетворила мацаки знову на руки так швидко, що Красунчик з дівицею нічого не помітили.
- Щоб духу цієї приблуди тут не було, - кинула я презирливо і попрямувала до бару.
- Обережніше на поворотах, красуля, - попередив він мене.
Я випила залпом літр віскі і, не повертаючи голови, спитала:
- Приблуда все ще тут?
- Обережніше на поворотах, красуля, - повторив він.
- Молодець, Красунчик! - вигукнула білявка.
- Падлюка! - парувала я і, немов за зброєю, сунула руку собі під поділ.
Гармата Красунчика видала звук, схожий на кашель, я ж посунула голову на дюйм, щоб куля потрапила мені точно у праве око: заразом вона перетворила на кашу мою потилицю. Я підморгнула Красунчику лівим оком і впала спиною в темряву спальні.
Лежачи на підлозі, я за сімнадцять секунд відновила око і потилицю. Потім підвелася, повернулася до кімнати і спитала Красунчика:
- Скільки ще раз доведеться тобі нагадувати стосовно приблуди?
Крижана білявка заверещала і кулею вискочила за двері. Я сказала:
- Ближче до справи, Красунчику. Я дійсно з Галактичного Центру, і нам, в Центрі виразно не до вподоби твоє відношення до кохання. Нас не цікавить, що його викликало: ущербні гени, важке дитинство чи хворе суспільство. Ми тебе любимо і хочемо, щоб ти виправився.
І я поставила перед ним ультиматум:
- Зроби зі мною те, що ти завжди робиш з дівчатами, спочатку їх обов'язково перед цим застреливши.
На губах у нього виступила піна, він вихопив свій величезний револьвер і, стріляючи в різні мої частини, спустошив весь барабан, але поцілив тільки в два з моїх п'яти мозків, так що на мені його стрілянина не позначилася. Обливаючись кров'ю, я повалилася в ванну. Рани я залікувала миттєво, але моя срібляста сукня перетворилася на чорт знає що. Тому я влізла в вечірню сукню з відкритими плечима, яку знайшла в ванній. Виявилося, що вона мені якраз і дуже личить. Красунчик тихо ридав у спальні, обережно б'ючись о спинку ліжка головою.
- Так ось, - сказала я, нечутно входячи в спальню, - на рахунок любові...
Він підскочив трохи не стелі і, упавши на ноги, кинувся в передпокій. Допустити, щоб він втік і підняв шум, я не могла - вказівки Центру на такий випадок були досить певні. Не роздумуючи, я випустила пару мацаків йому вслід.
- Не бійся, Красунчику! - заспокоїла я його, притягнувши до себе.
І тільки тут зметикувала, що поспіхом скористалася не парою, що мали вигляд рук, а іншою, тією, що я приховувала в подобі своїх прекрасних молочних залоз.
Звуки, що надходили від нього, викликали у мене деякий страх. Я відпустила його і спробувала відновити свій бездоганний людський вигляд, але поквапом перетворила на молочну залозу саме верхній мацак, замасковане під людську голову. І тоді мені все це набридло і я повернула собі цілком (за виключенням голосових зв'язок і легенів) свій істинний вигляд. Я мала право трохи розслабитися: адже врешті решт я виконала завдання і відтепер Красунчика буде тіпати від одного вигляду бюстгальтера на вітрині.
І, однак, мені було боляче дивитися на його страждання, і я стала його лагідно пестити мацаками, знову і знову пояснюючи, що я звичайний восьминіг і що мене на це завдання Галактичний Центр відправив тільки тому, що мені дуже зручно перетворювати свої сім кінцівок на сім кінцівок людини.
І знову і знову говорила про те, що кохаю його. Але мої слова чомусь не діяли. Він ридав і ридав.
ПІДМІНА (Рей БРЕДБЕРІ)
На восьму годину вона вже розклала довгі тоненькі цигарки, розставила кришталеві келихи для вина і вишукане срібне відерко з кубиками колотого льоду, серед яких, вкриваючись бісеринками паморозі, повільно охолоджувалася зелена пляшка. Жінка підвелася, озираючи поглядом кімнату, в якій все було уособленням охайності і акуратності, з зручно розставленими чистими попільничками. Вона збила подушку на тахті і відступила назад, ще раз озираючи все оцінюючим поглядом. Потім поспішила до ванної кімнати і повернулася звідти з пляшечкою стрихніну, яку поклала під журнал з краю столу. Молоток і льодоруб були заховані ще раніше.Вона була готовою.
Немов очікуючи на це, задзвонив телефон. Коли вона відповіла, з іншого кінця дроту долинув голос:
- Я йду.
Він стояв зараз на відсторонено пропливаючому залізною горлянкою будівлі ескалаторі, переминаючи пальцями акуратно підстрижені вуса, в добре підігнаному білому літньому костюмі з чорною краваткою. Його можна було б назвати приємним блондином з трохи посивілим волоссям. Такий собі привабливий чоловік п'ятдесяти років, який робить візит дамі тридцяти років, яка ще не втратила свіжості, компанійський, який не проти пригубити вина і не цурається всього іншого.
- Брехунець, - прошепотіла вона майже водночас з його стуком в двері.
- Добрий вечір, Марто, - привітався він.
- Так і будеш стояти на порозі? - вона м'яко поцілувала його.
- Невже так цілуються? - його очі потемнішали. - Ось як треба. - І він надовго припав своїми губами до її губ.
Заплющивши очі, вона подумала: невже все змінилося від минулого тижня, минулого місяця, минулого року? Але що змушує її підозрювати? Якась дрібниця. Цього навіть неможливо було виказати, настільки все тонко. Він змінився невловимо і остаточно. Настільки помітним наразі стало його перетворення, що вже протягом двох місяців ночами невеселі думки геть проганяли всякий сон. Нічним бдінням у чотирьох стінах вона стала надавати перевагу польотам на гелікоптері до океану і назад, щоб забутися, розважаючись проєцируємими прямо на хмари фільмами, що уносили її назад, в 1975 рік, воскрешаючи в ній спогади, які плавно змінювали один одного в морському тумані, з голосами, схожими на голоси богів у звуках прибою.
- Недоладна відповідь, - вимовив він після поцілунку, ледь відійшов і окинув її критичним поглядом. - Щось не так, Марта?
- Ні, нічого, - відповіла вона і подумала про себе, що все не так.
- Ти не такий. Де ти був сьогодні ввечері, Леонард? З ким ти танцював далеко звідси чи пив в кімнаті на іншому кінці міста? З ким ти був вишукано привітний? Так як більшу частину часу ти провів не в цій кімнаті, то я збираюся кинути тобі в обличчя докази всіх твоїх сторонніх зв'язків.
- Що це? - спитав він, роззираючись навкруги. - Молоток? Ти що, збиралася повісити картину, Марта?
- Ні, я збиралася вдарити ним тебе, - відповіла вона з сміхом.
- Так, звісно, - підхопив він, посміхаючись. - Тоді, може, ось це змінить твій намір?
Він відкрив оббитий оксамитом футляр, в якому переливалося намисто з перлин.
- О, Леонарде! - вона одягнула його тремтячими пальцями і, збуджена неочікуваним подарунком, повернулася до нього. - Ти такий добрий до мене.
- Пусте, моя мила.
В ці хвилини майже забулися всі підозри. Отже він був з нею, чи не так? У нього аніскільки не зник інтерес до неї, чи не так? Звісно, ні. Він був таким же добрим, великодушним і привітним з нею. Ніколи вона не бачила його, який би приходив без якогось подарунка на зап'ясток або на палець. Тоді чому їй так незатишно у його присутності?
Все почалося з тієї фотографії в газеті два місяці назад. Фотографія його з Алісою Самерс в Клубі в ніч на сімнадцяте квітня. Знімок потрапив їй на очі лише місяць по тому, і тоді вона поцікавилася:
- Леонард, ти нічого не казав мені про те, що запрошував Алісу Самерс в Клуб в ніч на сімнадцяте квітня.
- Невже, Марта? По-моєму, казав.
- Однак це було тієї ночі, коли ми залишилися разом, тут.
- Не розумію, як таке могло статися. Ми повечеряли, потім слухали музику і пили вино до самого рання в Клубі.
- Я впевнена, що ти був зі мною, Леонарде.
- Ти перебрала зайвого, дорогенька! До речі, може ти ведеш щоденник?
- Я не дівчинка.
- Ну, а хто ти тоді? Ні щоденника, ні записів. Я був тут минулої чи наступної ночі, ось і все. Гаразд, досить про це. Марта, давай вип'ємо.
Проте її не заспокоїли його пояснення. Вона не могла б заснути від думки і впевненості, що він був у неї вночі сімнадцятого квітня. Звісно, це був нонсенс. Він не міг бути одразу у двох місцях.
Вони стояли, разом дивлячись на молоток, що лежав на підлозі. Вона підняла його і поклала на стіл.
- Поцілуй мене, - раптово вихопилося у неї. Їй раптом закортіло саме зараз більше, ніж будь-коли, бути впевненою у ньому. Він обійняв її і сказав:
- Спочатку келих вина.
- Ні, - наполягла вона і поцілувала його.
Так, вона була. Ця відмінність. Неможливо було переповісти про це комусь ще чи навіть описати. Все одно, що намагатися описати сліпому красу веселки. Але у цілунку відбувся невловимий хімічний процес. Це вже не поцілунок містера Леонарда Хіла. Він нагадував поцілунок Леонарда Хіла, проте достатньо відрізнявся, аби у неї увімкнувся і запрацював якийсь підсвідомий механізм сумніву. Що виявив би аналіз вологи його губ? Нестачу якихось бактерій? І, що стосується самих губ, чи стали вони м'якішими або грубішими? Щось невловиме.
- Гаразд, тепер вино, - мовила вона і відкоркувала пляшку. Налила повні стакани. - Йой, ти не сходиш на кухню по серветки?
Поки його кроки віддавалися в іншій кімнаті, вона налила в його келих стрихнін. Він повернувся з серветками, підклав їх під келихи і підняв свій.
- За нас!
О, господи, промайнуло у неї в голові, а що, якщо я помиляюся? Раптом це дійсно він? Може, я шизофренічка, дійсно навіжена і не підозрюю про це?
- За нас, - підняла вона іншого келиха.
Він випив вино одним ковтком, як завжди.
- Господи, - скривився, - яке страхіття. Де ти його відкопала?
- В Модести.
- Більше не бери там. А втім, не відмовився б ще.
- Гаразд, у мене є ще в холодильнику.
Коли вона принесла нову пляшку, він сидів там же, посвіжілий і пожвавлений.
- Ти чудово виглядаєш, - завважила вона.
- Почуваю себе чудово. А ти гарна. Впевнений, що сьогодні я кохаю тебе більше, ніж будь-коли ще.
Вона чекала, коли він завалиться на бік і витріщить побляклі, мертві та здивовані очі.
- Ну що ж, продовжимо, - долинув до неї його голос. Він відкоркував пляшку. Коли вона спорожніла, пройшла вже година. Він розповідав якісь дотепні коротенькі історії, тримаючи її руки в своїх і осипаючи їх цілунками. Нарешті зазирнув їй в очі і спитав:
- Ти сьогодні якась надто тиха, Марта. Щось трапилося?
- Ні, - почулася її відповідь.
Минулого тижня була передача новин, що остаточно занепокоїла її і змусила наважитися вияснити все, передача, що точно пояснювала її самотність з ним. Про ляльок. Патентовані ляльки. Не те, щоб вони насправді існували, але ходили чутки і поліція розслідувала їх.
Ляльки у зріст людини, механічні, не на нитках, таємно зроблені на кшталт справжніх людей. На чорному ринку їх можна придбати за десять тисяч. Можна замовити свою точну копію. Якщо остогиділи знайомі обличчя, можна послати замість себе ляльку, яка буде пити вино, сидіти на обідах, здоровкатися, обмінюватися плітками з місіс Райнхарт ліворуч, з містером Сімонсом праворуч, з місіс Гленер, яка сидить навпроти.
Подумати тільки, скільки дебільних розмов про політику можна пропустити повз вуха, скільки непотрібних нудотних шоу можна ніколи не дивитися. А скільки зануд зустрінеться на шляху, з якими можна відтепер не псувати нервів. І, в решті решт, думати не тільки про дорогоцінних коханих, котрих на певний час можна і забути, на жодну хвилину не полишаючи їх.
Коли її думки добігли останнього пункту, з нею майже сталася істерика. Звісно, доказів існування таких ляльок не було. Всього лишень приховані чутки, проте досить суттєві, аби вдатися до істерики вразливій людині.
- Знову ти ширяєш хмарами, - порушив він хід її думок. - Про що це ти так напружено розмірковуєш?
Її погляд затримався на ньому. Було жахливо недоречно, у будь-який момент його тіло могло впасти в конвульсіях і назавжди завмерти. А потім вона буде картати себе за свою ревність.
Не задумуючись, вона ляпнула:
- Твій рот. У нього якийсь забавний присмак.
- Бог з тобою, дорогенька. На часі слідкувати за собою, так?
- Останнього часу у твоїх губ якийсь дивний присмак.
Вперше він здавався збентеженим.
- Невже? Я обов'язково проконсультуюся з своїм лікарем.
- Не звертай уваги.
Вона відчула, як її серце хутко забилося і їй стало зимно. Його рот. В решті решт, якими майстерними не були б хіміки, їм не вдалося б проаналізувати і відтворити точно такий же присмак. Навряд чи. Смак індивідуальний. Але смак - лише один бік питання, був також і інший. Їй не терпілося перевірити щойно народжену підозру. Вона підійшла до тахти і витягла з-під неї пістолет.
- Що це, - спитав він, дивлячись на її руки, - пістолет? Як трагічно.
- Я розкусила тебе.
- А що, власне, було розкушувати? - кортіло дізнатися йому, спокійному, з міцно стиснутим ротом і кліпаючими очима.
- Ти брехав мені. Тебе не було тут тижнів з вісім, якщо не більше.
- Невже? Де ж я, по-твоєму, був
- З Алісою Самерс, звісно! Голову даю на відсіч, що ти і зараз з нею.
- Як це? - спитав він.
- Я не знаю Алісу Самерс, ніколи не зустрічала її, але думаю подзвонити їй прямо зараз.
- Будь ласка, - відповів він, дивлячись їй у вічі.
- І подзвоню.
Вона вирушила до телефону. Рука її трусилася так, що ледь вдалося набрати номер. Очікуючи, поки на тому кінці дроту візьмуть слухавку, вони дивилися один на одного, він - немов психіатр, який спостерігає за незвичним феноменом.
- Моя дорога Марто, - порушив він мовчанку, - тобі треба...
- Сидіти!
- Моя люба Марто, - не вгавав він, - чого ти начиталася?
- Все про маріонеток.
- Про тих ляльок? О господи, Марта, мені за тебе прикро. Це все нісенітниці. Я зазирав туди.
- Що?!
- Ну, звісно! - вигукнув він полегшено. - У мене так багато суспільних обов'язків, і потім, як ти знаєш, моя перша дружина приїхала з Індії і вимагала, щоб я приділяв їй час, і я подумав, як прекрасно було б мати свій дублікат, тільки б не витрачати на неї час і збити її з мого сліду, чудово, чи не правда? Але все це лише мрії. Одна з дозвільних фантазій, запевняю тебе. А зараз поклади слухавку і давай вип'ємо вина.
Вона стояла, дивлячись на нього. Вже майже поклала слухавку, повіривши йому, поки до її свідомості не дійшло слово "вино". Тут вона схопилася і сказала:
- Зачекай. Але ти не можеш зі мною розмовляти! Я поклала тобі у вино отруту, достатню, щоб отруїти шістьох. У тебе ж немає найменшої ознаки. Це щось доводить, чи не так?
- Та нічого це не доводить. Зайвий раз переконує, що аптекарі помилилися, давши тобі не ту пляшечку, тільки дуже схожу. Мені жаль тебе розчаровувати, але я відчуваю себе прекрасно. Вимкни телефон і будь розумницею.
Вона все ще стискала в руці слухавку. З неї линув голос:
- Ваш номер Ей-Бі-один-два-два-чотири-дев’ять.
- Я хочу пересвідчитися, - сказала вона йому.
- Ну, добре, - знизав він плечима, - якщо мені тут не вірять, боюся, більше не прийду сюди. Єдине, що тобі треба, моя мила леді, так це хороший психіатр. У гіршому випадку, ти вже на межі!
- Я хочу пересвідчитися, - повторила вона. - Це оператор? Дайте, будь ласка, Ей-Бі-один-два-два-чотири-дев’ять.
- Марта, припини, - зробив він останню спробу, витягнувши руку, але продовжуючи сидіти.
З іншого кінця дроту лунали довгі гудки. Нарешті відповів голос. З хвилину Марта прислуховувалася до нього, а потім кинула слухавку.
Леонард зазирнув їй в обличчя і промовив:
- Ну ось. Вдоволена?
- Так, - крізь стиснуті зуби відповіла вона і підняла пістолет.
- Ні! - вигукнув він. Потім скочив на ноги.
- На тому кінці був твій голос, - повідомила вона. - ти був з нею!
- Ти божевільна, - знову пролунав його крик. - Господи, це помилка, це хтось інший, ти перевтомилася, і тобі здалося!
Пістолет вистрілив двічі, тричі.Він впав на підлогу. Вона підійшла і схилилася над ним. Їй стало страшно, і, мимоволі, її тіло стали стрясати ридання. Той факт, що Леонард впав до її ніг, здивував її. Їй уявлялося, що лялька не впаде, а лише розсміється над нею, неушкоджена і безсмертна.
- Я помилилася. Я божевільна. Це Леонард Хіл, вбитий моєю рукою.
Він лежав з заплющеними очима, губи його ледь помітно ворушилися:
- Марта, чому тобі не було так добре одною, о, Марта!
- Я викличу лікаря, - промовила вона.
- Ні, ні, ні, - його зненацька прорвало сміхом. - Тобі потрібно про дещо дізнатися. Що ж ти наробила? Відтак, це я ідіот, міг би і раніше подумати.
Пістолет випав з розчепірених пальців.
- Я... - давив його сміх, - мене не було тут, з тобою, цілий... цілий рік!
- Що?
- Рік, дванадцять місяців! Так, Марто, дванадцять місяців!
- Ти брешеш!
- І, тепер ти мені не віриш, так? Що ж так змінило тебе за десять секунд? Думаєш, я Леонард Хіл? Забудь!
- Так це був ти? Котрий зараз у Аліси Самерс?
- Я? Ні! З Алісою я познайомився рік назад, коли перший раз пішов від тебе.
- Пішов від мене?
- Так, пішов, пішов, пішов! - кричав він і захлинався сміхом, лежачи на підлозі. - Я змучена людина, Марто. У мене слабке серце. Всі ці перегони з перешкодами обійшлися занадто дорого. Я подумав, що потрібно змінити обстановку. Тому пішов до Аліси, яка швидко наскучила мені. А потім до Хелен Кінгслі, пам’ятаєш її, чи не так? І вона мене втомила. І я втік до Ен Монтгомері. І вона не остання. О, Марта, моїх дублікатів принаймні ще шість штук, механічних лицемірів, що проводять ночі в ліжках шести жінок в різних частинах міста і роблять їх щасливими. А знаєш, що я роблю зараз, справжній Леонард Хіл? Зараз я лежу вдома у ліжку, читаючи маленьку збірку есе Монтеня, попиваючи шоколад з молоком. В десять я вимикаю світло, через годину вже буду спати сном невинного маляти до самого ранку і встану зрання свіжим і вільним.
- Припини! - вискнула вона.
- Мені потрібно доказати тобі. Ти перебила мені кулями кілька дротів. Я не можу підвестися. Якщо прийдуть лікарі, вони так чи інакше все зрозуміють. Я не довершений. Достатньо хороший, проте не довершений. О, Марто, мені не вдалося полонити твоє серце. Повір мені, я лише бажав твого щастя. А тому намагався бути таким обережним з своїми побігеньками. Я викинув п'ятнадцять тисяч за цю модель, довершену в усіх відношеннях, до найменшої дрібниці. А їх багато. Слина, наприклад. Прикра помилка. Вона тебе і навела на здогад. Але ти повинна знати, що я любив тебе. Їй подумалося, що зараз не витримають ноги, вона впаде чи зійде з глузду. Його треба зупинити.
- І коли я побачив, що інші теж покохали мене, - продовжувався його шепіт, очі були відкритими, - довелося завести дублікати і для них. Бідні створіння, вони також мене любили. Ми однак не скажемо їм, Марто, добре? Обіцяй мені, що нічого не розповіси. Я від всього втомився, мені потрібен тільки спокій, книжка, трохи молока і по-довше спати. Ти ж не подзвониш їм і збережеш все в таємниці?
- Весь цей рік, цілий рік я була самотня, кожну ніч самотня, - пробурмотіла вона, внутрішньо холодіючи. - Розмовляла з механічною потворою. Кохала міраж! Весь час у самотності, коли могла бути з кимось живим!
- Я ще можу любити тебе, Марто.
- О, господи! - зайшлася вона криком, хапаючись за молоток.
- Ні, Марто! Ні!
Вона розтовкла йому голову, била по грудях, по рукам та ногам, що продовжували безугавно сіпатися. Її молоток опускався на голову, доки скрізь луснувшу шкіру не заблищала сталь і раптово не зметнувся вверх фонтан з скручених дротів і мідних шестерінок, що порозліталися всією кімнатою.
- Я кохаю тебе, - ворухнулися в останнє губи.
Вона вдарила по ним молотком, і звідти викотився язик. На паркет викотилися скляні очі. Немов божевільна, вона тупо колотила по тому, що раніше було Леонардом Хілом, доти, поки воно не розсипалося паркетом, як залізні залишки іграшкової електрички. Довбаючи по ним, вона реготала.
На кухні відшукалося кілька картонних коробок. Вона розпихала по них всі ці шестерінки, дроти, розкурочені залізні блоки і заклеїла зверху. За десять хвилин знизу був викликаний розсильний.
- Віднеси ці коробки містеру Леонарду Хілу, дім сімнадцять по Елм-Драйв, - сказала вона, підштовхнувши його до виходу. - Прямо зараз, вночі. Розштовхай містера і потіш його сюрпризом від Марти.
- Коробки з сюрпризом від Марти, - повторив розсильний.
Як тільки двері зачинилися, вона сіла на тахту з пістолетом в руках, вертячи його і до чогось прислухаючись.
Останнє, що вона чула в житті, був звук шарудіння переносимих вниз коробок, брязкаючого заліза, тертя шестерінки об шестерінку, дроту об дріт, повільно стихаючий.
ПОХМІЛЛЯ (Роберт ШЕКЛІ)
Пірсен повільно і неохоче приходив до тями. Він лежав на спині, міцно заплющивши очі, і намагався відтягнути невідворотне пробудження. Але свідомість повернулася, і він одразу відновив властивість відчувати. Очі простромили тонкі голочки болю, і в потилиці щось забухало, немов величезне серце. Всі суглоби горіли вогнем, а нутрощі так і вивертало назовні.Пірсен понуро констатував, що похмілля, яке його скрутило, безсумнівно, було королем і повелителем всіх похміль.
Він незле знався на таких речах. Свого часу звідав ледь не всі різновиди: його нудило від спиртного, роз’їдав смуток після мініскаретте, терзав потроєний біль в суглобах після скліті. Але те, що він звідував, увібрало в себе всі ці принади у посиленому вигляді і було здобрене до того ж відчуттям відчуженості, таким знайомим шанувальникам героїну.
Що ж таке він пив вчора? І де? Пірсен намагався пригадати, але минулий вечір не відрізнявся від багатьох інших подібних вечорів. Що ж, доведеться, як завжди, відновлювати все по шматочкам.
Але передусім треба взяти себе в руки і зробити те, що слід. Розплющити очі, підвестися з ліжка і мужньо дістатися аптечки. Там, на середній поличці лежить гіпосульфіт діхлорала, який допоможе йому очухатися.
Пірсен відкрив очі і почав злізати з ліжка. Тут зненацька він зрозумів, що лежить не у ліжку.
Навколо була висока трава, над ним блищало сліпуче світле небо, і повітря пахло прілим листям.
Пірсен зі стогоном заплющив очі. Тільки цього йому не вистачало. Гарненько ж, видко, набрався він вчора. Навіть до дому не дійшов. А повертався, мабуть, через Центральний парк. Схоже, що доведеться брати таксі і вже якось дотерпіти, поки його не доправлять на квартиру.
Зробивши потужне зусилля, Пірсен розплющив очі і підвівся.
Він стояв у високій траві. Навколо наскільки вистачало очей височіли велетенські дерева з помаранчевими стовбурами, оплетені зеленими і пурпурними ліанами, деякі з яких в попереку були не тонше людського тулуба. Під деревами бучно розрослися, створюючи непролазні хащі, папороть, чагарник, отруйні зелені орхідеї, повзучі чорні стебла і багацько невідомих рослин зловісного вигляду та кольору. В заростях попискувала і скрекотала різноманітна мілка живність, а здаля доносилося грізне гарчання якогось великого звіра.
- Ні, це не Центральний парк, - допетрав таки Пірсен.
Він огледівся, затуливши очі від нестерпного блиску сонячного неба.
- Схоже я навіть не на Землі, - додав він.
Пірсен був здивований і захоплений власною витримкою. Неквапливо опустившись на траву, він спробував оцінити обстановку.
Отже, його ім’я Уолтер Хіл Пірсен. Вік - 32 роки, місце проживання - місто Нью-Йорк. Він повноправний виборець, ніде не працює, бо у цьому немає потреби, і порівняно незле забезпечений матеріально. Напередодні ввечері в чверть на восьму він вийшов з дому, збираючись повеселитися. Цей намір він, безсумнівно, здійснив.
Так, повеселився він, як належить. А ось коли, в який момент він впав в безпам’ятство, цього він, хоч убий, не пам’ятав. Але прийшов до тями він чомусь не вдома в ліжку і навіть не в Центральному парку, а в густих смердючих джунглях. Мало того, він був впевнений, що знаходиться не на Землі.
Схоже, все саме так. Пірсен обвів поглядом величезні помаранчеві дерева, оперезані зеленими та пурпурними ліанами і залиті сліпучо білим потоком світла. Істина поступово вимальовувалася в його затуманеному мозку.
Скрикнувши від жаху, він затулив обличчя руками і втратив свідомість.
Коли він отямився вдруге, то відчув себе значно краще, тільки в роті залишився неприємний смак та голова метикувала туго. Пірсен одразу і остаточно вирішив припинити всі пиятики; досить - йому й так вже ввижаються помаранчеві дерева і пурпурні ліани. Повністю протверезівши, він розплющив очі і знову побачив всі ті ж чудернацькі джунглі.
- Ну! – заволав він. - що за чортівня?
Негайної відповіді не надійшло. Потім за деревами чимдуж загомоніли невидимі мешканці джунглів і поступово вщухли.
Пірсен невпевнено підвівся і прихилився до дерева. Він якось відразу видихся, навіть дивуватися не було сил. Виходить, він таки у джунглях. Гаразд. А навіщо він тут?
- Зовсім невтямки. Мабуть, напередодні ввечері сталося дещо надзвичайне. Але що? Пірсен старанно почав пригадувати.
З дома він вийшов в четверть на восьму і попрямував...
Раптом він різко обернувся. Хтось тихенько рухався через підлісок, наближаючись до нього. Пірсен завмер. Серце лунко гупало у нього в грудях. Невідома істота підкрадалася все ближче, сопучи і ледь чутно стогнучи. Але ось кущі розсунулися, і Пірсен побачив її.
Це була чорна з синім відливом тварина, обрисами схожа на торпеду чи акулу. ЇЇ обтічний тулуб мав біля десяти футів в довжину і пересувався на чотирьох рядах коротких товстих ніжок. Ні очей, ні вух на голові у неї не було, тільки довгі вусики коливалися над похилим чолом. Істота роззявила широку пащу, де рядами стирчали жовті зуби.
Неголосно підвиваючи, вона вирушила до Пірсена. І хоча тому ніколи і не снилося, що на світі можуть бути такі тварюки, він не став розмірковувати, чи не ввижається вона йому.
Повернувшись, Пірсен кинувся тікати в підлісок. Хвилин п’ятнадцять він біг що є духу і тільки в кінець захекавшись, зупинився. Чорно-синя потвора стогнала десь далеко позаду, пробираюсь слідом за ним.
Пірсен посунув далі, тепер вже кроком. Зважаючи на стогони, тварюка не відзначалася моторністю. Бігти було зовсім не обов’язково. Але що станеться, коли він зупиниться? Що вона там задумала? Чи вміє вона дертися на дерева?
Пірсен вирішив поки не думати про такі речі.
Насамперед було за необхідне пригадати головне: як він потрапив сюди? Що з ним сталося напередодні ввечері?
Він почав пригадувати...
Прогулятися він вийшов в чверть на восьму. Було похмуро, злегка мрячив ріденький дощик, звісно аніскільки не турбуючи нью-йоркців, які дуже любили гуляти за такої погоди і спеціально замовили її на вечір міському кліматологу.
Пірсен продефілював П’ятою авеню, розглядаючи вітрини і відзначаючи про себе дні безкоштовних розпродаж. Так, так, виходить, що в універсальному магазині Бемлера безкоштовний розпродаж відбудеться найближчої середи, з шостої і до дев’ятої пополудні. Обов’язково треба взяти у свого олдермена спеціальну перепустку. Вставати за перепусткою доведеться зрання, а потім товктися в черзі для користувачів пільг. Але все ж це краще, ніж розраховуватися готівкою.
За півгодини він нагуляв приємний апетит. Поблизу було кілька добрих комерційних ресторанів, але пригадавши, що він, здається, не при грошах, Пірсен завернув на П’ятдесят четверту до безкоштовного ресторану Котрея.
При вході він пред’явив картку виборця і спеціальну перепустку, підписану третім секретарем-заступником Котрея. Пірсена впустили. Він замовив собі на обід просте філе міньйон, котре запивав слабеньким червоним вином, бо більш міцних напоїв тут не подавали. Офіціант приніс йому вечірню газету. Пірсен вивчив перелік безкоштовних розваг, але не виявив нічого вартого уваги.
Коли він виходив з залу до нього поспіхом підійшов управляючий рестораном.
- Перепрошую, сер, - сказав он. - Ви залишилися задоволений, сер?
- Обслуговують у вас повільно, - відповів Пірсен. – філе було їстівне, проте не кращої якості. Вино - так собі.
- Так, сер... дякую Вам, сер,..., прийміть наші вибачення, сер, - говорив управляючий, похапцем записуючи до свого нотатника зауваження Пірсена. - Ми врахуємо Ваші побажання, сер. Вас частував обідом високоповажний Блейк Котрей, старший радник з водопостачання Нью-Йорка. Містер Котрей знову висуває свою кандидатуру на виборах двадцять другого листопада.
Стовпчик Джей-три у Вашій кабіні для голосування. Ми уклінно розраховуємо на Ваш голос, сер.
- Там видно буде, - відповів Пірсен і вийшов з ресторану.
На вулиці він взяв пачку цигарок з автомата, що тішив перехожих музикою і постачав їх цигарками в якості пам’ятного подарунка від Елмера Бейна, мілкого політичного діяча з Брукліна. Вийшовши на П’яту авеню, він відновив свою неквапливу прогулянку, побіжно розмірковуючи, чи є сенс голосувати за Котрея.
Як всі повноспроможні громадяни, Пірсен високо оцінював свій голос і презентував його певному кандидату тільки за зрілими роздумами. Перш ніж проголосувати "за" чи "проти", він, подібно кожному виборцю, ретельнішим чином зважував чесноти та недоліки того чи іншого кандидата.
До чеснот Котрея можна було віднести те, що він вже близько року утримував досить пристойний ресторан. Але що він зробив окрім цього? Де обіцяний ним безкоштовний розважальний центр, де джазові концерти?
Обмеженість громадських фондів - всього лишень пуста відмовка.
Не буде щедріше новий кандидат? Чи перевибрати ще разок Котрея? У таких справах рубати з плеча не варто. Тут треба дуже навіть подумати, і, звісно, не зараз, а в більш сприятливий час. Ночі створені для насолод, гулянок, веселощів.
Чим же зайнятися сьогодні? Він передивився майже всі безкоштовні заходи. Спорт мало його цікавить. Десь влаштовуються вечірки, але там навряд чи буде весело. В загальнодоступному домі мера можна вибрати будь-яку поступливу дівулю, однак Пірсена останнім часом до них не тягне.
Самий вірний спосіб позбавитися вечірньої нудьги - вино або наркотик. Але який? Мініскаретте? Якийсь контактний збудник? Скліті?
- Гей, Уолте!
Він обернувся. Широко вишкірившись, до нього прямував Білі Бенц, вже доволі тепленький. - Гей, зачекай, Уолт, друже! - промовив Бенц. - Ти куди сьогодні?
- Та нікуди взагалі-то, - відповів Пірсен. - А що?
- Тут одне шикарне містечко з'явилося. Новеньке, шик-блиск. Зайдемо?
Пірсен насупився. Він не любив Бенца. Цей високий, гамірний, червонопикий здоровань був закінченим неробою. Цілковито нікчемна особистість. Те, що він не працює, якраз і неважливо. Тепер мало хто працює. До чого це, якщо можна голосувати? Але Бенц був таким ледарем, що навіть не ходив на вибори. А це вже занадто. Голосування - хліб насущний та святий обов’язок кожного громадянина.
Однак у Бенца був прямо-таки надприродній нюх на нові злачні заклади, про які ще ніхто не дізнався.
Пірсен завагався, потім спитав:
- А там безкоштовно?
- Безкоштовніше борщу, - відповів схильний до заїжджених порівнянь Бенц.
- А що там влаштовують?
- Підемо зі мною, друже, я тобі все розповім...
Пірсен витер спітніле обличчя. Стояла мертва тиша. Стогони чорно-синього звіра вже не доносилися з заростів. Можливо, йому набридла гонитва.
Вечірній костюм Пірсена був подертий на шмаття. Він скинув піджак і до пояса розстібнув сорочку. Десь за мертв’яно-білим небом палало невидиме сонце. У Пірсена пересохло в роті, піт ручаями розтікався тілом. Без води він довго не протримається.
Так, він, здається, серйозно вляпався. Проте Пірсен вперто гнав від себе всі думки, окрім однієї. Він повинен з’ясувати, як він тут опинився і тільки після цього думати над тим, як врятуватися.
Що ж це був за шик-блиск, яким спокусив його Білі Бенц?
Пірсен прихилився до дерева і заплющив очі. Спогади пробуджувалися смутно і не одразу. Білі повів його у східну частину міста, на Шістдесят другу вулицю, і там...
Він раптом почув в кущах шурхотіння і швидко підняв голову. З чагарника тихо виповзла чорно-синя тварюка. ЇЇ довгі вусики затріпотіли, націлившись в його бік. Тієї ж миті ця потвора вся підібралася і стрибнула на нього, розчепіривши кігті.
Пірсен інстинктивно відскочив. Звірюка гримнулась на землю, але хутко повернулася і знову кинулася на нього. Цього разу Пірсен не встиг ухилитися. Він витягнув вперед руки, і акулоподібна потвора накинулася на нього.
Пірсен вдарився спиною об дерево. Він відчайдушно вчепився в широченну горлянку звіра і що є сили намагався відштовхнути його від себе. Звірюка клацала зубами біля самого його обличчя. Пірсен напружився що є сили, намагаючись задушити її, але його пальці були надто заслабкі для цього.
Звірюка совалася і звивалась, шкребла землю. Руки Пірсена мало-помалу слабшали і починали згинатися в ліктях. Щелепи клацали всього лише в дюймі від його обличчя. Ось виповз довгий поцяцькований чорними плямами язик...
Охоплений огидою, Пірсен пожбурив від себе стогнучу потвору. Не давши їй опам’ятатися, він ухопився за ліани, вліз на дерево і в нестямі від жаху почав дертися слизьким стовбуром від гілки до гілки. Лише в тридцяти футах над землею він вперше подивився вниз.
Чорно-синя лізла слідом з такою легкістю, немов все життя провела на деревах.
Пірсен підіймався вище, здригаючись всім тілом від втоми.
Стовбур дерева поступово звужувався, все менше знаходилося гілок, достатньо міцних, аби за них ухопитися. Біля самої верхівки, в п’ятдесяти футах над землею, дерево захиталося
під його вагою.
Пірсен знову подивився вниз: вперта потвора була за десять
футів від нього і продовжувала лізти вище. Пірсен скрикнув; йому здалося, що порятунку немає. Але переляк додав йому сил. Він дістався останньої великої гілки, ухопився міцніше і підібгав ноги. Коли звірюка дісталась нього, він зненацька вперіщив її обома ногами.
Удар був точний. Кігті звіра з пронизливим скреготом обідрали кору з дерева. Звірюка, верещачи і ламаючи гілки, полетіла вниз і дзвінко гепнулась об землю.
Настала тиша.
"Напевне, вона розбилася", - подумалось Пірсену. Проте перевіряти свою здогадку у нього і в думках не було. Ніяка сила на Землі чи ще якій планеті Галактики не примусила б його самостійно злізти з дерева. Ні вже, дзуськи, допоки він не прийде в себе та як слід не збереться с силами, він звідси не рушить.
Пірсен сповз трохи нижче, до товстої роздвоєної гілки. На такому сідалі можна було почувати себе спокійно. Лиш остаточно облаштувавшись, Пірсен зрозумів, як мало у нього залишилося сил. Якщо вчорашній сабантуй виссав його, то сьогоденні пригоди вичавили до решти. Напади на нього зараз звірятко трохи більше за білку, і він загине.
Він прихилився до стовбура, витягнув обважнілі ноги і руки, заплющив очі і знову прийнявся відновлювати в пам'яті події минулого вечора.
- Підемо зі мною, друже, - промовив Білі Бенц. - Я тобі все розповім. А вірніше - сам побачиш.
Вони попрямували в східну частину міста, вийшли на Шістдесят другу вулицю, а тим часом густо-сині сутінки змінилися нічною темрявою. Манхеттен запалив вогні, над горизонтом заблимали зірки, і серпанок місяця зблиснув крізь прозорий туман.
- Куди ми йдемо? - спитав Пірсен.
- А ми вже прийшли, голуба, - відповів Бенц.
Вони стояли перед невисокою садибою, складеною з коричневого пісковику. Непоказна мідна дощечка на дверях наголошувала:
НАРКОТИК
- Новий безкоштовний наркотичний салон, - пояснив Бенц. - Відкритий сьогодні ввечері Томасом Моріарті, кандидатом від реформістської партії на пост мера. Про цей заклад ще ніхто не знає.
- Класно, - сказав Пірсен.
По місту було чимало безкоштовних розважальних закладів. Але кожний прагнув розшукати щось невідоме іншим і оцінити новинку, перед тим, як до неї кинуться юрми шанувальників свіжих вражень.
Ось вже багато років Верховний євгенічний комітет, створений при Об’єднаному міжнародному уряді утримував чисельність світового населення в стабільних і розумних межах. Людям знову стало так просторо на Землі, як не було протягом останнього тисячоліття, а уваги їм приділяли значно більше, ніж будь-коли у минулому. Завдяки успіхам підводної екології і гідропоніки, а також всебічному використанню земної поверхні їжі та одягу вистачало на всіх і навіть з надлишком. При автоматних методах будівництва і достатку будматеріалів житлова проблема перестала існувати, тим більше що людство було порівняно невеликим і надалі збиралося збільшуватися. Навіть предмети розкоші ні для кого віднині не були розкішшю.
Сформувалася благополучна, стійка, незмінна цивілізація. Ті нечисленні, хто проектував, будував і обслуговував машини, отримували щедру винагороду. Більшість ж зовсім не працювала. Ні потреби, ні бажання у них не було.
Знаходилися, звісно, і марнославці, які жадали багатств, влади, високих постів. Ці займалися політикою. Використовуючи численні суспільні фонди, кожний з них годував, одягав, розважав населення свого округу, щоб забезпечити собі більшість голосів, і проклинав зрадливих виборців, завжди готових перекинутися на бік того, хто запропонує більше.
Це була свого роду утопія. Про колишні бідування всі забули, війни давно припинилися, на кожного чекала безбідне довге життя.
І чим же, окрім вродженої людської невдячності, можна було пояснити, що число самогубств зросло до воістину вражаючих розмірів?
Двері прочинилися одразу ж, і Бенц показав перепустки. Вони пройшли коридором у велику затишну вітальню. Четверо відвідувачів, з них одна жінка, ранні пташки, які почули про новий заклад раніше інших, напівлежали на кушетках, димлячи блідо-зеленими цигарками. В повітрі стояв різкий, незвичний, але того ж часу, приємний запах.
Підійшов служник і підвів їх до вільного дивану.
- Розташовуйтесь як вдома, джентльмени, - промовив він. - Закуривши нарколик, ви відпочинете від всіх клопотів.
Він простягнув кожному по пачці блідо-зелених цигарок.
- Що це за штукенція? - спитав Пірсен.
- Нарколичні цигарки, - відповів служник. - Виготовлені з відбірної суміші турецького і вірджинського тютюну, в яку додана ретельно відміряна доза нарколи, хмільної травки, що росте в екваторіальному поясі Венери.
- Венери? - здивувався Бенц. - А невже ми дісталися Венери?
- Чотири роки тому, сер, - відповів служник. - Першою висадилася експедиція Єльського університету і заснувала там
базу.
- Як на мене, то щось таке я вже читав, - зауважив Пірсен.
- Або бачив в кіножурналі. Венера... Там начебто суцільні неосвоєні джунглі, так?
- Зовсім не освоєні, сер, - підтвердив служник.
- А, пам’ятаю, - сказав Пірсен. - Важко за всім встежити. А що, ця наркола входить потім у звичку?
- У жодному випадку, сер, - заспокоїв його служник. - Наркола діє як, згідно теорії, повинен би впливати алкоголь. Ви отримуєте нечуваний підйом, відчуття задоволення та ейфорії. Похмілля не буває. Це вам пропонує Томас Моріарті, кандидат від реформістської партії на пост мера. Стовпчик Ей-два в ваших кабінах, джентльмени. Ми уклінно розраховуємо на ваші голоси.
Відвідувачі кивнули і закурили.
Нарколик почав діяти майже одразу. Вже після першої цигарки Пірсен відчув розкутість, легкість, і його захопило передчуття чогось приємного. Друга цигарка посилила дію першої і дещо додала. Всі почуття надзвичайно загострилися. Пірсену здавалося тепер, що світ такий чудовий, повний незвіданих радощів й чудес. І сам він відчув себе поважним і незамінним.
Бенц штовхнув його ліктем в бік:
- Що, недурна штучка?
- Дуже здорово, - відповів Пірсен. - Цей Моріарті, напевно, добра людина. Світу потрібні добрі люди.
- Точно, - погодився Бенц. - Потрібні толкові люди.
- Сміливі, мужні, далекозорі, - з жаром продовжував Пірсен, - такі орли, як ми з тобою, які перевернуть весь світ, так що...
Він раптом замовк.
- Чого ти? - спитався Бенц.
Пірсен не відповідав. У ньому відбулася невловима переміна, знайома всім наркоманам, і нарколик тепер викликав у нього зворотній ефект. Тільки що він здавався собі богом. І раптом, з загостреним відчуттям одурманеного побачив себе таким, як він є.
Він, Уолтер Хіл Пірсен, тридцяти двох років, неодружений, непрацюючий і нікому не потрібний. Коли йому було вісімнадцять, він поступив на службу, щоб доставити задоволення батькам. Але за тиждень кинув роботу, тому що вона наганяла на нього смуток і заважала висипатися. Потім якось йому надумалося одружитися, але його налякала відповідальність, яку накладає сімейне життя. Йому скоро тридцять три, він хирлявий, кволий, у нього дряблі м’язи і нездоровий колір обличчя. Жодного разу в житті не зробив він абсолютно нічого важливого ані для себе, ані для інших і наперед не зробить.
- Ну, давай, давай викладай все, як воно є, друже, - сказав Бенц.
- Б-бажаю здійснити подвиг, - промимрив Пірсен, роблячи нову затяжку.
- Та ну?
- Щоб я здох! Пригод хочу!
- Так чого ж ти мовчав? Я тобі миттю все влаштую. - Бенц скочив і потягнув за собою Пірсена. - Гайда!
- Ти к-куди мене ведеш?
Пірсен спробував відштовхнути Бенца. Він бажав, не підводячись з дивану, упиватися своїм горем. Але Бенц ривком змусив його підвестися.
- Я зрозумів, що тобі потрібно, - промовив Бенц. - Пригода... така, щоб дух перехопило. Пішли, голуба, я тебе відведу. Хитаючись, Пірсен задумливо насупив брови.
- Підійди сюди, - звернувся він до Бенца. - Я тобі на вухо скажу. Бенц нахилився до нього, і Пірсен прошепотів:
- Хочу, щоб була пригода, але щоб я залишився цілим та неушкодженим. Второпав?
- Само собою! - відповів Бенц. - Я же знаю, що тобі треба. Вали за мною. Зараз буде пригода. Безпечна!
Стискаючи в кулаках пачки нарколика, приятелі взялися за руки і нетвердим кроком вийшли з салону, заснованого кандидатом реформістів.
Зчинився вітер, і дерево, на якому сидів Пірсен, захиталося. Порив вітру так зненацька охолодив його розпашіле обличчя, спітніле тіло, що Пірсена раптом почали брати дрижаки. Зуби голосно зацокотіли, руки до болю вчепилися у слизьку гілку. В горлі нестерпно палало, немов туди насипали мілкого розпеченого піску.
Ні, він не міг більше терпіти таку спрагу. За ковток води він зараз був ладний битися з цілим десятком чорно-синіх тварюк.
Пірсен прийнявся повільно спускатися з дерева, вирішивши не думати дочасно про те, що сталося вчора ввечері. Попервах він повинен знайти воду.
Під деревом, не ознак життя, лежала чорно-синя звірюка з
переломленим хребтом. Пірсен пройшов повз неї і пірнув у чагарник.
Він брів джунглями довгі години, а може й дні, бо втратив уяву про час за болісної спеки, якою щедро линуло блискуче, незмінно біле небо. Колючі гілки рвали його одяг, якісь птахи пронизливо скрикували кожного разу, коли він розсував кущі. Він нічого не помічав і продовжував йти, насилу пересуваючи задерев’янілі ноги і спрямовуючи вперед бездумний погляд. Він впав, але знову підвівся і побрів, потім падав ще раз і ще. Так брів він, немов робот, допоки не натрапив на нікчемний, брудний потічок.
Пірсен розтягнувся і припав до води губами, зовсім не думаючи про те, що в ній можуть бути хвороботворні бактерії.
Трохи оговтавшись, він обдивився. Навколо суцільною стіною стояли непрохідні, отруйно-зелені, чужі джунглі. Над ним сяяло небо, точнісінько таке ж біле, яким він побачив його вперше. А в кущах попискувала і цвірінькала невидима мілка живність.
"Яке глухе і страхітливе місце, - подумав Пірсен. - Скоріше б звідси вибратися".
Але як? Він не знав, чи є тут міста чи хоч якісь поселення. І, якщо навіть і є, то як їх розшукати за такої пустинної, дикої місцевості?
Яким же чином він все-таки потрапив сюди?
Він потер неголене підборіддя і знову спробував пригадати.
Здавалося, вчорашні події відбувалися мільйон років тому, в якомусь зовсім іншому житті. Нью-Йорк уявлявся йому смутно, неначе привидівся у сні. Реальністю були лише джунглі, голод, що вгризався йому в шлунок, і віднедавна почуте дивне гудіння.
Він подивився навколо себе, намагаючись визначити, звідки
долинає звук. Гуділо одразу і звідусіль, і нізвідки. Стиснувши кулаки, Пірсен до болю в очах вдивлявся в хащі, намагаючись розгледіти, де ж зачаїлася нова небезпека.
Зненацька недалеко від нього ворухнувся кущ, вкритий блискучим зеленим листям. Пірсен відскочив, тремтячи як в
лихоманці. Кущ весь затрусився, і його тонке вигнуте листя загуділо.
І тут...
Кущ подивився на нього. Очей у куща не було. Але Пірсен відчув, що кущ знає про нього, зосередився на ньому і вже щось вирішив. Кущ загудів голосніше. Його гілки потягнулись до Пірсена, торкнулися землі, пустили коріння, одразу ж викинули рухомі вусики, що витягнулись, знову пустили коріння і знову викинули вусики.
Кущ розростався в його бік з швидкістю перехожого, який спокійно прогулюється.
Пірсен дивився як зачарований на гостренькі гачкуваті листочки, що, поблискуючи, тягнулись до нього. Він не вірив власним очам.
І цієї миті він пригадав, що сталося з ним наприкінці минулого вечора.
- Ну, ось ми і прийшли, друже, сказав Бенц біля входу в
яскраво освітленої садиби на Медісон-авеню.
Він підвів Пірсена до ліфту. Приятелі піднялися на двадцять четвертий поверх і увійшли до просторої світлої кімнати. Невелика табличка на стіні лаконічно повідомляла:
НЕЛІМІТОВАНІ ПРИГОДИ
- Чув я про цей заклад, - Пірсен зробив глибоку затяжку. - Тут, говорять, дорого.
- Про це не турбуйся, - заспокоїв його Бенц.
Білявка-секретарка записала їхні прізвища і повела в кабінет доктора Шринагара Джонса, консультанта по активним діям.
- Добрий вечір, джентльмени, - промовив Джонс.
При виді цього здохляка в окулярах Пірсен не втримався і фиркнув. Нічого сказати, добрий консультант по активним діям.
- Отже, джентльмени, ви бажаєте звідати пригоду?
- поштиво довідався Джонс.
- Це йому кортить пригод, - повідомив Бенц. - Я просто його приятель.
- Так, так, розумію. Так ось, сер, - Джонс повернувся до Пірсена, - якого роду пригоду ви собі мислите?
- Пригоду на свіжому повітрі, - відповів Пірсен злегка осиплим, але твердим голосом.
- О, у нас є дещо вельми підходяще! - вигукнув Джонс. - Зазвичай ми беремо з клієнтів платню. Однак сьогодні всі пригоди - задарма. Рахунки сплачує президент Мейн, стовпчик Сі-один в вашій кабіні. Прошу за мною, сер.
- Стійте. Але ж я не хочу, аби мене вбили. Це небезпечна пригода?
- Цілковито безпечна. В наш вік і в наші дні тільки такі і припустимі. А тепер послухайте. Зараз Ви пройдете в нашу Пошукову кімнату, ляжете там на ліжко, і Вам буде зроблена безболісна ін’єкція. Ви одразу втратите свідомість. Потім, певним чином використовуючи слухові, зорові, чуттєві та інші збудники, ми сформуємо у Вашому сприйнятті пригоду.
- Як у сні? - поцікавився Пірсен.
- Це найбільш близька з аналогій. Пригода, що Вам примариться, за своєю суттю буде абсолютно реалістична. Ви звідаєте справжні емоції. Вона нічим не буде відрізнятися від реальної дійсності. Окрім, звісно, одного: все це відбудеться не наяву і, відповідно, буде цілком безпечно.
- А що станеться, якщо під час пригоди я загину?
- Точнісінько теж саме, що буває з Вами у таких випадках уві сні. Ви прокинетесь. Однак під час Вашого ультрареалістичного яскравокольорового сну Ви зможете цілком свідомо керувати своїми діями, чого не буває уві сні.
- А я буду все це знати, поки триває пригода?
- Звісно. Весь час, поки ви спите, ви будете повністю поінформовані про те, що знаходитесь у стані сну.
- Тоді йдемо! - гаркнув Пірсен. - Даєш пригоду!
Яскраво-зелений кущ продовжував повільно розростатися в його бік. Пірсен зареготав. Та це ж є лише сон! Звісно, що, сон! Йому ніщо не загрожує. Зловісний кущ - всього лише плід його уяви, точно так же, як і чорно-синя тварюка. Навіть якщо б вона тоді перегризла йому горло, він не вмер би. Він одразу б прокинувся в Пошуковій кімнаті на Медісон-авеню.
Наразі йому було просто смішно. Як же він не здогадався раніше? Адже ось така чорно-синя тільки в сні і може примаритися. І невже бувають на світі ходячі кущі? Все це, звісно, цілковите марення, нагромадження нісенітностей.
Пірсен голосно проказав:
- Досить. Можете мене розбудити.
Жодних змін. Раптом Пірсен пригадав, що він не може прокинутися за власним бажанням. Пригода тоді б втратила всякий сенс, і щезло б цілющий вплив хвилювання переляку на виснажену нервову систему сплячого.
Так, тепер він пригадав. Пригода закінчиться тільки тоді, коли він, Пірсен, подолає всі перешкоди. Чи загине.
Кущ дістався майже до його ніг. Пірсен на всі очі розглядав його, дивуючись його натуральному вигляду.
Гачкуватий листочок зачепився за черевик. Пірсен самовдоволено усміхнувся: він пишався, що так здорово тримає себе в руках. Чого там лякатися, коли знаєш, що все одно залишишся неушкодженим.
"Постривай-но, - зненацька подумав він, - а як же я можу
переживати все насправді, якщо мені відомо, що все це не так? Тут вони чогось не додумали".
І тоді йому пригадалося закінчення їхньої розмови з Джонсом.
Пірсен вже лежав на білій кушетці, коли над ним схилився Джонс, тримаючи в руці шприц.
- А скажи-но, друг люб’язний, - спитав Пірсен, - який мені зиск від пригоди, якщо я буду знати, що вона не справжня?
- Ми і це передбачили, - відповів Джонс. - Бачите, сер, на долю деяких наших клієнтів випадають цілком реальні пригоди.
- Е?
- Реальні, самі справжні, вони не сняться, а відбуваються в дійсності. В таких випадках (вони надзвичайно рідкісні) ми не даємо клієнту збудників, а обмежуємося вливанням сильної дози снодійного. Коли людина усне, його переносять на космічний корабель і доправляють на Венеру. Опритомнівши там, він наяву переживає те, з чим інші стикаються лише в уяві. Якщо зможете вийти переможцем, то залишитеся в живих.
- А якщо ні?
Джонс, який терпляче чекав, тримаючи шприц напоготові, мовчки знизав плечима.
- Але це нелюдяно! - вигукнув Пірсен.
- Ми іншої думки. Чи уявляєте Ви собі, містере Пірсен, як гостро потребує пригод сучасний світ? Полегкість нашого буття послабила людську натуру, і протидіяти цьому може тільки одне: зустріч з небезпекою. Наші уявні пригоди - самий лагідний та приємний з можливих варіантів. Але пригода втратить всякий сенс, якщо клієнт не буде сприймати її всерйоз. Інша справа, коли залишається вірогідність, нехай навіть найдрібніша, що над тобою дійсно нависла смертельна загроза.
- Але ті, кого увозять на Венеру...
- Їхній відсоток надто малий, - заспокоїв його Джонс. - Менше однієї десятитисячної. Ми це робимо лише для того, аби збадьорити інших.
- Але це протизаконно, - не вгамовувався Пірсен.
- Анітрохи. Ви більше ризикуєте життям, коли п’єте мініскаретте або курите нарколик...
- Право, не знаю, - сказав Пірсен, - чи хочеться мені.
Вістря шприца зненацька встромилося йому в руку.
- Все буде добре, - лагідно промовив Джонс, - влаштуйтесь зручніше, містер Пірсен.
І з цієї хвилини він вже не пам’ятав нічого до самого пробудження в джунглях.
Зелена гілка доповзла йому до щиколотки. Вигнутий тонкий листочок дуже повільно і ніжно тицьнувся в м’якоть ноги. За мить стало лоскотно, проте не боляче. Майже одразу листочок зробився червонуватим.
Рослина-кровопивця, подумав Пірсен, ти диви! Йому раптом набридла пригода. Глупа, п’яна витівка. Доброго потроху. Час закінчувати і якомога скоріше.
Гілка піднялася вище, і ще два вигнутих листка встромилися йому в ногу. Тепер вже весь кущ став брунатно-коричневим.
Пірсена потягнуло до Нью-Йорка, туди, де вечірки, де тебе задарма годують, задарма розважають і можна спати скільки завгодно. Ну, припустимо, він подолає і цю напасть, так отже настигне нова. Скільки днів - чи тижнів - йому ще тут волиндатися?
Самий вірний спосіб скоріше дістатися додому - не чинити опір. Кущ вб’є його, і він одразу прокинеться.
Пірсен відчув, що починає слабшати. Він сів і побачив, що ще кілька кущів підбираються до нього, приваблені запахом крові.
- Звісно, це маячня, - вимовив він голосно. - Хто повірить, що є рослини, які п'ють кров? Нехай навіть й на Венері.
Високо в небі ширяли величезні чорнокрилі птахи, терпляче очікуючи, коли настане їх час злітатися до трупу. Сон чи яв?
Десять тисяч проти одного, що це сон. Тільки сон.
Яскравий і правдоподібний, але тим не менш всього лише сон.
А якщо ні? У нього почало паморочитися у голові, і він все більше слабшав від втрати крові. Я хочу додому, думав Пірсен. Щоб потрапити додому, я повинен вмерти. Правда, я можу вмерти насправді, але практично це виключено...
І раптом його осінило. Та хто ж це наважиться в наші дні ризикувати життям виборця? Ні, ці Нелімітовані Пригоди не можуть наражати людину на справжні небезпеки.
Джонс сказав йому про цього одного з десяти тисяч, щоб пригода виглядала більш реальною.
Ось це вже більше схоже на правду. Пірсен ліг, заплющив очі і приготувався вмерти.
Він вмирав, а думки роєм клубочилися у нього в голові, давно забуті мрії, надії, побоювання. Пірсен пригадав свою єдину службу і те змішане почуття полегшення і жалю, з яким він залишив її. Пригадалися йому дивакуваті трударі-батьки, які вперто не бажали користуватися незаслуженими, як вони казали, благами цивілізації. Ніколи в житті Пірсену не доводилося стільки думати, і раптом виявилося, що існує ще один Пірсен, про якого він раніше й не підозрював.
Новий Пірсен був на рідкість примітивний. Він хотів жити,
й більше нічого. Жити понад усе. Цей Пірсен не бажав вмирати ні за яких обставин... нехай навіть уявних.
Два Пірсена - один, нап’ятий гордістю, а другий - прагненням вижити - вступили в єдиноборство. Помірявшись силами, які у обох були на межі виснаження, вони дійшли компромісу.
- Сволота Джонс мабуть думає, що я умру, - сказав Пірсен. - Умру, для того, щоб прокинутися. Так пропадай я пропадом, якщо він цього дочекається.
Лише за такої форми він був ладен визнати, що хоче жити.
Хитаючись від слабкості, він так-сяк підвівся і спробував звільнитися від куща-кровопивці. Той присмоктався міцно. З криком ярості Пірсен ухопився за кущ і відірвав його від себе. Висмикнуте листя полоснуло його по ногам, а в цей час інші встромилися в праву руку.
Але зате він вивільнив ноги. Пожбуривши копняками ще два куща, Пірсен кинувся в джунглі з гілкою, що обвилася навколо руки.
Він довго брів, спотикаючись; і тільки коли рослини-кровососи залишилися далеко позаду, почав позбуватися останнього куща.
Той заволодів вже обома руками. Плачучи від болю і люті, Пірсен підняв руки над головою і з розмаху вперіщив ними об стовбур дерева.
Гачечки злегка відпустили. Пірсен знову вдарив руками об дерево і примружився від болю. Потім ще, ще раз, , нарешті, кущ припинив чіплятися за нього.
Пірсен тут же почвалав далі.
Але він надто довго вагався, поки міркував, вмирати йому чи не вмирати. Кров ручаями лилася з сотні ранок, і запах крові розносився джунглями, немов набат. Щось чорне стрімко метнулося до ньому зверху. Пірсен кинувся ниць на землю і, ледь встигнув ухилитися, почув зовсім поряд плескання крил і злобний пронизливий крик.
Він хутко скочив і хотів сховатися в колючому чагарнику, але не встиг. Великий чорнокрилий птах з малиновими грудьми вдруге поринув на нього з висоти.
Гострі кігті ухопили його за плече, і він впав. Несамовито плескаючи крилами птах всівся йому на груди. Він клюнув його
в око, промахнувся і знову націлився.
Пірсен навідліг вимахнув рукою. Його кулак потрапив птаху прямо у воло і звалив його.
Тоді він на карачках заповз в кущі. З пронизливими криками птах кружляв над ним, виглядаючи яку-не будь лазівку. Але Пірсен заповзав все глибше в рятівну колючу хащу.
Раптом він почув поряд тихе виття, схоже на стогін. Так, видко, марно він так довго вагався. Джунглі прирекли його на смерть, вчепилися у нього мертвою хваткою. Схожа на акулу, довгаста чорно-синя потвора, трохи менша за ту, з якою він бився, хутко повзла до нього крізь колючу хащу.
Одна смерть гукала в повітрі, інша стогнала на землі, і бігти від них було нікуди. Пірсен підвівся. З голосним криком, в якому перемішалися страх, злість і виклик, він, не вагаючись, кинувся на чорно-синього звіра.
Брязнули величезні щелепи. Пірсен звалився на землю. Останнє, що вловила його згасаюча свідомість, була роззявлена над ним смертоносна пащека.
Невже наяву? - з раптовим жахом подумав він, і все зникло.
Він оклигав на білому ліжку, в не менш білій, м’яко освітленій кімнаті. Пірсен повільно збирався з думками і пригадав ... свою смерть.
Нічого собі пригода, подумав він. Треба хлопцям розповісти. Тільки спочатку випити. Сходити кудись розважитися і перехилити келишок... а то і всі десять.
Він повернув голову. Дівчина в білому халаті, яка сиділа на стільці біля ліжка, підвелася і схилилася над ним.
- Як ви себе почуваєте, містере Пірсен? - спитала дівчина.
- Нормально, - відповів він. - А де Джонс?
- Про кого Ви?
- Шринагар Джонс. Тутешнє начальство.
- Ви, очевидно, переплутали, сер, - сказала дівчина. - Нашою колонією керує доктор Бейнтрі.
- Чим?! - вигукнув Пірсен.
До кімнати увійшов високий бородань.
- Ви вільні, сестра, - сказав він дівчині і повернувся до Пірсена.
- Ласкаво просимо на Венеру, містере Пірсен. Я доктор Бейнтрі, директор п’ятої бази.
Пірсен недовірливо на нього уставився. Потім, крехтячи, сповз з ліжка і напевно впав би, якщо б Бейнтрі його не підхопив.
Пірсен з дивуванням виявив, що забинтований ледь не з голови до п’ят.
- Так це було наяву? - спитав він.
Бейнтрі допоміг йому дістатися вікна. Пірсен побачив розчищену ділянку, тини і зеленіючі вдалині джунглі.
- Один на десять тисяч, - з гіркотою вимовив він. - Ось вже дійсно щастить немов потопельнику. Я ж міг загинути.
- Ви ледь було не загинули, - підтвердив Бейнтрі. - Однак в тому, що Ви потрапили на Венеру, неповинні ні статистика, ні випадок.
- Як Вас зрозуміти?
- Вислухайте мене, містер Пірсен. На Землі жити легко. Людям більше не доводиться боротися за своє існування; однак, боюсь, вони досягли цього надто дорогою ціною. Людство зупинилося у своєму розвитку. народжуваність безперервно падає, а кількість самогубців зростає. Кордони наших володінь в космосі продовжують розширюватися, проте туди нікого не заманити. А їх же треба заселяти, якщо ми хочемо вижити.
- Чув я вже в точності такі слова, - сказав Пірсен.
- і в кіножурналі, і по солідо, і в газеті читав...
- Вони, я бачу, не справили на Вас враження
- Я цьому не вірю.
- Вірите чи ні, - твердо відповів Бейнтрі, - але все одно це правда.
- Ви фанатик, - сказав Пірсен. - Я не маю наміру з Вами
сперечатися. Нехай навіть це правда - мені-то що?
- Нам катастрофічно не вистачає людей, - сказав Бейнтрі.
- Чого ми тільки не придумували, як не намагалися знайти охочих. Ніхто не хоче виїжджати з Землі.
- Ще б пак. Далі що?
- Лише один-єдиний спосіб виправдав себе. Ми заснували агентство Нелімітованих пригод. Всіх підходящих кандидатів відвозять сюди і залишають у джунглях. Ми спостерігаємо за їхньою поведінкою. Це гарний, корисний і для піддослідного і для нас.
- Ну, а що би зі мною сталося, якби я втік тоді від тих кущів?
Бейнтрі знизав плечима.
- Так, виходить, Ви мене завербували, - сказав Пірсен. - Спочатку поганяли по колу з перешкодами, потім побачили, який я молодець, і в саму останню секунду врятували. Я, напевно, повинен бути зрадіти такій увазі. І одразу ж усвідомлю, що я не якийсь там пестунчик, а міцний, невибагливий хлопець. І звісно, я повний відваги, мрію про славу першовідкривача?
Бейнтрі мовчки дивився на нього.
- І зрозуміло, тут же запишусь в колоністи? Та що я, псих, по-вашому, чи хто? Невже ви серйозно вважаєте, що я кину шикарне життя на Землі, аби гнути спину у вас тут в джунглях або на фермі? Та проваліться Ви хоч до чорта в пекло разом з Вашими душерятувальними планами.
- Я прекрасно розумію Ваші почуття, - зауважив Бейнтрі. - З Вами обійшлися доволі безцеремонно, але цього вимагали обставини. Коли Ви заспокоїтесь...
- Я і так спокійний! - виснув Пірсен. - Досить з мене проповідей за спасіння світу! Я хочу додому, хочу в Палац розваг.
- Ми можемо відправити Вас вечірнім рейсом, - мовив Бейнтрі.
- Що? Ні, Ви це серйозно?
- Цілком.
- Ні дідька не розумію. Ви що, на свідомість вирішили бити? Так цей номер не пройде - я їду, і кінець. Дивуюсь, як це у вас хоч хтось залишається.
- Тут ніхто не залишається, - сказав Бейнтрі.
- Що?!
- Майже ніхто, виключення дуже рідкісні. Більшість робить так само, як Ви. Це тільки в романах герой раптом виявляє, що він обожнює сільське господарство і прагне підкорювати незвідані планети. В реальному житті всі хочуть додому. Багато хто, щоправда, погоджуються допомагати нам на Землі.
- Яким чином?
- Вони стають вербувальниками, - відповів Бейнтрі. - Це і насправді дотепно придумано. Ти їси, п’єш, і насолоджуєшся життям, як зазвичай. Але, коли зустрічається підходящий кандидат, ти вмовляєш його випробувати уявну пригоду і ведеш до агентства... От як Бенц привів Вас.
- Бенц? - здивувався Пірсен. - Цей покидьок - вербувальник?
- Звісно. А Ви думали, що вербувальниками у нас служать ясноокі ідеалісти? Всі вони такі ж люди, як Ви, Пірсен, так само люблять повеселитися, шукають легкого життя і, навіть не проти надати допомогу людству, якщо це не надто клопітно. Я думаю, така робота Вам сподобається.
- Що ж, спробувати можна, - погодився Пірсен. - Заради втіхи.
- Ми на більше й не розраховуємо.
- Але звідки ж Ви тоді берете нових колоністів?
- О, це цікава історія. Уявіть собі, містере Пірсен, що багатьом з наших вербувальників через кілька років раптом робиться цікаво, що ж тут відбувається? І вони повертаються.
- Ну гаразд, - сказав Пірсен. - Так і бути, я попрацюю на вас. Але тільки тимчасово, поки не набридне.
- Аякже, - сказав Бейнтрі. - Вам час збиратися в дорогу.
- І назад на мене не чекайте. Ваш душе спасенний рекет - на любителя. А я людина міська. Мені потрібен комфорт.
- Так, звісно. До речі, Ви гарно вели себе в джунглях.
- Правда?
Бейнтрі мовчки кивнув.
Пірсен не відриваючись дивився на поля, прибудови, огорожі;
дивився він і на дальній окраєць джунглів, з котрими щойно бився і ледь не вийшов переможцем.
- Нам вже час, - нагадав Бейнтрі.
- А? Добре, йду, - відповів Пірсен.
Він повільно відійшов від вікна, відчуваючи легку розпуку,
причину якої так і не зміг визначити.
БОЙОВИЩЕ (Стівен КІНГ)
- Містере Реншо?Голос портьє зупинив Реншо на пів шляху до ліфта. Він обернувся і переклав сумку з однієї руки в іншу. У внутрішній кишені його піджака хрускотів важкий конверт, набитий двадцяти- і п'ятдесяти доларовими купюрами. Він прекрасно попрацював і Організація добре з ним розрахувалася, хоча, як завжди вирахувала на свою користь двадцять відсотків комісійних. Тепер Реншо бажав прийняти душ та лягти спати:
- У чому справа?
- Вам посилка. Розпишіться, будь ласка.
Реншо зітхнув і задумливо подивився на коробку. До неї був прикріплений аркуш паперу, на ньому кутастим зі зворотнім нахилом почерком написані його прізвище та адреса. Почерк здався Реншо знайомим. Він струсонув коробку, всередині щось ледь помітно дзвякнуло.
- Хочете, щоб її вам принесли потім, містере Реншо?
- Ні, я візьму посилку сам.
Коробка біля пів-метра у довжину, тримати таку під пахвою незручно. Він поклав її на вкриту чудовим килимом підлогу ліфту і повернув ключ у спеціальній шпарині над рядом простих кнопок - Реншо жив у розкішній квартирі на даху будинку. Ліфт плавно і тихо пішов нагору. Він закрив очі і прокрутив на екрані своєї пам'яті останню "роботу". Спочатку, як завжди, зателефонував Кел Бейтс:
- Джоні, ти вільний?
Реншо - дуже хороший та надійний фахівець, він вільний всього два рази на рік, мінімальна такса -10000 доларів, клієнти платять гроші за його безпомилковий інстинкт хижака. Адже Джон Реншо ХИЖАК, генетикою і навколишнім середовищем він прекрасно запрограмований вбивати, залишатися в живих та знову вбивати.
Після дзвінка Бейтса Реншо знайшов у своїй поштовій скриньці світло-жовтий конверт з прізвищем, адресою і фотографією. Він все запам'ятав, спалив конверт з усім його змістом і висипав попіл до сміттєпроводу. Того разу на фотографії було бліде обличчя якогось Ганса
Морріса, власника та засновника "Компанії Морріса з виробництва іграшок" у Майамі. Цей тип комусь заважав, людина, якій він заважав, звернулася до Організації, і вона в особі Кела Бейтса переговорила з Джоном Реншо...
Двері кабіни ліфту відчинилися, він підняв посилку, вийшов і відкрив квартиру. Початок четвертої, простора вітальня залита квітневим сонцем. Реншо кілька секунд з задоволенням постояв в його променях, поклав коробку на столик у дверей, кинув на неї конверт з грошима, розпустив вузол краватки і вийшов на терасу.
Там було холодно, і пронизливий вітер обпалив його его через тонке пальто. Але Реншо все ж на хвилину затримав, розглядаючи місто, як полководець захоплену країну. Вулицями, як жуки, повзе транспорт. На сході, за розкішними жилими хмарочосами, ледь видно набиті людиськами брудні нетрі, над якими громадиться ліс телевізійних антен з нержавійки. Ні, тут, нагорі, жити краще, ніж живуть там. Він повернувся у квартиру, зачинив за собою двері на терасу і пішов у ванну поніжитися під гарячим душем.
Через сорок хвилин Джон Реншо вийшов з душу, і не кваплячись став розглядати коробку.
У ПОСИЛЦІ БОМБА.
Звісно, її там немає, але поводитися треба, немов у посилці бомба. Він робить так завжди і саме тому прекрасно себе почуває, тоді як багато хто уже вознеслись на небеса. Якщо це і бомба, то без годинникового механізму - ніякого цокання з коробки не доноситься. Але взагалі-то зараз користуються пластиковою вибухівкою. Спокійніша штука, ніж всі ці годинникові пружини. Реншо подивися на поштовий штемпель: Майамі, 15 квітня. Відправлено п'ять днів назад. Бомба з годинниковим механізмом уже би вибухнула. Виходить, посилка відправлена з Майамі. Він цілковито зосередився і, зціпивши руки, не ворушачись, розглядав посилку. Зайві питання - звідки близькі Морріса дізналися його адресу - не хвилювали Реншо. Він задасть їх пізніше Бейтсу. Наразі це неважливо.
Як би розсіяно він дістав з портмоне маленький пластиковий календар, засунув його під мотузку і клейку стрічку - "скотч" відійшов. Він трохи зачекав, нахилився і понюхав. Нічого, окрім картону, паперу та мотузки. Він походив навколо столика, присів перед коробкою навпочіпки: де-не-де папір відійшов - показався зелений металевий ящичок з завісами. Реншо дістав складаний ніж, перерізав мотузку - паперова обгортка звалилася.
Зелений металевий ящичок з чорними таврами. На ньому білими трафаретними буквами написано: "В'єтнамська скринька американського ветерана Джо". І трохи нижче: "Двадцять піхотинців, десять вертольотів, два кулеметника, два лікаря, дві базуки, чотири "джипа". Внизу, в кутку: "Компанія Морріса з виготовлення іграшок". Реншо простягнув руку і відсмикнув її - у скриньці щось заворушилося.
Він підвівся, перетнув кімнату, запалив світло: вже стемніло. "В'єтнамська скринька" розхитувався, коричнева паперова обгортка рипіла під ним. Раптом він перевернувся в з глухим стуком впав на килим. Кришка на завісах прочинилася сантиметрів на п'ять. Крихітні піхотинці - ростом сантиметра по чотири - почали виповзати через щілину. Реншо, незмигно спостерігав за ними. Розум Реншо не намагався пояснити неможливість того, що відбувається, а тільки прикидав, яка небезпека загрожує йому і що треба зробити, аби вижити.
Піхотинці були у польовій формі, касках, з речовими мішками, за плечима мініатюрні карабіни. Двоє подивилися через кімнату на Реншо. Очі у них були не більше крапок від дотику олівця на папері. П'ять, десять, дванадцять, ось і всі двадцять. Один з них жестикулював, віддаючи накази іншим. Ті вишикувалися вздовж щілини і почали штовхати кришку - щілина збільшилася.
Реншо взяв з дивана велику подушку і підійшов до скриньки. Командир обернувся і махнув рукою. Піхотинці взяли карабіни напоготів, пролунали неголосні ляскаючі звуки, і Реншо раптом відчув щось схоже на бджолині укуси. Тоді він пожбурив подушку, піхотинці упали, а кришка скриньки розчахнулась. Звідти, дзижчачи, як бабки, вилетіли мініатюрні, розмальовані у зелений колір, вертольоти.
Неголосне "пах! пах! пах!" долинуло до Реншо, тут же він побачив в дверях вертольотів крихітні сполохи кулеметних черг і відчув, немов хтось почав штрикати його голками в живіт, праву руку, шию. Він швидко простягнув руку, схопив якийсь з вертольотів, і різкий біль вдарив по пальцям - обертові лопаті розрубили пальці до кості. Інші відлетіли подалі і прийнялися кружляти навколо, немов ґедзі. Поранивший його вертоліт впав на килим і лежав нерухомо. Реншо закричав від неочікуваного болю в нозі. Один піхотинець стояв на його черевику і бив Реншо багнетом у щиколотку. На Джона споглядало крихітне зле обличчя. Реншо відкинув піхотинця ногою. Пролунав неголосний кашляючий вибух - біль простромила стегно. З скриньки виліз піхотинець з базукою- з її дула ліниво підіймався димок. Реншо подивився на ногу і побачив у штанах чорну, розміром з монету у двадцять п'ять центів, дірку, що димілася. На тілі був добрячий опік. Він повернувся і через залу пробіг у спальню. Поряд з його щокою продзижчав вертоліт, випустив коротку кулеметну чергу і полетів геть.
Під подушкою у Реншо лежав револьвер великого калібру. Він схопив револьвер двома руками, повернувся і зрозумів, що доведеться стріляти по літаючій мішені не більше електричної лампочки. На нього зайшли два вертольоти. Сидячи на ліжку, Реншо вистрілив і один вертоліт розлетівся на шматки. "Одним менше", - подумав він, прицілився по другому.. . натиснув на гачок... Вертоліт раптово пішов на цього за дугою, лопаті гвинтів оберталися з шаленою швидкістю. Реншо встиг побачити кулеметника, який стріляв точними, короткими чергами, і кинувся на підлогу.
ВІН ЦІЛИТЬСЯ МЕНІ В ОЧІ!
Притиснувшись спиною до дальньої стіни, Реншо підняв револьвер, але вертоліт уже віддалявся. Здавалося, він на мить застиг у повітрі, пірнув додолу, як би визнаючи перевагу вогневої міці Реншо, і полетів у бік гостинної. Реншо підвівся, наступив на поранену і зморщився від болю. "Чи багато є на світі людей, - похмуро подумалося йому, - в яких поцілили з базуки, а вони залишилися в живих?" Знявши з подушки наволочку, він перев'язав ногу, взяв дзеркальце для гоління, підійшов до дверей, встав на коліна, виставив його на килим і побачив...
Вони розбили табір у скриньки. Крихітні солдатики рухалися взад і вперед, встановлювали намет, діловито роз'їжджали на "джипах". Над солдатом, якого Реншо вдарив ногою, схилився лікар. Вісім вертольотів, що залишилися, охороняли табір, баражуючи на висоті кавового столика. Раптом вони помітили дзеркальце. Троє піхотинців встали і відкрили вогонь з коліна. За кілька секунд воно розлетілося.
НУ ГАРАЗД, ПОСТРИВАЙТЕ.
Реншо взяв з туалетного столика важку коробку з красного дерева, яку подарували йому на різдво, зважив її в руці, підійшов до дверей, різко відчинив їх і з щосили пожбурив коробку, як бейсболіст кидає м'яч. Коробка збила піхотинців, як кеглі. Один "джип" перевернувся два рази. Стоячи у дверях, Реншо вистрілив і поцілив в солдата. Але кілька піхотинців уже прийшли до тями і стріляли з коліна: інші видко заховалися. Реншо вистрілив ще раз - мимо. Надто вже вони маленькі! Але наступним пострілом він знищив ще одного піхотинця. Завзято дзижчачи, на нього летіли вертольоти, крихітні кульки потрапляли йому в обличчя вище і нижче очей. Реншо розстріляв два вертольоти. Ріжучий біль застилав йому очі. Ще шість вертольотів розділилися на дві ланки і відступили.
Рукавом він витер кров з обличчя і приготувався стріляти, але зупинився. Піхотинці, які сховалися у скриньці, щось звідти викочували. Схоже... Послідував сліпучий спалах жовтого вогню, і ліворуч від Реншо розлетілася штукатурка.
РАКЕТНА УСТАНОВКА!
Він вистрілив, промахнувся, повернувся, добіг до ванної наприкінці коридору і заперся там. Подивившись у дзеркало, він побачив божевільного від бою індіанця з дикими переляканими очима. Лице індіанця було у патьоках червоної фарби, яка натікала з крихітних, як перчинка, дірочок. Шкіра на щоці зідрана, на шиї немов борозну пропахали.
Я ПРОГРАЮ БОЙОВИЩЕ!
Тремтячою рукою він провів по волоссю. Вхідні двері відрізані. До телефону не дістатися. Ракетна установка - пряме попадання, і йому голову відірве.
ПРО НЕЇ НАВІТЬ НА КОРОБЦІ НАПИСАНО НЕ БУЛО!
З дверей вилетів шматок дерева розміром з кулак. Маленькі язики полум'я лизали рвані краї діри - він побачив яскравий спалах - вони випустили ще одну ракету. У ванну полетіли уламки, палаючі тріски упали на килимок. Реншо затоптав їх - через діру влетіли два вертольоти, що посилали йому в грудь кулеметні черги. З протяжливим гнівним стогоном він збив один рукою. Відчай підказав вихід - на другий Реншо накинув важкий махровий рушник і, коли вертоліт впав на підлогу, розтоптав його.
ОСЬ ТАК! ОСЬ ТАК! ТЕПЕР ВОНИ ЗАДУМАЮТЬСЯ!
Схоже, вони дійсно задумались. Протягом п'ятнадцяти хвилин все було спокійно. Реншо сів на край ванни і прийнявся гарячково міркувати: повинен бути вихід з цього глухого кута. Обов'язково. Обійти б їх з флангу. Він різко повернувся і подивився на маленьке віконце над ванною. З цієї пастки є вихід. Його погляд впав на балончик скрапленого газу для запальнички. Реншо простягнув за ним руку - і почув позаду шурхіт. Він хутко розвернувся, вскинув револьвер, але під двері підсунули всього лише клаптик паперу. Шпаринка настільки вузька, похмуро подумав Реншо, що в неї навіть ВОНИ не пролізуть.
Крихітними буківками на клаптику було написано: "ЗДАВАЙСЯ!" Реншо похмуро посміхнувся, поклав балон з рідиною до нагрудної кишені, взяв з аптечки обгризок олівця, написав на клаптику: "ЧОРТА З ДВА!"; і просунув його назад. Миттєво йому відповіли сліпучим ракетним обстрілом - Реншо відсахнувся від дверей. Ракети влітали через діру і вибухали, потрапляючи в стіну, що була облицьовану блідо-блакитними плитками, перетворюючи її на місячний краєвид. Реншо прикрив рукою очі - гарячим дощем шрапнелі полетіла штукатурка, пропалюючи його сорочку на спині.
Коли обстріл закінчився, Реншо заліз на ванну і прочинив віконце. На нього дивилися холодні зірки. За маленьким віконцем вузький карниз, але наразі немає часу про це думати. Він висунувся у нього, і холодне повітря вдарило в обличчя. Реншо подивився вниз: сорок поверхів. З цієї висоти вулиця здавалася не ширше колії дитячої залізниці. З легкістю тренованого гімнаста Реншо кинув своє тіло догори і встав колінами на нижню частину рами. Якщо хоч один з цих гедзів-вертольотиків зараз влетить у ванну через діру у дверях і почне стріляти, він, вірогідніше за все, з криком полетить вниз. Але нічого не сталося.
Він вивернувся, просунув у віконце ногу і схопився за звіс над ним. Миттю пізніше Реншо стояв на карнизі. Намагаючись не думати про жахливу прірву під ногами і про те, що буде, якщо вертольоти полетять за ним, Реншо повільно рухався до кута будівлі. Залишилося чотири метра... три... Ну ось, дійшов. Він зупинився, притиснувшись грудьми до стіни, розкинув по ній руки, відчуваючи балон у нагрудній кишені та револьвер за ременем, що надавав упевненості своєю вагою.
Тепер треба обігнути кут... У дев'яти метрах тераса перед його вітальнею... Нарешті він схопився руками за залізні перила, прикрашені орнаментом. Реншо безшумно заліз на терасу, через скляні розсувні двері сторожко зазирнув до вітальні. Вони його не помітили.
Чотири піхотинця і вертоліт охороняли скриньку. Решта, мабуть, з ракетною установкою розташувалися перед дверима до ванної. Так. Різко увірватися до вітальні, знищити тих, що у скриньки, вискочити з квартири, сісти у таксі - і в аеропорт. Він зняв сорочку, відірвав довгий клапоть від рукава, змочив один його кінець рідиною з балона, а інший запхав у балон, дістав запальничку, підпалив клапоть, з тріском відсунув скляні двері і кинувся до середини. Вертоліт одразу пішов на нього в атаку - як камікадзе. Реншо збив його рукою. Піхотинці кинулися у скриньку. Все інше відбулося миттєво. Реншо жбурнув запалений та перетворений на вогненну кулю балон, миттю повернувся і рвонув до дверей. Він так і не встиг зрозуміти, що відбулося далі. Пролунав гуркіт, немов сталевий сейф пожбурили з великої висоти. Весь будинок здригнувся...
Чоловік та жінка йшли вулицею. Вони злякано подивилися вверх і побачили величезний білий сполох - немов сто фотобліців спрацювали одночасно. Якась ганчірка повільно та ліниво падала поряд з ними. Чоловік простягнув руку, упіймав її:
- Господи, чоловіча сорочка, вся в крові і в маленьких дірочках.
- Мені це не подобається, - сказала жінка, помітно нервуючи. - Виклич таксі, Раф.
Чоловік озирнувся, підкликав таксі. Машина зупинилася, вони побігли до неї і вже не бачили, як у них за спиною приземлився ще і аркуш паперу, на якому було написано:
"АГОВ, ДІТЛАХИ! ТІЛЬКИ У КІЛЬКОХ В'ЄТНАМСЬКИХ СКРИНЬКАХ!
1 ракетна установка
20 ракет "Твістер" класу "земля-повітря"
1 термоядерний заряд"
ЛИХОМАНКА (Рей БРЕДБЕРІ)
Його поклали між свіжими чистими простирадлами, а поряд на столі під тьмяною рожевою лампою завжди стояв напоготові стакан з відтиснутим апельсиновим соком. Варто було Чарльзу покликати, і голова батька чи мами одразу просовувалася у двері і вони перевіряли, як у нього справи. У кімнаті була прекрасна акустика: звідси він добре чув, як прокашлює кожний ранок своє порцелянове горло унітаз, як дріботить по даху дощ, як бігають своїми потаємним ходами за стінкою хитрі миші і як внизу, на першому поверсі співає у клітці канарка. Якщо ти уважний, то хворіти не нудно.Йому, Чарльзу, було тринадцять. Стояла середина вересня, і природу уже захопила осіння пожежа. Жах охопив його на третій день хвороби. Стала мінятися його рука. Його права рука. Він дивився на неї, а вона лежала зовсім окремо, покриваючись крапельками поту і вируючи жаром. Ось вона затремтіла і ледь пересунулася. І одразу застигла, міняючи колір. Після обіду знову прийшов лікар і простукав його тонкі груди, вдаряючи у них пальцями, ніби у маленький барабан.
- Як ви себе почуваєте? - спитав лікар, посміхаючись.
- Знаю, знаю, можеш не казати: застуда почуває себе відмінно, а я - гірше нема куди! Ха-ха-ха! - засміявся він своєму черговому жарту.
Але Чарльз не сміявся: для нього це жахливе затерте прислів’я оберталося реальністю. Жарт невідступно переслідував його: думки постійно то і діло поверталися до нього і кожного разу у блідому жаху відсахувалися. Лікар й гадки не мав, як жорстоко жартував!
- Лікарю, - прошепотів Чарльз, сполотнівши і не підводячи голови, - щось відбувається з моєю рукою. Вона мені ніби не належить. Сьогодні вранці вона змінилася, стала якоюсь іншою, чужою. Я хочу свою руку назад - щоб вона знову стала моєю, старою. Лікарю, зробіть що-не будь!
Широко посміхнувшись, лікар поплескав його по руці.
- У тебе чудова рука, синку! Тобі у лихоманці щось примарилося.
- Вона змінилась, лікарю, я кажу, змінилась! - вигукнув Чарльз, жалісно піднімаючи свою бліду неслухняну. - Вона змінилась!
У відповідь лікар підморгнув:
- Ми позбавимо тебе ось таких сновидінь ось цією рожевою пігулкою, - і він поклав на язик Чарльзу пігулку. - Ковтай!
- І рука переміниться, знову стане моєю?
- Звісно, стане.
В будинку панувала тиша, коли лікар залишав його на своєму автомобілі під спокійним блакитним вересневим небом. Десь внизу, у світі кухонного начиння, цокав годинник. Чарльз лежав і дивився на свою руку. Вона не мінялася. Вона залишалася чужою. За стіною вирував вітер. На холодне скло вікна падало листя.
У чотири пополудні стала мінятися друга його рука. Поступово вона перетворювалася на один палаючий лихоманкою згусток нервів. Вона пульсувала та змінювалася клітина за клітиною. Билася єдиним великим розпашілим серцем. Нігті на пальцях спочатку посиніли, потом стали червоними. Рука мінялася приблизно з годину і, коли процес закінчився, виглядала, як зазвичай. Але вона не була звичайною. Вона більше не складала з ним одне ціле, не жила разом з ним. Хлопчик лежав, з жахом дивився на неї, а потім у знемозі заснув. В шість вечора мати принесла йому суп. Він не доторкнувся до супу.
- У мене немає рук, - наголосив він, не розплющуючи очей.
- У тебе нормальні, добрі руки, - сказала мати.
- Ні, - пожалівся він. - Мої руки пропали. У мене немов би обрубки. Ох, мама, мама, обійми, обійми мене, мені лячно!
Їй довелося нагодувати його з ложечки.
- Мамо, - промовив він до неї, - виклич, будь ласка, лікаря! Нехай він подивиться мене ще раз, мені дуже погано.
- Лікар приїде пізніше, у вісім, - сказала вона і вийшла з кімнати.
В сім, коли в темних кутках стала гущавитись ніч, а він сидів на ліжку, він раптово відчув, як все це почалося знову - спочатку з однією його ногою, потім - з іншою.
- Мамо! Сюди! Швидко!" - вигукнув він.
Але варто було мамі увійти, як все припинилося. Після того, як вона пішла вниз, він більше не чинив опір: він лежав, а в його ногах, всередині них, щось ритмічно билося, ноги розігрівалися, ставали гарячими докрасна, кімната заповнювалася від них теплом. Жар наповзав знизу догори, від пальців до гомілок і далі - до колін.
- Можна увійти? - з порогу кімнати йому посміхався лікар.
- Лікарю! - закричав Чарльз. - Скорше! Скиньте з мене ковдру!
Лікар поблажливо підняв край ковдри.
- Все в порядку. Ти живий і цілісінький. Трохи потієш. Тебе лихоманить. Я ж попереджав тебе, шибенику, щоб ти підводився з ліжка, - і він ущипнув хлопчика за вологу рожеву щоку. - Пігулка допомогла? Рука знову стала твоєю?
- Ні, ні, тепер те ж саме з іншою моєю рукою і з ногами!
- Ну тоді доведеться дати тобі ще три пігулки - по одній на кожну кінцівку, моє золотце, - засміявся лікар.
- Вони допоможуть? Будь ласка, будь ласка лікарю! Що зі мною?
- Легкий випадок скарлатини з застудним ускладненням.
- В мені живуть бактерії, так? Від яких народжуються ще багато маленьких бактерій?
- Так.
- А ви впевнені, що у мене скарлатина? Ви навіть не робили аналізів?
- Мабуть, я здатний відрізнити одну хворобу від іншої, коли бачу її перед собою, - холодно и власно сказав лікар, міряючи пульс.
Чарльз лежав мовчки, поки лікар завченими рухами збирав свою медичну валізу. Потім у тихій кімнаті полилась тиха невпевнена промова, очі у хлопчика запалали, він пригадував:
- Я читав один раз книжку. Про кам’яні дерева. Їхня деревина перетворилася на камінь. Ці дерева падали і гнили, в них проникали мінеральні речовини, які стали накопичуватися і перетворилися на дерева - тільки не на справжні, на кам’яні, - хлопчик замовк. В теплій тиші кімнати було чутно його дихання.
- Ну то і що? - спитав лікар.
- І ось я подумав, - сказав Чарльз, зробивши паузу, - бактерії ростуть, чи не так? На уроках біології нам розповідали про одноклітинні тварини - про амеб і ще інших. Мільйони років назад вони все збирались і збирались разом, поки їх не стало так багато, що вони змогли створити перше тіло. А клітини продовжували збиратися, і їхні грудки ставали все більше, поки - раз! - і не з’явилася риба, а потім, може, врешті-решт і ми самі, так що ми - всього тільки грудка клітин, які вирішили триматися разом, аби допомагати одна одній. Це ж так? - і Чарльз облизав пересохлі губи.
- До чого це ти говориш? - лікар нахилився до хлопчика.
- Я повинен сказати це, лікарю, повинен! - майже вигукнув хлопчик. - А що, якщо уявити, ви тільки уявіть, - що якщо, як у стародавні часи, мікроби зберуться разом, і вирішать об’єднатися в одну грудку, і будуть розмножуватися і зростати, і... Білі руки хлопчика поповзли його грудьми до горла.
- І захоплять людину! - вигукнув Чарльз.
- Захоплять людину?
- Так! Що якщо вони вирішать стати людиною? Стати мною, моїми руками, ногами? Що якщо хвороба може вбити людину і все-одно жити у ньому?
Чарльз встиг скрикнути. Руки були на горлі. Голосно скрикнувши, лікар рвонувся до нього.
У дев’ять годин вечора батько з матір’ю проводили лікаря до автомобіля. Батько подав йому медичну валізу. Дув прохолодний нічний вітер, і розмова продовжилася кілька хвилин:
- Слідкуйте за тим, аби він не розв’язався, - сказав лікар. - Інакше він може покалічити себе.
- Лікарю, він одужає? - мати на мить притислась до його руки. Лікар поплескав її по плечу.
- Я ваш родинний лікар уже тридцять років! У нього легка лихоманка. З галюцинаціями.
- Але ж ці синці на горлі. Він ледь не задушив себе!
- Слідкуйте, щоб він не розв’язався, і вранці він буде у повному порядку.
Автомашина рушила темною вересневою дорогою. У кімнатці було темно. В три ранку Чарльз все ще не спав. Постіль в узголів’ї і під спиною змокла від поту. Ним цілком заволодів жар. У нього вже не було рук та ніг, став змінюватися тулуб. Він більше не борсався ліжком, а тільки з оскаженілою зосередженістю дивився угору, на величезний голий простір стелі. Якийсь час він бився на ліжку та кричав, але поступово втомився і захрип, і мати вже котрий раз піднімалася до його спальні з рушником і зволожувала його чоло. Він лежав мовчки з зв’язаними руками.
Він відчував, як змінюються його стінки і судини його тіла, як заміщаються органи, як, подібно спалахнувшим хвилям рожевого спирту, загорілись його легені. У кімнаті панував напівморок: її освітлювали сполохи нерівного світла, немов горів комин.
У нього вже не було тіла. Від тіла нічого не залишилося. Воно лежало під ним, заповнене пронизливою пульсацією якогось пекучих і присипляючих ліків. Голова відділилася від тіла, її немов би зрізало гільйотиною, і тепер вона лежала окремо, сяючи, на опівнічній подушці, ц той час, як тіло, що лежало тут же, все ще живе його тіло, належало комусь іншому. Хвороба зжерла його і, зжерши, відтворила себе у вигляді його точної лихоманної подоби. Тонкі, майже невидимі волоски на руках, нігті на руках і на ногах, подряпини і навіть маленька родимка на правому стегні - все було відтворене з абсолютною точністю.
- Я мертвий, - подумав він. - Мене убили, хоча я все-таки живу. Моє тіло мертве, воно стало хворобою, і ніхто про це не дізнається. Я буду ходити серед людей, але це буду не я, це буде щось інше, щоб наскрізь дурне та зле, таке велике і таке зле, що важко повірити, уявити. Це щось буде купувати собі черевики, пити воду і навіть, може, колись одружиться і скоїть більше за все зла на світі.
А тепло тим часом повзло угору шиєю і розливалося щоками, як гаряче вино, губи палали, повіки спалахнули і зайнялися вогнем, як сухе листя. З ніздрів в такт диханню виривалося холодне блакитне сяяння - тихо і беззвучно.
Ну ось і все, подумав він. Зараз воно захопить мою голову і мозок, увійде в кожне око, у кожній зуб, в усі зарубки пам’яті, в кожну волосину, в кожну зморшку вух, і від мене не залишиться зовсім нічого.
Він відчував, як мозок заливає кипляча ртуть, як його ліве око, стиснувшись, ледь не вискочив з очниці, а потім, змінившись, пірнув до очниці, немов моторний равлик у свою мушлю. Ліве око осліпло. Воно більше не належало йому. Воно стало ворожою територією. Зник язик, його немов відрізало. Заніміла і пропала ліва щока. Нічого не чуло ліве вухо. Тепер воно належало комусь іншому, істоті, яка народжувалася цієї миті на світ, неорганічній, мінеральній істоті, яка заміняла зараз собою згнилу колоду, хворобі, що витискала здорові живі клітини.
Він силкувався закричати, і у нього вистачило сил скрикнути голосно, різко і пронизливо як раз у ту мить, коли під напором ворога обвалився його мозок, пропали праве око і вухо, і він оглух і осліпнув, перетворившись на дещо моторошне, охоплене вогнем, болем, панікою і смертю. Крик обірвався раніше, ніж мати, яка поквапилися на допомогу, переступила поріг його кімнати.
Ранок того дня видався добрим і ясним, з свіжим вітерцем, поквапившим лікаря путівцем, що вів до дому. Нагорі, у вікні, він помітив повністю одягнутого хлопчика. Дитина не помахала рукою у відповідь, коли лікар вітально махнув йому, одночасно вигукуючи: "Я не вірю своїм очам! Вже на ногах? Боже мій!" Він ледь не збіг вверх сходами. Задихавшись, лікар увійшов до спальні.
- Чому не в ліжку? - грізно спитав він. Він простукав вузькі хлопчачі груди, зміряв пульс і температуру.
- Неймовірно! Абсолютно здоровий! Їй-богу, він зовсім он зовсім одужав!
- Я більше ніколи не буду хворіти, - заявив хлопець серйозним тоном, стоячи у вікна і дивлячись у нього. - Ніколи в житті.
- Сподіваюся, що ні. Насправді, ти прекрасно виглядаєш, Чарльз!
- Лікарю?
- Так, Чарльзе?
- Я можу піти до школи уже сьогодні?
- Встигнеш і завтра. Тобі так хочеться до школи?
- Так! Школа мені подобається. І всі хлоп’ята у школі. Я буду грати з ними, і вовтузитися, і плюватися на них, і смикати дівчат за косиці, і потискати учителю руку, і витирати руки о пальто в роздягальні, а потім, коли виросту, буду подорожувати всім світом, і потискати руки всім людям, і ще я одружуся і заведу багато дітей, і буду ходити до бібліотек і гортати в них багато-багато книг, і буду робити все, все! - казав хлопчик, дивлячись кудись у вересневе небо. - До речі, як ви мене називали?
- Як називав? - здивувався лікар. - Чарльз, як же ще?
- Що ж, ім’я не гірше за будь-яке інше, - знизав хлопчик плечима.
- Я радий, що тобі хочеться до школи, - проказав лікар.
- Чекаю - не дочекаюсь на неї, - посміхнувся хлопчик. - Дякую вам за допомогу, лікарю! Потиснемо ж один одному руки!
- З задоволенням!
Вони урочисто потисли один одному руки. Через прочинене вікно у кімнату увірвався свіжий вітер. Рукопотискання тривало майже хвилину, хлопчик ввічливо посміхався старому і дякував йому. Потім, голосно регочучи і бігом обігнавши лікаря на сходах, хлопчик провів його до автомобіля. Мати з батьком спустились побажати йому на прощання щасливої дороги.
- Здоровий, немов і не хворів! - сказав лікар. - Неймовірно!
- І набрався сил, - сказав батько. - Він сам розв’язався вночі. Правда, Чарльз?
- Про що ти говориш? - спитав хлопчик.
- Про те, що ти розв’язався самостійно. Як тільки це тобі вдалося?
- А... це, - протягнув хлопчик. - Але це було давним-давно.
- Звісно, давним-давно!
Дорослі засміялися, і, поки вони сміялися, хлопчик мовчки провів ногою по доріжці, ледь торкнувшись, погладив голою ступнею кількох мурах, які метушилися на ній. Непомітно від зайнятих бесідою батьків і старого, блискучими від збудження очима він спостерігав, як мурахи нерішуче зупинилися, затремтіли та й застигли на місці. Він знав, що вони стали холодними.
- До побачення!
Махнув на прощання рукою, лікар поїхав. Хлопчик пішов попереду батьків. На ходу він поглядав у напрямку міста і у такт крокам наспівував "Шкільні дні".
- Як добре, що він видужав, - сказав батько.
- Чуєш, що він співає? Йому так хочеться назад до школи!
Ні слова не промовляючи, хлопчик повернувся до них. І міцно обійняв кожного з батьків. Поцілував їх обох кілька раз. Так і не зронивши жодного слова, він хутко злетів сходами у дім. У вітальні, не чекаючи на прихід інших, він швидко прочинив пташину клітку, просунув до середини руку і погладив жовту канарку всього один раз. Потім зачинив дверцята клітки, відступив на крок і став чекати.
ЗІГРАТИ У ЯЩИК (Джордж Генрі СМІТ)
Дендор відкинувся на спинку крісла, обтягнутого найніжнішим шовком, потягнувся, ліниво подивився спочатку вгору, на високу стелю власного палацу, потім - вниз, на білявку, яка схилилася перед ним. Легко торкаючись його нігтів, вона старанно закінчувала педикюр, а тим часом пишна брюнетка з пухкими червоними губами вигнула чарівний стан і вклала у рот Дендору чергову виноградину. Він розглядав білявку, яку звали Сесілія, і думав про те, наскільки ж хороша вона була минулої ночі. Вони славно провели час ... Але сьогодні вона викликала у нього нудьгу, точно так само, як і брюнетка, - він даремно намагався пригадати її ім'я, а тут ще ці кучеряві руді двійнята! Дендор позіхнув. Ну чому всі вони такі послужливі і улесливі? Аж до нудоти ..."Немов всі вони, - думав він з кривою усмішкою, - тільки плід моєї уяви, або, скоріше, - і він мало не розреготався на весь голос, - картинки з Імкону, цього найбільшого винаходу людства".
- Гарні, правда? - Сесілія гордовито випросталася, милуючись закінченим педикюром.
Дендор глянув на свої блискучі нігті і зморщив ніс, відчуваючи себе дурнем.
Сесілія нахилилася і почала палко цілувати його праву ступню, чим тільки погіршила становище.
"О Дендоре! Дендоре! Як я кохаю тебе!" - Примовляла вона.
Дендор встояв перед спокусою, як слід штовхнути ногою з лакованими нігтями маленьку кругленьку попку. Встояв лишень тому, що завжди намагався бути добрим до всіх цих жінок. Навіть у такі хвилини, коли життя втрачало реальність, а від послужливості і нескінченних захоплень воротило з душі - він все одно намагався бути добрим.
І замість того, щоб штовхнути Сесілію, він знову позіхнув.
Ефект був практично той самий. Сині очі Сесілії злякано
розчахнулися, губи брюнетки, яка чистила виноград, затремтіли.
- Ти ... ти хочеш полишити нас? - Запитала Сесілія.
Він неуважно поплескав її кучері.
- Ненадовго, дорогенька.
- О Дендоре! - Заплакала брюнетка. - Хіба ми щось зробили не так?
- Ну що ти!
- Дендор, будь ласка, не йди, - молила Сесілія. - Ми зробимо все, аби ти був щасливий!
- Я знаю, - сказав він, підводячись і потягуючись. - Ви обидві дуже милі. Але іноді мене просто тягне до...
- Будь ласка, залишся, - благала брюнетка, падаючи до його ніг. - Влаштуємо вечірку з шампанським. Я для тебе станцюю ...
- Пробач, Дафна, - сказав він, нарешті згадавши, як її звуть, - але щось ви, дівчата, стали здаватися мені несправжніми. А раз таке починається, мені треба йти.
- Але ... - Сесілія ридала так, що ледве могла говорити, - коли ти від нас йдеш ... стає так ... немов нас ... ви-вимкнули.
Від цих слів йому самому стало трохи сумно, тому що у деякому сенсі так воно і було. Але тут вже нічого не поробиш. Він відчував, як той, інший світ нестримно тягне його до себе.
Востаннє Дендор огледів казкову розкіш свого палацу, прекрасних жінок, тепле сонце за вікнами і зник.
Ледве вийшовши з Імкона, він почув виття вітру і відчув крижану холоднечу. Негайно слідом за цим у вуха увірвався пронизливий і верескливий крик дружини.
- Вибрався-таки нарешті? - Репетувала Нона. - З'явився, баран паршивий!
Виходить, він і справді повернувся на Нестронд, в саму гадку діру у Всесвіті. Як часто він думав, що нізащо не повернеться. І все ж - ось він, знову на Нестронді, знову з Ноною.
- Довго ж ти волиндався! - Продовжувала волати Нона. Це була росла, мосласта жінка з прилизаним чорним волоссям, широким, пласким, тонкогубим обличчям і нерівними жовтуватими зубами.
- Вчасно ж ти заявився, а то льодові вовки знову поналізли, і торфу для вогнища треба нарубати, і ...
Дендор мовчки слухав, як росте список невідкладних справ.
- ... на скотарні потрібний новий дах, - закінчила вона. Він забарився з відповіддю, і обличчя дружини загрозливо наблизилося. - Ти мене чув? Я сказала, справ по вуха!
- Так, чув, - відгукнувся він.
- Ну і не стирчи тут, як пень. Сідай, снідай та берися за роботу!
Сніданок складався з товстого бруднуватого шматка гіркавого свинячого сала і чашки теплуватої вівсянки. Дендор давився, але все-таки запхав у себе їжу. Потім натягнув комбінезон з підігрівом, хутряну парку і ступив до дверей.
- Стривай, дурило! - Притримала його Нона, витягла з купи мотлоху маску для обличчя і кинула йому. - Ніс хочеш відморозити?
Він швидко натягнув маску, не бажаючи, щоб дружина помітила його лють, прочинив двері і вивалився назовні. Вітер вдарив у обличчя, кинув у скло маски жменю гострих крижинок. Нестронд! Господи, ну чому ж Нестронд? Оглядаючи тьмяний пейзаж, він з тугою подумав про залишену хижу, нехай холодну, зате без цього проклятого вітру. Думки його тут же перескочили на чорний ящик. Імкон стояв у кутку хатини, приховуючи у собі єдиний шлях до порятунку.
Але ні, повертатися ще зарано. З сокирою на плечі Дендор рушив через крижану пустелю до стародавнього торфовища, з якого жителі села вирубували паливо.
Весь ранок навколо нього лютував вітер, пекучий холод перетворював кожен вдих на тортури, а він все рубав і складав мерзлий торф. Потім, коли бліде жовтувате сонце пробилося на мить через серпанок з крижаних кристалів і виявилося майже над головою, він пов'язав брикети у величезний тюк, перекинув мотузку через плече і вирушив у зворотний шлях до убогої хатини.
Нона плеснула у чашку рідкого супу, жбурнула на стіл шматок черствого хліба і назвала все це обідом. Він мовчки поїв і вирушив рити нову вигрібну яму позаду хатини.
Тепер ранкова робота здавалася справжньою дріб’язком. Тутешня земля була одним суцільним холодним монолітом. Настав вечір. Спина, руки і ноги Дендора болісно нили. Він ледве заглибився в землю на фут, коли ніч загнала його назад до хижі з єдиною думкою - поспати.
Виття, що вирвало його з неспокійного сну, цілком могло би виходити з самих глибин пекла.
- Що... Що це? - Запитав він.
- Льодові вовки, дурень! - Роздратовано відповіла Нона. - За худобою лізуть! Іди-но, нажени їх!
Дендор сповз з ліжка і потягнувся за одягом, коли нове виття розірвало ніч. Він став знімати з стіни лазерну рушницю. Нона знову гримнула:
- Швидше, ти! Вони ж весь хлів рознесуть!
Дендор вже вискочив за двері з ліхтарем у одній руці і з рушницею в іншій. І тут же побачив їх. Дві страшні шестиногі тварюки. Здоровезний льодовий вовк, стоячи на чотирьох задніх лапах, могутніми щелепами трощив балку корівника. Дендор чув перелякане мукання замкненої всередині худоби.
Загрібаючи ногами сніг, Дендор хутко кинувся до хліву. Вовк почув кроки і покосився у його бік палаючими червоними очима. Відітнувши ще шматок балки, звір повернувся і одним довгим стрибком кинувся на людину.
Дендор, захоплений зненацька, навіть не встиг перехопити рушницю зручніше. Довелося стріляти з стегна. Промінь тільки обпалив вовчий загривок.
Не дуже-то вдало. Дендор метнувся вбік, і, коли величезна туша пронеслася повз, прицілився і зніс вовку голову. Обезголовлений труп поплив по снігу, кров юшила навколо. І тут він ледве не загинув, бо на долю секунди розслабився і забув про другого звіра, самицю.
Він згадав про неї, тільки коли вовчиця стрибнула ззаду, збила його з ніг і притисла до мерзлої землі. Потужні кігті одним махом здерли м'ясо з ноги. Дендор закричав від болю, а страшні щелепи вже тяглися до його горла.
Ліхтарик кудись пропав, але рушницю, на щастя, він здогадався надіти на шию, і тепер вона немов сама припала до плеча. Він натиснув на спусковий гачок і дав повну потужність. Сліпучий промінь прошив його власну ногу разом з вовчою лапою. Звір ткнувся у сніг, Дендор вистрілив знову і провалився в чорне безпам'ятство.
Отямився Дендор на столі в своїй хатині. Над ним схилилися Нона і незнайомий чоловік.
- Гарненьку халепу ти собі влаштував! - Заверещала Нона, ледь хворий відкрив очі.
- Ногу-то, схоже, доведеться відрізати, - зауважив незнайомець.
- Ви - лікар? - Хрипко запитав Дендор.
- Єдиний у всьому цьому секторі, починаючи від Альфи Центавра, - відгукнувся чоловік.
- Боляче ... У вас не знайдеться болезаспокійливого?
- Я вколов вам весь свій запас морфію. На Землі ми, може, і врятували б ногу, але тут ... - Він безнадійно махнув рукою.
Ногу немов розжарили до біла. Скриплячи зубами від болю, Дендор все ж помітив мерзенну посмішку на губах Нони, коли вона говорила:
- А якщо без морфію і всякого такого ногу відчикрижити, йому не дуже боляче буде, а, док?
- У мене в машині є трохи віскі, - промовив лікар. - Зараз принесу.
Він вийшов, накульгуючи, а Нона нахилилася над Дендором і зазирнула йому в очі.
- Тобі не буде боляче, мій солоденький. Зовсім не так боляче, як бувало мені, коли ти йшов і кидав мене. Йшов у цей свій клятий чорний ящик.
- Ні, Нона, ні! Тобі не було боляче. Ти ж не ... - Він мало не ляпнув, що вона не може відчувати болю, але прикусив язика, бо не був упевнений, чи так це насправді.
- А з однією-то ногою ти вже не заберешся у цю свою штуковину, - сказала вона. - Доведеться тобі залишитися тут та бути зі мною ласкавіше.
- Ні, Нона! Ти ж не розумієш! .. - Він дивився на неї благаючим поглядом, але тут повернувся доктор з квартою віскі і чорною валізою.
- Випийте-но для початку, - проказав він і простягнув пляшку. Дендор швидко зробив великий ковток і не відчув нічого, окрім смаку поганого самогону. Доктор різав і шив, а Дендор чекав, коли у нього від власних криків розколеться череп, дивуючись, чому від його проклять не лускають мотузки, якими його прив'язали до столу, чому не щезає схилений над ним мучитель.
- Ну, вважаю, тепер все, - сказав лікар, коли пацієнт черговий раз прийшов до тями. - Тільки, якщо не припекти цю куксу, Ви, чого доброго, спливете кров'ю. Авжеж, що окрім вогню у нас немає нічого. Агов, жінко, допоможи-но мені нагріти коцюбу.
Дендор був у повній свідомості, коли спіймав кинутий через плече погляд Нони, що ковзнув від нього до Імкону. Все зрозуміло: "Тепер ти будеш належати мені ... Тільки мені!"
Так як вона сміє! Крізь щільний туман морфію, самогону і болю, Дендор все намагався запитати себе, чому ж вона так його мучить? І ніяк не міг придумати відповідь.
Поки доктор з Ноною клопоталися на кухні, розігріваючи залізо, аби припекти кровоточивий обрубок, що залишився від ноги, чорний, схожий на труну ящик Імкона стояв перед очима Дендора, заповнюючи собою все.
Тільки біль, що перевищила всі мислимі межі терпіння, дала йому сили скотитися зі столу і, залишаючи за собою кривавий слід, доповзти до чорного ящика. Чорний ящик. Дендор вже не міг збагнути, чому ящик - це припинення болю, спокій, безпека.
Він дістався до ящика, перш ніж вони помітили, що пацієнт сповз зі столу. Останнім зусиллям він підвівся і приклав долоню до сенсорного механізму, який в всіх можливих всесвітах визнавав тільки його і тільки для нього відкривав кришку. Майже замертво він звалився в Імкон, і кришка безшумно опустилася над ним.
Яскравий теплий світ. Сяючі юні обличчя.
- О, Дендоре, милий мій, дорогий! - Щебетала Сесілія, обіймаючи його м'якими, ніжними руками.
- Ти повернувся! - З завмиранням шепотіла Дафна.
- Ми такі щасливі тебе бачити! - Дзвенів голосок рудоволосої Террі.
- О, як ми раді тобі! - Вторила їй двійняшка Джері.
- Я теж, - оголосив Дендор, дивлячись на свою ногу - на свою абсолютно цілу, здорову ногу, що не відчувала ні найменшого болю. - Слава Богу! Слава Богу, я повернувся!
Імкон спрацював! Спрацював ще раз! Він переніс його до уявного світу, а потім повернув у реальність - в чудову, дивовижну реальність!
Дендор сів і обвів поглядом свій рідний світ. Світ Землі 2230, сотню років після епідемії. Тоді страшна хвороба почала знищувати чоловічі гени, дуже скоро чоловіків залишилося всього кілька тисяч, і, природно, кожен опинився в оточенні цілого гарему палких і готових на все жінок.
Багато з тих чоловіків, хто вижив, не змогли винести такої напруги. Довгі роки поклоніння, роки доступності всього і вся, коли будь-яка жінка думає тільки про те, як догодити своєму володареві, виявилися нестерпними.
І тоді з'явився Імкон, винахід, що створював ілюзію реальності будь-якого придуманого світу. Багато хто, за допомогою Імкона, відправлялися у ще більш екзотичні і чудові світи, ніж Земля, а ситість тільки посилювала нудьгу і розчарування.
Дендор був мудріший. За допомогою Імкона він створив зовсім інший світ - Нестронд, планету холоду та жаху. Дендор знав велику істину.
Чого вартий був рай, якщо його нема з чим порівняти? Якщо іноді не хильнеш ковточок кошмару, то чи довго зможеш насолоджуватися небесами?
АБСОЛЮТНА ЗБРОЯ (Роберт Шеклі)
Едсель бажав будь-кого вбити. Ось вже три тижня працював він з Парком і Факсоном у цій мертвій пустелі. Вони розкопували кожний курган, що траплявся їм на шляху, нічого не знаходили і йшли далі. Коротке марсіанське літо добігало кінця. Щодня ставало все холодніше, і з кожним днем нерви у Едселя, і за кращих часів не дуже міцні, потроху здавали. Коротун Факсон навпаки був веселий - він мріяв про купу грошей, які вони отримають, коли знайдуть зброю, а Парк мовчки тупцював за ними, немов залізний, і не проказував жодного слова, якщо до нього не верталися. Едсель був на межі. Вони розкопали ще один курган і знову не знайшли нічого схожого на загублену зброю марсіан. Водянисте сонце витріщилося на них, на неймовірно блакитному небі проглядали великі зірки. Крізь утеплений скафандр Едселя почав пробиратися вечірній холодок, який безжально сковував крижаним доторком суглоби та м’язи.
Зненацька Едселя охопило бажання вбити Парка. Ця мовчазна людина була йому не до смаку ще відтоді, як вони організували партнерство на Землі. Він ненавидів його більше, ніж зневажав Факсона. Едсель зупинився.
- Ти знаєш, куди нам йти? - спитав він Парка зловісно низьким голосом.
Парк тільки стенав плечима. На його блідому, худючому обличчі нічого не відбилося.
- Куди ми йдемо, тебе питають? - повторив Едсель.
Парк знову мовчки стенав плечима.
- Кулю йому в голову, - вирішив Едсель і потягнувся за пістолетом.
- Облиш, Едселю, - благаючим тоном сказав Факсон, стаючи між ними, - не виходь з себе. Ти тільки уяви, скільки ми загребемо грошей, якщо знайдемо зброю! - Від цієї думки очі маленького чоловічка запалали. - Вона десь тут, Едсель. Можливо, навіть у сусідньому кургані.
Едсель завагавшись, пильно вдивився у Парка. Цієї миті понад усе на світі йому хотілося вбивати, вбивати, вбивати...
Знай він там, на Землі, що все вийде саме так! Тоді все здавалося легким. У нього був сувій, а у ньому... відомості про те, де схований склад легендарної зброї марсіан. Парк вмів читати марсіанською, а Факсон дав гроші для експедиції. Едсель думав, що їм тільки потрібно долетіти до Марса і пройти кілька кроків до місця, де зберігається зброя.
Перед цим Едсель ще жодного разу не залишав Землю. Він не розраховував, що йому доведеться пробути на Марсі так довго, замерзати під крижаним вітром, голодувати, їсти концентрати без смаку, завжди відчувати запаморочення від розрідженого вбогого повітря із збагачувача. Він не думав тоді про натруджені м’язи, ниючих від того, що повсякчас треба продиратися крізь густі марсіанські хащі.
Він думав тільки про те, яку ціну заплатить йому уряд, будь-який уряд, за цю легендарну зброю.
- Перепрошую, - сказав Едсель, щось раптом зметикувавши, - це місце діє мені на нерви. Пробач, Парк, що я зірвався. Ходімо далі.
Парк мовчки кивнув і пішов вперед. Факсон зітхнув з полегшенням і рушив за Парком.
"Врешті решт, - міркував про себе Едсель, - вбити їх я можу коли завгодно".
Вони знайшли той курган надвечір, саме тоді, коли терпець Едселя майже вичерпався. Це було дивна, масивна споруда, що виглядала точно так, як вказано у сувої. На металевих стінах осів товстий шар пилу, під яким вони знайшли двері.
- Дайте я їх висаджу, - сказав Едсель і почав витягати пістолет.
Парк відтіснив його і, повернувши ручку, відчинив двері. Вони увійшли до величезної кімнати, де грудами лежала лискуча легендарна марсіанська зброя вперемішку з невідомими артефактами давно зниклої цивілізації.
Люди стояли і мовчки розглядалися довкола. Перед ними лежав скарб, від пошуків якого всі вже давно відмовилися. Відтоді, як людина висадилася на Марсі, руїни великих міст були старанно досліджені. По всій рівнині лежали зламані машини, бойове знаряддя, інструменти, прилади - все свідчило про цивілізацію, яка на тисячі років випередила земну. Ретельно розшифровані письмена розповіли про жорстокі війни, що вирували на цій планеті. Однак в них нічого не повідомлялося, що сталося з марсіанами. Вже кілька тисячоліть на Марсі не було жодної розумної істоти, не залишилося навіть тварин.
Здавалося, свою зброю марсіани забрали з собою. Едсель знав, що ця зброя цінилася на вагу чистого радію. Рівної їй не було в усьому світі.
Вони зробили кілька кроків вглиб кімнати. Едсель підняв перше, що потрапило під руку. Схоже на пістолет 45-го калібру, тільки більший. Він підійшов до прочинених дверей і навів зброю на зростаючий неподалік кущ.
- Не стріляй! - перелякано заволав Факсон, коли Едсель прицілився. - Вона може вибухнути чи ще щось. Нехай нею займаються фахівці, коли ми все це продамо.
Едсель натиснув на спусковий гачок. Кущ, що ріс у сімдесяти п’яти футах від входу, зник у яскраво-червоному спалаху.
- Непогано, - зауважив Едсель, лагідно погладив пістолет і, поклавши його на місце, взявся за наступний.
- Ну вистачить, Едсель, - благально сказав Факсон, - немає сенсу випробовувати тут. Можна викликати атомну реакцію або будь-що ще.
- Стули пельку, - кинув Едсель, розглядаючи спусковий механізм нового пістолета.
- Не стріляй більше, - просив Факсон. Він благаюче, у пошуках підтримки, подивився на Парка, але той мовчки дивився на Едселя.
- Адже щось з того, що тут лежить, можливо, знищило всю марсіанську расу. Ти знову хочеш заварити кашу, - продовжував Факсон.
Едсель знову вистрілив і з задоволенням дивився, як вдалині плавився шматок пустелі.
- Добра штучка! - він підняв ще щось, що за формою нагадувало довгий жезл. Холоду він більше не відчував. Едсель бавився цими лискучими штучками і був у прекрасному настрої.
- Час збиратися, - сказав Факсон, прямуючи до дверей.
- Збиратися? Куди? - повільно спитав його Едсель.
Він підняв сяючий інструмент з вигнутим руків’ям, яке зручно вмостилося у долоні.
- Назад, у космопорт, - відповів Факсон, - додому, продавати всю цю амуніцію, як ми і збиралися. Впевнений, що ми можемо запросити будь-яку ціну. За таку зброю будь-який уряд відвалить мільйони.
- А я передумав, - замислено протягнув Едсель. Краєм ока він спостерігав за Парком. Той ходив між стосами зброї, але ні до чого не торкався.
- Послухай-но, друже, - злобно промовив Факсон, дивлячись Едселю в очі, - зрештою я фінансував експедицію. Ми же збиралися продати це барахло. Я ж також маю право... Тобто ні, я не те хотів сказати...
Ще не випробуваний пістолет був націлений йому прямо в живіт. - Ти що задумав? - пробурмотів він, намагаючись не дивитися на дивний лискучий предмет.
- Ні чорта я не збираюся продавати, - заявив Едсель. Він стояв, притулившись до стінки так, аби бачити обох. - Адже я і сам можу скористатися цими штуками.
Він широко вишкірився, не припиняючи пильно спостерігати за обома партнерами.
- Вдома я роздам зброю своїм хлопцям. З ними ми на раз скинемо будь-який уряд у Північній Америці і протримаємося, скільки забажаємо.
- Гаразд, - підупалим голосом промовив Факсон, не зводячи очей з наведеного на нього пістолета. - тільки я не бажаю брати участь у цій справі. На мене не розраховуй.
- Будь ласка, - відповів Едсель.
- Ти тільки нічого не думай, я не збираюсь про це патякати, - хутко проказав Факсон. - Я не буду. Просто не хочеться стріляти і вбивати. Так що краще я піду.
- Авжеж, - сказав Едсель.
Парк стояв осторонь, уважно розглядаючи свої нігті.
- Якщо ти влаштуєш собі королівство, я до тебе приїду погостювати, - сказав Факсон, роблячи слабку спробу посміхнутися.
- Можливо, зробиш мене герцогом або ще кимсь.
- Можливо.
- Ну і добре. Бажаю тобі удачі. - Факсон помахав рукою і посунув до дверей.
Едсель дав йому пройти кроків з двадцять, потім підняв зброю і натиснув на кнопку. Звуку не було, спалаху теж, але у Факсона права рука була відсічена начисто. Едсель швидко натиснув кнопку ще раз. Маленького чоловічка розсікло навпіл. Праворуч та ліворуч від нього на ґрунті залишилися глибокі борозни.
Едсель раптом второпав, весь цей час стояв спиною до Парка, і круто повернувся. Парк міг би схопити найближчий пістолет і рознести його на шматки. Але Парк спокійно стояв на місці, схрестивши руки на грудях.
- Цей промінь подолає що завгодно, - спокійно зауважив він. - Корисна іграшка.
Півгодини Едсель з задоволенням тягав до дверей ту чи іншу зброю. Парк її навіть не торкався, з цікавістю спостерігаючи за Едселем. Прадавня зброя марсіан була як новенька: на ній не позначилися тисячі років бездіяльності. У кімнаті було багато зброї різних типів, різних конструкцій та потужності. Вишукано компактні теплові і радіаційні іонні автомати, зброя, що миттєво заморожує, і зброя, що спопеляє, зброя, що вміє руйнувати, різати, коагулювати, паралізувати та у інший спосіб нищити все живе.
- Давай-но спробуємо ось це, - сказав Парк.
Едсель, який саме збирався дослідити цікаву трьохствольну зброю, зупинився.
- Я зайнятий, чи не бачиш?
- Припини бабратися цими іграшками. Давай братися за серйозну справу.
Парк спинився перед низькою чорною платформою на колесах. Разом вони викотили її назовні. Парк стояв поряд і спостерігав, як Едсель маніпулював важільцями на пульті керування. З глибини машини пролунало негучне гудіння, потім її огорнув блакитний туман. Хмара тумана зростала в міру того, як Едсель повертав важілець, і накрила обох людей, створив щось на кшталт правильної півкулі.
- Спробуй-но пробити її з бластера, - сказав Парк. Едсель поцілив у оточуючу їх блакитну стіну. Заряд був повністю поглинутий стіною. Едсель випробував на ній ще три різних пістолета, але вони теж не могли пробити блакитну прозору стіну.
- Здається мені, - тихо промовив Парк, - що така стіна витримає і вибух атомної бомби. Це, видимо, потужне силове поле.
Едсель вимкнув машину, і вони повернулися до кімнати зі зброєю. Сонце сідало за обрій і у кімнаті ставало дедалі темніше.
- А знаєш що? - сказав зненацька Едсель. - ти непоганий хлопець, Парк. Хлопець що треба.
- Дякую, - відповів Парк, не відволікаючись від розглядання купи зброї.
- Ти не сердишся, що я розібрався з Факсоном, а? Адже він збирався донести на нас уряду.
- Навпаки, я схвалюю.
- Переконаний, що ти хлопець що треба. Ти міг би мене вбити, коли я стріляв у Факсона. - Едсель промовчав про те, що на місці Парка він так би і вчинив.
Парк стенав плечима.
- А як тобі ідея щодо королівства на пару зі мною? - спитав Едсель, розплившись у посмішці. - Гадаю, ми цю справу провернемо. Знайдемо собі пристойну країну, буде сила-силенна дівчат, розваг. Ти як щодо цього?
- Я за, - відповів Парк, - вважай мене у своїй команді.
Едсель поплескав його по плечу, і вони пішли далі уздовж рядів зброї.
- З цим все доволі ясно, - продовжував Парк, - варіанти того, що ми вже бачили.
У кутку кімнати вони помітили двері. На ній проглядав напис марсіанською мовою.
- Що тут написано? - спитав Едсель.
- Щось стосовно абсолютної зброї, - відповів Парк, розглядаючи ретельно виписані букви чужої мови, - попереджають, щоб не входили.
Парк відчинив двері. Ледь увійшовши, вони несподівано відсахнулися.
За дверима був зал, рази у три більший, ніж кімната зі зброєю, і вздовж усіх стін, заповнюючи його, стояли солдати. Розкішно одягнуті, озброєні до зубів, солдати стояли незворушно, немов статуї. Вони не виявляли жодних ознак життя.
Біля входу стояв стіл, а на ньому три предмета: куля розміром з кулак, з нанесеними на ній поділками, поряд - лискучий шолом, а за ним - невеличка чорна скринька з марсіанськими буквами на кришці.
- Це що - усипальня? - прошепотів Едсель, з благоговінням дивлячись на різко окреслені неземні обличчя марсіанських воїнів.
Парк, який стояв позаду нього, не відповів. Едсель підійшов до столу і взяв до рук кулю. Обережно повернув стрілку на один поділок.
- Як ти думаєш, що вони повинні робити? - спитав він Парка. - Ти гадаєш...
Зненацька обидва здригнулися і позадкували. Рядами солдат прокотився рух. Вони хитнулися і заклякли у позі "струнко". Стародавні воїни ожили. Один з них, одягнутий в пурпурну з сріблом форму, вийшов вперед і вклонився Едселю.
- Володарю, наші війська готові.
Едсель від подиву не міг знайти слів.
- Як вам вдалося залишитися живими стільки років? - спитав Парк. - Ви - марсіани?
- Ми слуги марсіан, - відповів воїн.
Парк зауважив, що, коли солдат промовляв, губи його не ворушилися. Марсіанські солдати були телепатами.
- Ми Синтети, Володарю.
- Кому ви підкоряєтеся?
- Активатору, Володарю. - Синтет звертався безпосередньо до Едселя, але дивився на прозору кулю у його руках. - ми не потребуємо їжі чи сну, Володарю. Наше єдине бажання - служити тобі і воювати.
Солдати кивнули на знак схвалення.
- Веди нас у бій, Володарю...
- Можете не турбуватися, - сказав Едсель, прийшовши, нарешті, до тями. - Я вам, хлопці, покажу, що таке справжній бій, будьте певні.
Солдати урочисто тричі прокричали вітання. Едсель вишкірився, озирнувшись на Парка.
- А що позначають інші поділки на циферблаті? - спитав Едсель.
Але солдат мовчав. Мабуть, запитання не було передбачене введеною у нього програмою.
- Можливо, вони активують інших Синтетів, - сказав Парк. - Напевне, внизу є ще зали з солдатами.
- І ви ще питаєте, чи поведу я вас у бій? Ще й як поведу!
Солдати ще раз урочисто прокричали вітання.
- Приспи їх і давай продумаємо план дій, - промовив Парк.
Едсель, все ще приголомшений, повернув стрілку назад. Солдати завмерли, немов перетворившись на статуї.
- Повернемося назад.
- Ти, безперечно, правий.
- І захопи з собою все це добро, - додав Парк, вказуючи на стіл.
Едсель узяв сяючий шолом та чорний ящик і вийшов назовні вслід за Парком. Сонце майже сховалося за обрієм, і над червоною пустелею простягнулись чорні довгі тіні. Було дуже холодно, але вони цього не відчували.
- Ти чув. Парк, що вони казали? Чув? Вони казали, що я їхній вождь! З такими солдатами...
Едсель засміявся. З такими солдатами, з такою зброєю його ніщо не зможе спинити. Так, вже він вибере собі королівство. Найгарніші дівчата у світі, ну і повеселиться же він...
- Я генерал! - вигукнув Едсель і надів шолом на голову.
- Чи личить він мені, Парку? Я схожий на...
Він замовк. Йому почулося, немов хтось невиразно щось шепоче.
- Що це?
... клятий дурень. Теж придумав королівство! Така влада - це для геніальної людини, людини, яка здатної змінити історію. Для мене!
- Хто це говорить? Ти, Парку? А? - Едсель раптом зрозумів, що за допомогою шолома він міг чути чужі думки, але у нього вже забракло часу усвідомити всю користь такої зброї для правителя світу.
Парк акуратно прострелив йому голову. Весь цей час пістолет був у нього в руці.
"Що за ідіот! - подумав про себе Парк, одягаючи шолом. - Королівство!
Тут вся влада світу, а він мріє про якесь вошиве королівство.
Він обернувся і подивися на печеру.
"З такими солдатами, силовим полем і всією зброєю я завоюю весь світ".
Він думав про це спокійно, знаючи, що так воно і буде. Він зібрався було назад, щоб активувати Синтетів, але зупинився і підняв маленьку чорну скриньку, яка випала з рук Едселя. На її кришці стрімким марсіанським письмом було викарбувано: "Абсолютна зброя".
"Що б це могло означати?" - міркував Парк. Він дозволив Едселю прожити рівно стільки, аби випробувати зброю. Нема сенсу ризикувати зайвий раз. Шкода, що він не встиг випробувати і цю.
Втім, і не треба. У нього і так вистачає всілякої зброї. Але ось ця, остання, може полегшити задачу, зробити її значно більш безпечною. Як би там не було, це йому, безперечно, допоможе.
- Ну, - сказав він самому собі, - а подивимося, що вважають абсолютною зброєю самі марсіани, - і прочинив скриньку.
З неї здійнялася легка пара. Парк відкинув скриньку подалі, побоюючись, що там отруйний газ.
Пара здіймалася струменем догори і у боки, потім почала густішати, утворюючи темну хмару. Хмара ширилася, зростала і приймала якусь певну форму. За кілька секунд вона набрала остаточного вигляду і застигла, підносячись над скринькою. Хмара зблискувала металевим відсвітом у згасаючому світлі дня, і Парк побачив, що це величезний рот під двома застиглими очима.
- Хо-хо! - проказав рот. - Протоплазма! - Він потягнувся до тіла Едселя.
Парк підняв дезінтегратор і ретельно прицілився.
- Спокійна протоплазма, - озвалося чудовисько, пожираючи тіло Едселя, - Мені подобається спокійна протоплазма, - і чудовисько заковтнуло тіло Едселя цілком.
Парк вистрілив. Вибух вирив десятифутову вирву у ґрунті. З неї виплив, вдоволено посміхаючись, гігантський рот.
- Як же довго я чекав! - сказав рот.
Нерви у Парка стиснулись в тугий клубок. Він з натугою придушив у собі панічний жах, що нестримно насувався. Стримуючи себе, він неспішно увімкнув силове поле, і блакитна куля оповила його.
Все ще посміхаючись, чудовисько пройшло крізь блакитний газ.
Парк схопив пістолет, з якого Едсель вбив Факсона, і відчув наскільки зручно лягло у його руку прикладисте руків’я. Чудовисько наближалося. Парк натиснув на кнопку, і з дула вихопився прямий промінь...
Воно продовжувало наближатися.
- Згинь, зникни! - зайшовся виском Парк. Нерви у нього почали рватися.
Воно наближалося широко вишкірившись.
- Мені подобається спокійна протоплазма, - сказало Воно, і гігантський рот зімкнувся над Парком, - але мені подобається і активна протоплазма.
Воно ковтнуло і потім випливло крізь іншу стінку поля, озираючись на всі боки у пошуках мільйонів одиниць протоплазми, як це бувало давним-давно.
ОЖИВИЛИ... (Денні Плакта)
Грехем Кракен лежав на смертному одрі. Скрізь туман, що застилав очі, він обшарював поглядом ставшу раптово незвично високою стелю і прислуховувався до слів розради.
- Всі шанси на вашому боці, - говорив лікар.
Ліжко, здавалося, напружилося під Кракеном. Пружини матрацу стали раптом жорсткими.
- Прийде день... - Голос лікаря доносився до нього немов притлумлений металевий дзвін. - Прийде день, коли медична наука настільки піде вперед, що вас зможуть оживити. Тим часом Ваше заморожене тіло буде у цілості збережене.
Металевий дзвін ставав все глухіше.
- Прийде день, коли наука відновить Ваше тіло, і Ви будете жити знову.
Грехем Кракен помер легко, і труп його був заморожений.
Кракену примарилося, ніби знаходиться він у Майамі-Біч, і очі його розплющилися. У напівпітьмі кімнати, у якій очуняв Грехем Кракен, він, покліпавши трохи очима, розгледів відвідувача, що сидів поряд з його ліжком.
- Добрий ранок, - промовив незнайомець.
Кракен зауважив про себе, що відвідувач був лисим, літнім джентльменом з приємним обличчям.
- Добрий ранок, - приязно відповів Кракен. - У Вас у вухах гарні сережки.
- Дякую Вам, - сказав відвідувач. - Це антени.
- Що?
- Це антени мікроприймачів, вбудованих у мочки моїх вух.
- Невже?
- Стерео.
- Чудово, - сказав Кракен. - Як Ви їх вимикаєте?
- Не вимикаю зовсім, - обізвався відвідувач. - Кажіть трошки голосніше, будь ласка.
- Перепрошую, - сказав Кракен. - Не знав.
- Чудова сьогодні погода.
- Правду кажучи, я не встиг помітити. До речі, щось зроблено у цьому напрямку?
- Ну, чогось досягли на короткий час, - сказав літній джентльмен. - Проте довелося відмовитися.
- Вірогідно, багато суперечливих бажань?
- Боюсь, що саме так.
- Шкода.
Кракен кинув погляд на вікно, завішене важкою шторою. У цю саму мить скло за шторою розлетілося на друзки.
- Що це? - спитав Кракен. - Заворушення?
- Ні,- відповів відвідувач. - Гіперзвуковий транспорт.
Запасний лист скла автоматично висунувся на місце розбитого.
- Здогадуюся, що у вас багато таких новацій.
- Все як би само собою відбувається.
- Між іншим, - поцікавився Грехем Кракен, - який наразі рік?
- Дві тисячі вісімдесят восьмий, - відповів відвідувач.
- Так, - зауважив Кракен, - біжить час.
- Рік від року майже нічим не відрізняється, - пожалівся незнайомець.
- А що з грошима? - поцікавився Кракен. - Моє майно збереглося?
- Боюся, що ні, - сказав відвідувач. - Мені довелося заплатити за Ваше оживлення.
- Вкрай люб'язно з Вашого боку, - подякував Кракен.
Він помітив, що крізь штору пробилися сонячні відблиски. Кракен підвівся на лікті. Від цього руху у нього запаморочилося у голові.
- Постарайтеся, будь ласка, не рухатися, - сказав відвідувач. - Вам треба набратися сил перед пересадкою серця.
- Як? - Кракен відкинувся на подушки. - Невже з моїм серцем щось не у порядку?
Відвідувач неквапливо підвівся.
- З Вашим все в порядку, - відповів він, - а ось моє щось пустує.
... і НЕ ЗОВСІМ ЛЮДИ (Джордж Хенслі)
Звісно, вони перемогли. У них був лише один корабель проти всієї планети, але вони перемогли. Правителі будуть задоволені. Ще одна вільна планета для колонізації — і кілька зразків для дослідження. Кілька землян, які якось примудрилися вижити під час атаки. В корабельній рубці, за пультом, що світився вогниками та поперемінно клацав приладами, бесідували двоє арктуріанців.
- Скажіть, докторе, як самопочуття землян? - холодно спитав старший.
Він акуратно розправив свої шикарні пурпурні штани, педантично вирівнюючи і без того рівні складки.
— Сидять по кліткам і витріщаються на кожного, хто входить, кеп. Відмовляються від їжі, майже не розмовляють і дуже мало рухаються. У всіх неприємний, якийсь застиглий погляд, немов вони у шоці. Мені здається, що всіх їх нам живими не довести.
— Хирляки! Всі лабораторні показники — гірше нема куди. Наші хлопці зовсім інші, Хоч зовні вони на нас і схожі. Ні, наша раса безумовно сильніше.
Він задумливо побарабанив пальцями по столу.
— Ну гаразд. Все одно ми не можемо дозволити їм подохнути. Якщо знадобиться, організуємо примусове годування. Нашим вченим потрібні піддослідні зразки; нам ще пощастило, що ці зуміли пережити атаку. Побий мене грім, якщо я розумію, як їм це вдалося.
— Однак ніхто з них не опромінений, і опіків також не помітно, — сказав доктор. — і все-таки вони слабкі і загальмовані.
— Нехай будуть якими завгодно, тільки б довезти їх живими.
Доктор якось дивно подивився на капітана, потім помовчав трохи і нерішуче поцікавився:
— Скажіть, а Ви останнім часом не бачили ніяких незвичних снів?
— Снів? — спантеличено спитав капітан. — Сни заборонені Правилами. Вони розслабляють.
— Але інші, сер… Деякі з нашого екіпажу скаржаться…
— Скаржаться! Скарги заборонені Правилами. Вам це відомо, докторе. Чому відразу мені не доповіли?
— Але це ж така дрібниця, сер. Мені здається, це випадок для психолога. Кілька чоловік зверталися до мене з скаргами на нічні кошмари. — Доктор захитав головою. — Я думаю, що це звичайний страх простору. Більшість з них перший раз в космосі.
— Підготуйте список і надайте мені, — суворо сказав капітан. — Подібних типів треба позбавлятися якомога раніше.
— Слухаюсь, сер, — відповів доктор і зібрався уходити.
— Хвилиночку, — затримав його капітан. — А вони не казали Вам, що саме їм сниться?
— Кров, сер. — Доктор стряхнув головою, ніби сам відганяв кошмар, і стиснув свої стерильно чисті руки. — Черепа, кістки і страхітливі старі, які витанцьовують навколо вогнищ. А ще їм сниться, що вони оточені привидами, які намагаються зловити їх.
— Нісенітниця.
— Ясна річ, сер.
Доктор спускався вниз яскраво освітленим коридором і розглядав членів екіпажу, схожих на відмінно налагоджені машини. Кожний з них був чудовим працівником і в точності походив на всіх інших: обличчя і тіла, ніби зійшли з конвеєра, сяючі, білозубі посмішки, і навіть чоботи однаково сяючі, як чорні дзеркала. Юні, квітучі обличчя, зовсім не схожі на ці скелети в трюмі.
Перший охоронець скинув руку у ввічливому вітанні.
— Так, сер?
— Перевірка полонених!
Двері немов неохоче відчинилися, і доктор зробив крок через поріг.
— Сер! — Наполегливий голос змусив його обернутися.
— Та? — він вже пригадав, що цей охоронець один з тих, що приходили до нього зі скаргами. — Перепрошую, сер, Ви не могли б попрохати змінити мене? Я занедужав. Мені зовсім погано після цих кошмарів.
Доктор збайдужіло глянув в перелякані блискучі очі. “Краще цього не починати”, — подумав він.
— Виконуйте свій обов'язок. Я не можу звільнити Вас з вахти. Ви ж знаєте Правила.
— Але, сер!
— Прийдіть до мене на прийом, коли здасте пост. Там ми і побесідуємо.
Доктор ще раз подивився на хлопця. Може, і справді щось серйозне? Та ні. Звичайний стандартний випадок, відмахнувся він. І остаточно заспокоївся, побачивши, як хлопець проводжає його стандартним салютом.
— Слухаюсь, сер.
Перша камера, друга… п'ятнадцята, і крізь одне і теж. Відчужені обличчя і пильно слідкуючі за ним мертві очі. Очі мертвяків, що підвелися з домовин. Двадцять дві камери, в кожній по двоє. Жінки окремо, як і належить. Загалом сорок чотири полонених. Отже, зараз за ним стежать вісімдесят вісім очей. Він здригнувся.
"Скільки це буде в процентах? — несподівано подумав він.— Сорок чотири вцілілих з двох мільярдів?"
Він переглянув журнал охоронців.
“Чоловік з камери 14. Ім'я — Олександр Грін. Креслив крейдою на столі чудернацькі. Крейду відібрали. Не чинив опір”.
"Жінка з камери 3. Балакала сама з собою. За наказом начальника її заспокоїла сусідка по камері. Імена: Елізабет Гот, Мег Ньюкомб".
В трюмі бранців царював напівморок та тиша. Світло здавалося якимось сутінковим, і долинав лише ритмічний рокит двигунів та клацання чобіт стражників, коли вони підходили до доктора і простягали журнали.
Начальник сторожі безмовно йшов за ним і, проводивши доктора до дверей, вислухав наказ:
— Примусове годування. Можете додати вітаміни. Зробіть всім заспокійливе. — Доктор витримав паузу, холодно дивлячись начальника, потім додав: — Охоронець восьмої секції недбало віддав салют. Відмітьте це в рапорті.
— Слухаюсь, сер.
— Що ще, командире?
Старший трохи пом'явся і сказав:
— Охоронці нервують, сер.
— А бранці? — єхидно спитав доктор.
— Але вони поводять себе так дивно, сер, — схвильовано продовжував старший.
— Вони ще не пройшли адаптацію до умов польоту.
— Але вони відмовляються від їжі.
— Я повторюю, так як Ви, старший наглядач, схоже, мене не зрозуміли. Вони ще не пристосувалися до умов польоту, — доктор навмисно вимовив кожне слово окремо, немов говорячи з недоумком.
Начальник сторожі клацнув чоботами, і доктор швидко відійшов від камер. На бранців він більше не озирнувся. Ідентифікатор швидко перевірив його і відчинив двері трюму. Він хутко вийшов і, навіть не помітив охоронця, який, здається, чекав на його повернення, пройшов в свій кабінет при маленькому, але добре обладнаному шпиталі. Там він абсолютно знесилений звалився за стіл.
З коридору долинув звук кроків біготні. Потім щось важко вдарилося в його двері, ледь не зірвав їх з завіс. Доктор поквапився сам розчахнути їх, не чекаючи нового удару.
За нею стояв захворівший охоронець, хитаючись, немов п'яний.
— Відійдіть-но, докторе. Ось я бачу їх прямо у стіни. Ось там, бачите? — прохрипів хлопець. — це вони до мене дістаються. А я їм не дамся.
Доктор встиг помітити, як охоронець вихопив пістолет.
— Зачекай, ідіот проклятий!
Людина лежала на підлозі, все ще впираючи пістолет в ту безформну обвуглену масу, що хвилину назад була його тілом. Голова вціліла, і тепер відкриті нерухомі очі безглуздо втупилися в розсип зірок за ілюмінатором. Видовище було огидним, але для доктора цілком звичним. Надто багато довелося бачити вбитих своїх і чужих, аби надавати значення ще одній смерті. Значно більше його турбувало, що скажуть з цього приводу Правителі.
Він викликав днювальних і машинально спостерігав за ними, поки вони приводили в порядок його кабінет. Треба було заповнити за формою всі папери і придумати, як доповісти про це капітану. Але, займаючись всією цією рутиною, він невідступно думав про одне: як ця історія відіб'ється на ньому? Правителі вимагатимуть пояснень. Вони можуть дійти висновку, що це його провина. На секунду його охопила паніка, але тіло продовжувало здійснювати звичні рухи і лице залишалося безпристрасним. Твердим кроком підійшов він до каюти капітана.
— Ну чому він це зробив? — капітан, здавалося, був, скоріше, засмучений, ніж розгніваний цією подією.
— Ми в космосі, капітан, — жорстко відповів доктор.
— Але в космосі наразі не одна сотня тисяча наших людей! — вигукнув капітан.
— І буває, що дехто з них вчиняє самогубство, непохитно додав доктор.
— Ну, це якійсь виродки! Такого не повинно бути! — він різко махнув рукою, але, опам'ятавшись, на стіл її опустив майже беззвучно, і через це жест вийшов майже комічним.
— Це проти Правил, — продовжував він вже спокійніше. — і я просто зобов'язаний знати, чому він це зробив.
Доктор знову взявся пояснювати.
— Це був його перший політ. Перший раз він відірвався від дому, розумієте? Невже це воїн? Ні! Селянський хлопчисько, переодягнений в мундир.
Наразі доктор був настільки злий на цього дурня, що, здається, сам би із задоволенням вбив його. “А може, він це навмисне, щоб завдати мені неприємності?” — промайнуло у нього в голові.
Капітан пильно подивився на нього.
— Але майже всі наші люди — це колишні селянські хлопчаки. Я і сам колись прийшов до армії прямо з ферми. — На обличчі капітана явно відбивався сумнів. З хвилину вони помовчали, і каюту заповнив непомітний раніше гуркіт двигунів.
— У Вас, докторе, теж втомлений вигляд, — промовив нарешті капітан. — Вам треба відпочити.
Але доктор постарався не почути цього зауваження.
— А може, це якийсь вплив бранців? — замислено сказав він.— Всі, хто приходили до мене з скаргами, близько спілкуються з полоненими.
— Але я теж спілкувався з полоненими, — презирливо відказав капітан.
“Це ти-то спілкувався? Разок подивився — і все! А бачив ти, як вони сидять нерухомо і дивляться крізь тебе?” — зло подумав доктор, але вголос сказав, стиснувши зуби:
— Звісно, сер.
— Загалом, Ви мусите виявити, що там у нього було не в порядку.
— Слухаюсь, сер. Я постараюсь. — Ввічлива посмішка і готовність далі нести службу. Все за Правилами.
— І про все доповідати мені.
— Звісно, капітане.
— Зробіть розтин. Обов'язково подивіться його мозок.
— Я зроблю це, сер, — він дуже намагався говорити спокійно. — ми збережемо його голову. Так вимагають Правила.
— Перегляньте все ще разок, — сказав капітан, пильно дивлячись на нього. — Знайдіть, що було не в порядку у нього в голові, щоб можна було заздалегідь запобігати подібні випадки. Я впевнений, що у нього було щось не так з головою. Знайдіть це!
— Слухаюсь, сер. — ноги разом, чіткий салют, розворот, спину тримати прямо. Він же солдат, космонавт, арктуріанець, переможець.
Доктор повернувся в свій кабінет і без сил привалився до столу. Пройшло хвилин п'ять, Передусім він змусив себе підвестись і підійти до дзеркала. Ніби нічого не змінилося. Звичне моє обличчя — тільки таке змарніле…з чого це я так втомився?
Він обережно погладив обличчя. Все нормально. Тільки зморшки розповзлися і стали глибшими. Помацав волосся. Таке ж. Тільки звідки ця сивина? Очі. Та ні, вони все нормально бачать. Тільки чому вони бачать те, чого не може бути? І тут впала та стіна, за якою він ховався все життя, і він пригадав, які сни йому снилися і як довго він не дозволяв собі спати. Він зрозумів все. І більше вже не міг дурити себе.
Там, в цих снах, на нього повзли комахи; величезні пацюки з собачими зубами діставались до його горла; білі червоноокі миші всідалися у його узголів'я і не зводили з нього пожадливих голодних очей. Огидні старі водили хороводи навколо багаття, і, чуючи їхні пронизливі крики, він вклякав від жаху. І ще привиди, які оточували його, загнаного і беззахисного, ці привиди постійно змінювали форму, танули і розчинялися, ледь він встигав помітити їх.
І тут один з його нічних кошмарів явився наяву. Він підійшов до нього, всівся за його стіл, і доктор чомусь вже зовсім його не лякався. Зараз вони разом придумували всілякі диявольські жарти і разом сміялися над ними.
Всміхаючись, він з професійною точністю відшукав артерії у себе на зап'ястях і в паху, і продовжував сміятися, коли кров ринула на поліровану поверхню столу…
— Прощавайте, докторе, — вимовив чийсь голос.
— Прощавай, привид, — сказав доктор. І ще не встигли змовкнути ці слова, як привид розтанув. Мертве тіло витягнулося, черевики зісковзнули з ціпеніючих ніг, і біле безкровне обличчя впірилося в стелю — здивоване і все ще усміхнене.
Незабаром за ним послідували й інші — багато інших.
Після трьох періодів сну корабель виглядав, як після бійні. Капітан віддав наказ відібрати особисту зброю, але це не допомогло. Вони придумували все нові і нові способи смерті. Члени екіпажу розбивали собі голови о сталеві переборки, кидалися в люки або стрибали в атомний конвертор.
Всього три періоди сну…
Тепер капітан вже ледь не гарчав, коли чув за дверима каюти тупіт чобіт чергового. Він добре уявляв собі зустріч з Арктуріанськими Правителями. Вони звинувачуючи тицяли в нього пальцями і відправляли в камеру смертників.
“Це був твій корабель», — казали вони.
— Мій корабель, — погоджувався він.
“Доктор і половина твоєї команди мертві. Як і чому вони вмерли?”
— Самогубство, — відповідав він, і навіть в каюті, під теплою ковдрою, його бив дриж.
“Але це ж заборонено Правилами, капітане”, — проказував спокійний засуджуючий голос.
— Я пояснював їм це.
“Але ти ж капітан. В рейсі капітан відповідає за все. Так говорять Правила».
— Доктор вважав, що так дається взнаки якийсь вплив бранців.
Правителі розсміялися.
“Уж ця-то раса не доставить нам більше клопоту”.
Капітан з головою накрився ковдрою і затихнув. Він щосили намагався уявити, як ці засуджуючі голоси тонуть в тут же придуманому їм морі, і посміхався, спостерігаючи, як вони розчиняються в штормових хвилях. І поки він так лежав, занурившись в мрії, а чудернацькі зловісні тіні ковзали по кімнаті, тиснулись до стін, ширяли під стелею. Звичний ритм роботи двигунів раптом змінився, і це відразу змусило його отямитися. Він сів на ліжко. В м'якому кріслі за його робочим столом сидів старий. Це був один з піддослідних землян, занесений в списки під іменем Адама Манінга.
— Привіт! — сказав він.
— Гей, сторожа! — гаркнув капітан, але йому ніхто не відповів. Тільки машини запрацювали так само ритмічно, як і раніше.
— Вони не почують тебе, — сказав старий.
І капітан без тіні сумніву повірив йому.
— Виходить, це ваші витівки! — заволав він і приготувався стрибнути на старий. І відразу зрозумів, що його тіло не кориться йому. Він навіть не міг стиснути кулаки. Він спробував закричати, але миттєво в душі зазвучав голос Правителів: “Крики заборонені Правилами”.
Старий в кріслі співчутливо посміхнувся. Щось тихенько забурмотіли привиди, безліч яких темними плямами вирізнялися на тлі стерильних перебірок. Вони все ближче і ближче підбиралися до капітана, а він міг лише гарчати крізь зуби.
— Хто ви такі? — нарешті вичавив він з себе.
— Дехто, з ким вам ще не доводилося стикатися. Навряд чи ви зрозумієте, навіть якщо я вам все розповім. Ви просто не повірите, що можуть існувати такі, як ми. — старий знову посміхнувся. — Втім, можна сказати, що зараз ми ваші Правителі.
Привиди недобре всміхнулися, показуючи довгі гострі собачі зуби.
— Ваш удар був дуже хороший, капітане, — тихо продовжив старий. Привиди клубочилися навколо, то розчиняючись, то з'являючись знову. — Жодна людина не могла вижити в ході вашої атаки — люди і не вижили. А ми в цей час були давно похованими глибоко під землею з осиковими колами, вбитими в серце. Люди непогано нас знали і вміли з нами боротися. Але ваш вогонь спалив ці кілки і звільнив нас!
Облущеною, худою, як у скелета, рукою він махнув привидам і вони почали невмолимо наближатися до капітана. Він не витримав і закричав на весь голос.
Але і цей крик скоро змовкнув. Залишився лише рівний рокит працюючих машин. Корабель рухався до Арктура.
ЗА МІРКОЮ (Клод ЛЕГРАН)
Насамперед я повинен визнати, що все відбулося з моєї власної вини. Дітей бити не можна, навіть якщо це така нестерпна істота, як Дженніфер! Втім, я і ляснув-то її якихось три-чотири рази… Звісно, будь-який психолог скаже, що я був не правий, і не можна було навіть робити вигляду, немов би я збираюсь її покарати. Але, опинись на моєму місці найфлегматичніший та найтерпеливіший з вихователів, він би відшльопав її вдвічі сильніше. Невже можна було допустить, аби соплячка п'яти з половиною років від народження, нехай навіть це ваша власна дочка, стригла під пуделя гордість сім'ї — кицьку, та ще й до того ж вашою електробритвою вартістю в двадцять два долара!..
Сьогоднішній день закінчився б на добре, якби дружина не доручила Дженніфер моїм турботам на всю другу половину дня, а захопила її з собою на файф-о-клок.
Якби…
Коли ж ця паршива пташина припинить цвірінькати?!
Але краще почну з самого початку: з того моменту, коли мене напоумило влізти в ці дурацькі дослідження по впливу радіації на людський організм. Це сталося сім років назад. Мі з Джиною тільки одружилися. Звісно, можна прожити в на грошове утримання молодшого лейтенанта, але тоді молодій дружині доводиться самій обшивати себе, а капелюшки купувати в гарнізонних лавках. А Джина відразу заявила, що шиє вона жахливо, що ж стосується капелюшків…
Загалом, коли стали набирати добровольців, приплачуючи за ризик, обіцяючи безплатну квартирку плюс страховку як військовослужбовцям прикордонних зон, то я клюнув на цю приманку одним з перших. Джина була в захваті, і я теж, тим більше що всієї роботи-то і було що посидіти кілька хвилин у кріслі, отримуючи свою, з кожним разом, все більшу, порцію радіації, а потім, гортаючи журнали, валятися весь день на лискучому хромом столі, тоді як дюжина диваків, серйозних, немов буддійські ченці, щось вимірювали та писали…
Неприємності почалися після того, як я їм заявив що Джина чекає дитину. Вони застрибали, немов танцюючи дервіші, стали здіймати до неба руки і проклинати свою долю. А Старик понад годину залякував мене тим, що гени мої могли зазнати змін, казав про якісь хромосоми, мутації та бог зна про що ще.
Прокляття!.. Я не повинен був поступатися. Ця канарка зовсім нестерпна, але Дженніфер любить її більше за все на світі…
Коли мова зайшла про дитину, я послав їх на всі чорти. Я відчував себе абсолютно здоровим, закон не забороняв нам мати дітей, навіть у контракті це ніяк не оговорювалося.
Однак останніми місяцями вагітності Джини мене часом охоплював страх - добрячим я буду батьком, якщо у мене народиться монстр!
Ну і вигляд був у всіх цих бонз, коли відповідного дня на світ явилася верещачи во всю пельку Дженніфер! У неї було чудове здоров'я, і важила вона добрих три з половиною кілограми. Вона була кращою новонародженою року.
Дженніфер і до тепер найгарніша дівчинка в окрузі. Радіація не справила на неї ніякого впливу…
Коли ж ти припиниш цвірінькати, поганюча істото?…
…Принаймні, ніякого видимого впливу… Правду кажучи, все йшло найкращим чином, поки дочці не виповнилося три роки. Вірніше, ми нічого не помічали до того моменту, поки її дитяче кріселко не стало занадто тісним… Перепрошую, повинно було стати!.. Вам, звісно, ясно: ми відчули неладне і вже за два місяці встановили, що кріселко росте разом з нею. Зробивши це відкриття, ми з Джиною зрозуміли, що насувається катастрофа. Після двох місяців таємних спостережень ми виявили, що Дженніфер може зменшувати та збільшувати предмети. І стали зрозумілими її нетравлення шлунку від маленького шматочка шоколаду, одного пиріжка чи кількох вишеньок, які це маленьке чудовисько - як тільки у мене язик повертається! - уносило в свою кімнату.
Коли ж заткнеться ця канарейка?…
А невдовзі ми дізналися, яким чином вона це робить. Одного разу у неділю я повіз Дженніфер в зоопарк. В автобусі напроти нас сидів хлопчина з гарною червоною кулькою в руці. Погляд Дженніфер застив, і кулька стала роздуватися… коли її діаметр досяг півметра, він луснув, налякавши, на превелику радість моєї дочки, кілько пасажирів. Отже, варто їй прискіпливо подивитися на будь-який предмет…
Нашим першим спонуканням було розповісти про все керівнику Проекту. У нас була дитина, яка володіла незвичайними якостями, справжній, який…
Але це означало кінець дослідам, кінець страховкам, кінець всьому іншому. Ми промовчали… Однак становище ускладнювалося…
Завтра же скручу цій птасі шию!..
А тут ще історія з вантажівкою молочника… Всі в окрузі дивувалися, що хтось поласився на цю тарахкалку. Ми-то з Джиною знаємо. Машина лежить у нас, в нашій квартирі, на другому поверсі, в ящику для іграшок. І довжина її тепер всього одинадцять сантиметрів. Ну, а коли Дженніфер заявила, як їй страшенно хочеться мати таку червоненьку машинку з драбинкою зверху і сиреною, ми, не роздумуючи ані секунди, купили їй найкращу модель пожежної автівки з запалюючимися фарами і складною драбиною.
Так, становище моє гірше не буває! Тільки би Джина повернулась якнайскорше. Адже я сиджу уже биту годину в клітці, і ця чортова Канарка боїться мене все менше і менше…